| |
|
АНТОЛОГИЈА УКРАЈИНСКЕ ПОЕЗИЈЕВіктор Кордун (1946) БЕЗНАЙМЕННА ТИША Пам’яті сіл, вимерлих під час голоду 1933 року 1. Г р у д н е в і с у т і н к и Лет тіни хижака в провалля. Почовгана ногами із-під землі то тут, то там луска холодна. Розкидано хати, як вибілені вітром щелепи. Нависають із-під стріх гостренні зуби крижані. Зловісний час. І, скільки видно, аж до обрію, понакошлачувався сірий смух. У височеннім інії безвихідно блукають люди. 2. У б е з в і с т і Глибшають хати, як западини, і вирячають на туман великі більма вікон. Заносить гостру клешню вечірній Рак з вологим золотим піском на спині. А глибоко внизу у кожній із осель давно минулих, безверхих і безстінних лежать часові непідвладно горілиць і дивляться у небо люди. І коливається у їхніх пучках по пломінчику. Метаються, страхаючись і безнадійно вириваючись, тіні. 3. П і щ а н и й г о л о с Змагання людей і землі - могили незмінно глибшають. Чи буде у них світати? Чи засяє темінь земна? - Піски білозубі довкола, піски павутинні і дерево це, і гніздо з пташенятами, троянда дівоча і перстень, як знак вечірнього сонця, - це все піщане. А люди - вони у проваллях сердець. Віктор Кордун (1946) БЕЗИМЕНА ТИШИНА У спомен селима изумрлим за време глади 1933. године 1. Д е ц е м б а р с к и с у м р а ц и Лет сенки лешинара у понор. Отрта ногама, испод земље час овде час тамо кора хладна. Разбацане куће, као ветром окречене вилице. Висе са стреха зашиљени зуби леденица. Злокобни час. И, док допире око, све до хоризонта, покошен влажни астраган. Преко згомиланог иња безизлазно тумарају људи. 2. У н е и з в е с н о с т и Постају дубље куће, као клопке, и буље у маглу велике беоњаче прозора. Надноси над њих оштра клешта вечерњи Рак са влажним песком дуж леђа. А дубоко доле у свакој кући из домова прадавних, без крова и зидова леже часови независно ничице и гледају у небо људи. И лелуја с јагодица прстију им по пламичак. Љуљају се, стресајући се и безнадежно се отржући, сенке. 3. П е ш ч а н и г л а с Победе људи и земље - редовно продубљују гробови. Да ли ће у њима да свиће? Да ли ће засјати земаљска тама? - Белозуби песак около, песак паучинасти. И то дрво, и гнездо са птићима, дивљака ружа и прстен, као белег вечерњег сунца - све је пешчано. А људи - они су у провалијама срца. * * * Цей сніг іде - такий величний! - немов наприкінці історії... Стримить до серця по дотичній і захлинається просторами. Життя й кохання - тільки літо: ще день, ще мить - і вже нема. Що менше долю пережито, - то довша випаде зима. З насінням трав і мрій під снігом своїх нових нарояень ждемо: ми - лід з печалями і сміхом, зело - коріння в чорноземі. Летить стріла кудись - хто знає? Снується промінь у світах... Чи хтось оце життя безкрає тримає в трепетних руках? Віддати всього себе світлу і над землею засвітати. Зима, як білий крин, розквітла - не відвернути, не зірвати. Цей сніг іде - такий величний... * * * Пада тај снег - баш величанствен! - к'о пред крај историје да је... Из срца вири достојанствене, простор му у грлу застаје. Живот и љубав - лето само: још дан, још трен - и нестане. Што мање доле ми имамо - зима ће дуже да остане. С одсјајем трава, сан под снегом, све чекамо рођење ново: ми - лета с тугом и са смехом, биље - у земљи коренове. Куд лети стрела - ко ће знати? Снује се зрака к световима... Ко жели бескрајно трајати, Устрептале тај руке има? Целога себе светлу дати и засјати над земљом видан. Као крин бели, зима цвати - нити се враћа, нит' прекида. Пада тај снег - баш величанствен... ІЗ ЦИКЛУ ДАВНІ КРИПТОГРАМИ 12. Чую знову: в кожній з речей - то тут, то там - починається тиха Таємна Вечеря. 17. Ч у ж е с в і ч а д о Нахилився я над твоєю глибінню,- і вона не віддзеркалила мене. ИЗ ЦИКЛУСА СТАРИ КРИПТОГРАМИ 12. Осећам поново: у сваком разговору - час овде, час тамо - почиње тиха Тајна Вечера. 17. Т у ђ е о г л е д а л о Нагнуо сам се над твоју дубину - и у њој се нисам видео. НЕМОВЛЕНЕ ІМ’Я
У чомусь незнаному, зеленовихрому гуляло невидимо: цвіло безпричинно - буяло безлисто, сміялось безгучно - ридало безслізно, жило безупинно і дихало сріберно, а що - невідомо. І себе являло то зблиском, то променем, дощу крапелиною, сном надозерним, а як - не збагнути. Лиш тільки побачено й названо його, - змаліло й спинилося: що перше - те лугом, що друге - косулею. Безмежна неназваність в імені - берег. Дивишся так далеко, наче далеко в себе: не тривожся, ні, - я тебе не назву. Ген ріки круглі течуть за зграйками риб, що примхливо пролинули тут удосвіта, коли ще дені не усталився, - ти дивишся в них далеко, наче далеко в себе. Табуни безликих і чистих вогнищ блукають по бездоріжжях, шукаючи призабуті яерела світла, щоб ввійти у нього, - ти дивишся в них далеко, наче далеко в себе. Хміль плететься і крутиться, запрагши уподібнитись дневі і сховати в прозорості тих звірят, котрі ще не зазнали від наших поглядів обов’язковості тіла: не тривожся, ні,- я тебе не назву. мого існування. Благословляється на світ твоїм розсвітним іменем. Ним означаю кожен день, молюся ним беззвучно й цілющо сповідаюся. Твоїм найменням заклинаю трави і викликаю п’янкі дощі, велю твоїм ім’ям цвісти степам і лукам. Мовчу так іменем твоїм, аж терпне в роті, і дим священний гіркне на вустах. НЕИЗРЕЧЕНО ИМЕ 1. П р а п о ч е т а к У нечем незнаном зеленовИгорном шетало невидљиво: цвало безразложно - бујало безлисно, смејало се безгласно - ридало насуво, живело бескрајно и дисало сребрно. а шта је - не зна се. Себе испољавало час у даљини, час у зраку, кишној капљи, сну надјезерском, а како - то је несхватљиво. Је л' само виђено и поменуто - оно се смањује и зауставља: прво од пре - већ је ливада, а оно друго - коса је. Безгранична неназваност у имену је обале. 2. Н е ћ у т е н а з в а т и Гледаш тако далеко, као далеко у себе: не бој се, нећу - нећу те назвати. Гле, реке округле теку за јатима риба што својеглаво пролетеше ту пред зору, па се још увек не уморише - ти гледаш у њих далеко, као далеко у себе. Опијеност се плете и кружи са жељом да се изједначи с даном и да сачува бистрину оних зверчица које још нису схватиле из наших погледа обавезност тела: не бој се, нећу - нећу те назвати. 3. Д и м н а у с н а м а Име твоје - то је обала мог постојања. Свет је благословен твојим именом свитања. Њиме сваки дан обележим, њиме се молим у ћутању и благотворно исповедам. Именом твојим бајем трави, призивам занос киша, њиме налажем да цветају ливаде и степе. Ћутим тако именом твојим да ми се грло стеже, и свети дим на уснама ми резни. СВЯТО ВОДИ Мокрі ще й досі вузький твій човен - цілісіньку ніч я плавав у ньому. Як зоря вже зійшла та й розкрилась червоно: ах, якою водою пречистою обілляв я тебе! Чи то паморозь стала тобі ув очах величезних, чи то льодом тонким уся річка взялася? ПРАЗНИК ВОДЕ Мокра је још увек уска твоја барка - целе тавне ноћи ја плових у њој. Кад зора изрони раскрили се рујем: ах, пречистом водом како те умивах! Да л' ти се то иње хвата у очима крупним, Да л' се ледом танким сва река увила? ОБРУЧКА В ПОЛІ Проростають сніги, вруняться білою озиминою: то сяє в полі трилистому, наче триранному, тобою забута обручка на пальці. І вже ні ти сама, ні подібні до тебе очима й серцями сестри води і сестри трави більше не вгледять її. Не вийти мені в те поле до тебе, не переступити межі обручки, не вивільнити тебе ні з обручки, ні з поля: сидиш ти маленька в тому колі високому, як на подвір’ї срібному,- своїм дзеркальним образом граєшся, наставляєш його прпти маку і соняхів, відбиваєш листя та промені. І десь далеко вчуваєш ту руку, що затуляються нею гнізда імен та зерен. БУРМА У ПОЉУ Клијају снегови, пупољају белом озимином: то сија у пољу тролиста, као тројутра, бурма с прста коју си заборавила. И већ ни ти сама, ни сличне теби по очима и срцима сестре воде и сестре траве више је неће видети. Нећу моћи да дођем у поље, нећу моћи да прескочим међе бурме, нећу те ослободити ни из бурме, ни из поља: седиш мала у том обручу високом, као на подворју сребрном - својим се углачаним ликом играш, подмећеш га испред мака и сунцокрета, да се у њему огледају листови и зраци. И негде далеко осећаш ону руку којом се заклањају гнезда имена и зрна. ЗЕЛЕНИЙ ПЛАЧ 1. Глухо цокотять у потоках листя білі камінці сорок. Вітер їх оголяє і знову захлюпує зеленою повінню. Важчає місячна серга смаглявого серпня; зав’язь літа збирається на гілках у краплини. 2. Друга серга села - старезна дзвіничка: не розпукнутися їй ніколи диким цвітом шипшини. Дівчина вийшла з неї - де ж дзвіничка поділася? А на віях дівочих зелена сльозина. Шовкова сорока одним оком - у ніч, а другим - у день задивилась: рябіє. Хоч сумуй - не сумуй: все тече, і трави - як плач землі. 3. Дочасно твої зірвалися сльози - посипались по садах сливи зелені. ЗЕЛЕНИ ПЛАЧ 1. Мукло звецкају крај потока листови бели камичци сврака. Ветар их разголићује и опет прекрива зеленим поводњем. Све тежа је минђуша месеца препланулог августа; замеци лета се скупљају на гранама крај капљица. 2. Друга минђуша села - стара девојка: неће процвасти никада дивљим цветом шипурка. Девојка је изашла из њега - где је звончика пупила? А на трепавицама девојке зелена сузица. Свилена сврака једним оком - у ноћ, а другим - у дан погледала: шарени. Туговао - не туговао: све тече, и траве су - као плач земље. 3. Засад се твоје сузе роне - воћњаке засуле шљиве зелене. МІСЯЧНА СТЕЖКА 1. С т р і т е н н я Лоша на студених ніжках таке бліде, наче б його удосвіта ще й у срібній короні колись убито, - це ще не місяць, це - тільки місяцесяйність блукає узимку між селами. Виходить хлопчик у морозяних кучерях і поїть його з долонь. І вже: хмарний кінь, роспустивши гриву зі снігу на ліси і на луки, повільно сходить у небо, мовби вертається. І за ним - розтанулим - сіється світла стежка. У кризі долоньок - усміхнений дотик місячних вуст. 2. Д у ш а у х в и л я х Срібним перснем котиться сліпа весняна повінь. Скільки ж це часу збігло? Вже ані душі навколо: нема чиїми очима воді дивитися. Прагне зіниць прозорість, кучерявиться ввись по білих слідах: що вище - то променистіше, а в небі вже обіймається золотим обручем. Тепер це: місяць. Кришталева - зоря чи душа? - тоне внизу у хвилях. 3. З а р у ч и н и з м і с я ц е м На місці втонулого - за одну тільки мить!- мрево рибини. А була ж і у нього золота обручка. Як була вона схожа на круглий місячний рот води вечірньої! Місячне зерня глибоко в серці. Туга і відчай у непроникну луску ріки огорнулися. 4. Т е к у ч и й к і н ь Дихає холодом риб’яча паща яерела. Обхопив променисто руками власну голову місяць. Темніє текучий кінь, спливаючи іскрами, і воду свою спиває. Чіткішають обриси: його самого і обручки на дні. 5. П і д в о д я н и м д е р е в о м Місяцева тінь - вода. Звелося з неї дерево холодне. Під ним - сріблясосяйний хлопець на воронім коні. А на піску лишили хвилі недовершені обличчя. Тінь води відлітає в далекі далі нічними птахами. МЕСЕЧЕВА СТАЗА 1. С р е т е њ е Ждребе на студеним ножицама тако бледо, као његово свитање још и са круном некад убијено - то још није месец, то - само тек месечина прве зимске дане спушта међу села. Излази дечак с хладним увојцима и пије из шака. И већ: коњић од облака, распустивши гриву од снега на шуме и ливаде, лагано одлази на небо као да се враћа. И за њим - истопљеним - посејана светла стаза. А у леду шака - осхмехнути додир месечевих уста. 2. Д у ш а у т а л а с и м а Као сребрн прстен котрља се слепи пролећни поводањ. Колико је то времена пролетело? Више нигде ни живе душе: нема чијим очима да се вода гледа. Чезне зеница бистрина, коврyа се увис белим траговима: што више - све блештавије, а у небу се већ појављује златан обруч. Сад је то: месец. Кристална зора или душа? - утања доле у таласе. 3. В е р и д б а с м е с е ц о м На месецу потонулом - за један само трен! - кроз маглу се привиде риба. А имао је и он златну бурму. Како је личила она на округла месечева уста воде вечерње! Месечева зрнца дубоко у срцу. Туга и очај се непрозирном љуштуром реке огрнуше. 4. К о њ к о ј и т е ч е Издишу зиму рибље шкрге врела. Умива блиставо шакама сопствену главу месец. Затамњује се текући коњ, отпловљује у искрама, и воду своју испија. Лелујају обриси њега самог и бурме на дну. 5. П о д в о д е н и м д р в е т о м Месечева сенка је - вода. Издигло се из ње дрво хладно. Под њим - сребрнасто сјајан дечак на враном коњу. А на песку таласи оставили недовршене ликове. Сенка воде одлеће у далеке крајеве узлетом ноћних птица. ПОКИНУТА ХАТА Моєму батькові - на спомин душі Замкнулось коло, і розлилися в ньому білі соколи. - Померлий відійшов у сяйво. Проступають ізсередини пухнасті голки інею і покривають тіло. Великоока галузка душі, така пресвітла - світла, схилилася над ним. Жалобним голосом сопілки, наче срібло, прокреслює для себе крила. До чашки із водою і до хліба ніхто не доторкнеться ні день, ні два, ані віки: чиста стіна у дзеркалі. НАПУШТЕН ДОМ Мом оцу - за помен душе Затворио се круг, и разлили се у њему бели соколови. - Умрли је стигао у сјај. Излазе изнутра пахуљаве иглице иња и прекривају тело. Крупноока гранчица душе, тако светла-пресветла, сажалила се на њега. Тужним гласом фруле, као сребром, просеца себи крила. Чашу с водом и хлеб нико неће дотаћи ни за дан, ни за два, ни навек: само зид у огледалу. КРАПЛИНА ТИШІ Мамо, вже навколо нашої хати звужується тиші сувій суцільний. Не зацвіли цього літа ні гарбузи твої, ні мальви. Те намисто, що ми назбирали по узбережжях щоденних озер самозгортних, вже заважке й захолодне для тебе. На постелі своїй світлій-світлій меншаєш, меншаєш. КАП ТИШИНЕ Мама, већ се око наше куће омотава огромна труба тишине. Нису процвале целога лета ни лубенице твоје, ни слез. А замена, оно што набрасмо по обалама свагдашњих језера саморасло, већ је тешко и хладно за тебе. У постељи се својој светлој-светлој смањујеш, смањујеш. З ЦИКЛУ МАТЕРИНСЬКІ ПІСНІ 4. віють вітри: розхлюпують дівоче волосся дунаями по наших степах віють вітри: видувають усе земляне із лісів, із дощів і людей віють вітри і болить моє серце запало воно межи люди і зростає виновим кущем схилився над ним матері променистий образ і небесні долоні розпростер наді мною 11. укрившись від смерті китайкою крові маковою тінню став під нею забутий на бойовищі козак - віки не вставав: не поранений навіть червоніє поле з весни до осені - то зринає пам’ять то снігами заноситься як вітер шугає над ним вороний плач коня ИЗ ЦИКЛУСА МАТЕРИНСКЕ ПЕСМЕ 4. вију ветри: вијоре девојачке косе преко дунава наших степа вију ветри: издувавају све земљано из шума из киша и људи вију ветри и боли ме срце запало је међу људе и ниче као чокот наднео се над њим од зракова саткан лик матере и небеске дланове простире изнад мене 11. сакривши се од смрти кићанком крви сенком мака под коју стаде на бојишту заборављен козак - вековима не устаде: не рањен никако црвено поље од пролећа до јесени - час зри сећање час снегом се затрпава као ветар лети над њим врани плач коња. ПОГОНЯ То вже тікає не косуля, - то свище між дерев рогатий вітер. А смерть слідом петляє на чотирьох тремтливих ніжках в сполоханому руні. Вовки відстали, і продовжує погоню із останніх сил дух вовковийний, вирвавшись із тіл. ПОТЕРА То већ не бежи срна - то међу стаблима звижди рогати ветар. То смрт по трагу иде на четири уздрхтале ноге у накострешеном руну. Вуци су застали и потеру наставља из петних жила дух вучији, што се отео из тела. Леонід Кисельов (1946) * * * Я ніхто для тебе, як Улліс - Пам’ятаєш - в давнім грецькім міті. Шерхлими вустами непомітно До її волосся доторкнись. Я ніхто для тебе. І дарма До твоїх долоней серце лине. Всю її - кохану і єдину - Винести очима крадькома. Я ніхто для тебе. То моя Власна доля і нічна скорбота. І востаннє - пошепки вже - Видихни легке її ім’я. Леонид Кисељов (1946) * * * Ја сам за тебе нико, као Улис - Сети се грчког мита који знамо. Да се неприметно уснама сувим Дотакне њена бујна коса само. Ја сам за тебе нико. И узалуд Моје би срце у твој списак радо. Сву бих је - вољену, једину, младу - Погледом својим да изнесем крадом. Ја сам за тебе нико. И, случајно, То је и мени, видим, наречено. И на крају већ шапућући - тајно С уздахом име повери ми њено. Василь Маруга (1947) ТАМ, ДЕ ТИ БУЛА Там, де ти була, хвиля берег миє, Сунуться піски сивих узбереж... Одцвіла зоря, загула завія Там, де ти була, там, де ти живеш. Там, де я живу, вже тебе немає: Самота німа - там, де я живу. Сизий вітерець квіт надій ламає, Облетілий цвіт падає в траву. Там, де ти живеш, де мене немає, Не моя любов на зорі сурмить. Там, де ти була, погляд мій шукає Півзабутий день, проминулу мить. Там, де я живу, впали роси ранні, Перший морозець сивину зіткав. Там, де я живу, в білому тумані Звільна розтає білий пароплав. Там, де ти була, голублива мрія Досі ще стоїть, молода, та все ж Хвиля впертих днів буйно берег миє Там, де ти була, там, де ти живеш... Васиљ Маруга (1947) ТАМО, ГДЕ СИ БИЛА Тамо, где си била обала ми облак, Претаче се песак с коса седо-сивих... Прецвала је зора, олуја завија Тамо где си била тамо где ти живиш. Тамо, где ја живим, тамо нигде плама: И самоћа нема - притиска ми главу. Ветар голубији цвет надања слама, Откинути цветак ту пада у траву. Тамо, где ти живиш и где нема мене Не труби у зору моја љубав љута. Тамо, где си била, траже моје зене Заборављен дан, минули тренутак. Тамо, где ја живим зора росом сине, Први мраз седине да извезе бод. Тамо, где ја живим из магле белине Ослобођен клизне бели пароброд. Тамо, где си била нежна машта лије, Још увек ту стоји, све једнако млада Минута тих дана у обалу бије Тамо, где си била, тамо где си сада. Світлана Жолоб (1947) * * * Білим деревом стану, коли ти відлетиш, коханий, - від твоїх поцілунків останніх цвістиму безперестану. Подивися на мене без болю зі смертного навіть туману: відлітаючи за тобою, білим деревом стану... Свитлана Жолоб (1947) * * * Постаћу дрво бело, ако одлетиш камо - од твог пољупца врелог цветаћу непрестано. Чак и из магле пред гробом гледај ме, мили, без бола: у узлету за тобом, постаћу бела топола... Михайло Шевченко (1947) * * * Сказала жінка: - Більше не люблю. І зраду цю ніколи не пробачу. Отут тобі самому постелю. Отут сама накаюсь і наплачусь. Між нами прірва. Ні доріг, ні меж. Між нами чорна пустка протікає. Ніколи не почую, як гукнеш, Сама тебе довік не погукаю. Я повторив: - Ніколи. Ані-ні... І палець сам собі поклав на губи. І цим сказав: - Не озовись мені Довіку, хоч ненавидиш, хоч любиш. - Навіки різно: в мене світ один, У тебе інший світ. І різні сфери. Між нами сльози і чужі сліди. Між нами ніч, замок, поріг і двері. Твій світ для мене, мов стіна, глухий. Мій світ до тебе буде обережний. Ніколи не зіходяться шляхи, Які ведуть в світи у протилежні. А місяць так між хмарами летів, І реготав, і нам гримаси корчив, Немовби знав, як різні два світи Обіймуться у ложі миротворчім. 1988 Михајло Шевченко (1947) * * * Рекла ми је жена: - Не волим те више. Погледи се наши одсад неће срести. Постељу ћу само теби да наместим. Кајаћу се сама, сама да уздишем. Међ' нама је амбис. Ни међе, ни стазе. Међ' нама ће одсад црна пустош лећи. Нећу никад чути ако ми шта кажеш, Нити ћу ја сама теби ишта рећи. Ја понових: - Никад, од овога трена... Прст на усне ставих, да се види јасно, И тиме јој рекох: - Буди за ме нема И када ме волиш, и кад мрзиш страшно. - Свак за себе вечно: ти у свој свет уђи, Ја имам сопствени. Свак у својој сфери. Међ' нама су сузе и трагови туђи. Међ' нама је тама, катанац и двери. Твој свет ће од мене неми зид да штити. А мој свет ће опрез и ћутња да бране. Путеви се наши неће укрстити, Пошто они воде на супротне стране! А месец се међу облацима јасним Кикоће и мига гримасама горким, Зна да ће та два света у загрљај пасти На постељи мекој, старој миротворки. 1988. Наталка Нікуліна (1947) ФРАНЧЕСКА Пекельна буря, вітри там пекучі Хапають душі у танку скаженім І кидають їх у бездонні кручі... "Пекло". Пісня В Летить. Темноволоса голова Відкинулась назад у напівмлості, І тіло, опираючись вогневі, Химерно вигнулось, неначе квітка Незнаної блідої орхідеї. Кому відомо, скільки в цих очах, які прикриті віями густими, Жалю нестерпного за світлим небом, За теплим сонцем і за голубами... Але в пекельнім вИгорі жорстокім Вона з коханим вічно. Вічно... Смутна Франческо! Дивно як ведеться: У пеклі це довічне покарання - А на землі це часто зветься щастям. Наталка Никулина (1947) ФРАНЧЕСКА Паклена бура, ветровима врелим Хвата тамо душе у коло помамно И баца их низ бездану стрмен. Пакао, Песма В Лети. Тамнокоса глава Забачена назад у здвојности, И тело што се опире ватри Нестварно се извило, попут цвета Незнане беле орхидеје. Ко ће видети колико је у тим очима, Скривеним иза густих трепавица, Неизмерне жалости за светлим небом, За топлим сунцем и за голубима... Али у пакленом је вИгору жестоком Она с вољеним заједно, заувек. Вечно... Тужна Франческо! Испада чудно: У паклу је то вечна казна - А на земљи се често зове срећа. ПОТАЄМНЕ Я бережу від тебе таїну І лагідну, і трохи сумовиту, Що всі мужчини - потихеньку діти, Чи то їм - в молодість, чи то - у сивину. В тобі, як і в усіх, живе дитя, Наївне часом, часом і жорстоке. Лиш жінка знає з точністю до кроку І невмолимість і красу життя. Коли побачу "рятівну" олжу, Або твоє мовчання винувате - В мені, у женщині, прощає - мати. Але цього тобі я не скажу. ТАЈНО Чувам од тебе тајну И љупку, и мало тужну, Да су мушки - помало деца, И у младости, и кад оседе. У теби, као у свим њима, живи дете, Час наивно, час окрутно. Једино жена зна до танчина И сву суровост и чар живота. Кад „спасоносну" лаж осетим, Или ћутање твоје преступничко - У мени, у жени опрашта - мајка. Но то ти никад нећу рећи. Галина Паламарчук (1948) * * * Я знов прийду і світлий погляд Немов знічев’я підведу: Ти пам’ятаєш, серед поля - Там вітер пестив лободу? Ти не забув, як цілувались Лошата ніжні і смішні. А ми стояли, дивувались, Сидів метелик на мені. Ти пам’ятаєш, як ласкаво Трава схилялась до струмка? Зозуля горло полоскала Водою з сонного ставка. Спліталися із сонцем тіні В затерплих зарослях ожин, А юна стежка аж тремтіла: "Чого ж ви йдете, як чужі?" Галина Паламарчук (1948) * * * Доћи ћу опет и светли поглед Као ни из чега ћу да вратим: Да ли се сећаш, ишли смо пољем - Ветар је лободу мазио затим. Знаш како су се целивали Ждребићи неспретни и нежни. Ми смо стајали и гледали. А на мене слете лептир снежни. Сећаш се с каквом нежношћу трава Савијала се ка шуму брзака? Кукавица је грло испирала Водом из поспаног рибњака. Сенка се сунцем омотава У густим стаблима купина, Док млада стаза подрхтава: „Што идете к'о два туђина?" Микола Луків (1949) * * * Ідуть і йдуть у Києві дощі. Намокли парасольки і плащі. Пливе на річку схожий тротуар, - Ані зірок, ні сонця із-за хмар. Майдани, парки, вулиці, мости, Напнуті над трамваями дроти, Розсипані у просторі вогні - Усе немовби в летаргійнім сні. А в нашім домі затишок, тепло, І ми удвох, і хилиш ти чоло Мені на груди, й діти наші сплять, І тихо краплі в шиби шарудять. Спокійно, мирно, світло на душі, - Ідуть і йдуть у Києві дощі. Микола Лукив (1949) * * * Падају, падају у Кијеву кише. Амрели се и мантили натопише. Тротоар клобуча као поток какав - Ни звезда, ни сунца иза тих облака. Улице, тргови и сваки градски кут, Трамваји и жице напете над њима, Расуте ватре у градским просторима - Све као да је у летаргичном сну. А у нашем дому је мир и топлина, Нас двоје смо сами, главу у тишини Спушташ ми на груди, деца нам већ снују, И тихе се капи у шипражју чују. Душа се сјајем испуњава све више - Падају, падају у Кијеву кише. Наталя Дзюбенко (1953) ПРИТЧА ПРО ЗОРЮ Вона була блакитною, несмілою, Летіла на далекий небокрай. Та висота хлопчині заболіла, Він вирішив: "До себе забираю". Бо що зоря? Така собі марниця. Який із неї людям є хосен? Причинна дівка чи відлюдна птиця, - Ох, скільки можна дати їй імен. Він ту зорю забрав в свою гостину. Він їй напік солодких калачів, Сто одежин наклав у довгу скриню, - Вона ж... втекла від нього уночі На вітер і холодний, і тривожний. За нею вслід. А вже той слід потах. Вона сказала: "Нам разом не можна". Вона сказала: "Зрозумій, я птаха. До тебе більше не вернуся. Пробі. Я тільки тут прекрасна. Угорі. І звідки в тебе ця сумна хвороба: Руками доторкатися зорі?" Наталија Дзјубенко (1953) ПАРАБОЛА О ЗВЕЗДИ Била је светло-плава и несмела, Летела је на удаљени крај неба. Та висина је младића заболела, И он одлучи: „Узећу је к себи." Јер шта је звезда? Сићушна залудница. Какву ће корист људи од ње имати? Истинска девојка или надљудска птица - Ох, каква јој имена све могу дати. Он звезду доведе у своју пуну кућу. Па јој гомилу дивних колача испече, И изнесе јој одежду задивљујућу - А она... чим дође ноћ, од њега утече На ветар хладни што ће је узбудити. Младић за њом. Не успе траг да јој прати. Она ће: „Не можемо никако заједно бити." Она му рече: „Ја сам птица, чуј, схвати. Више се нећу вратити. То свакако. Јер само горе сам лепа и чудесна. И откуд ти та болест, жалосна тако: Да рукама дотичеш звезду с небеса?" Тарас Федюк (1954) ПЕРЕДВЕСНА Чорно-білі птахи Чорно-білі дерева Чорно-білі сніги За вікном голубіють. Я не знаю, де ти, Моя ніжна Маріє, - З чорно-білих очей Кришталева сльоза. Я не знаю, де ти, Телефони не знають, І не знають листи, Що ідуть над землею. Скоро буде весна Молоденька і дика, Сніг у море стече З чорно-білих полів. Скоро буде любов. Буде та, що не кликав. Буде в небі дрібненький Букетик птахів... І не буде тебе, Моя ніжна Маріє, - З чорно-білих очей Кришталева сльоза. Тарас Феђук (1954) ПРЕТПРОЛЕЋЕ Црно-беле птице, Црно-бело дрвеће, Црно-бели снег Иза прозора се плави. Ја не знам где си, Моја Маријо нежна - Из црно-белих очију Кристална сузо. Ја не знам где си, Телефони не знају, И не зна лишће Што се над земљом креће. Брзо ће бити пролеће Младо и дивљачно, Снег ће у море утећи Из црно-белих поља. Скоро ће љубав да буде. Да буде она, незвана. Да буде на небу мали Букет птица. А неће бити тебе, Моја Маријо нежна - Из црно-белих очију Кристална сузо. НАДІЯ КИР’ЯН (1946) ПРОКРУСТОВІ ЩАСЛИВЦІ - У тебе задовгі руки, - сказав Прокруст. - Відрубаємо - і ти будеш щасливий. - У тебе задовгі ноги, - сказав Прокруст. - Відрубаємо - і ти будеш щасливий. - У тебе задовгі вуха, - сказав Прокруст. - Відрубаємо - і ти будеш щасливий. - У тебе задовгий язик, - сказав Прокруст. - Відрубаємо - і ти будеш щасливий. - А в тебе завелика голова, - сказав Прокруст. - Відрубаємо - і ти будеш щасливий. Потім на загальних зборах безрукі, безногі, безвухі, без’язикі, безголові щасливці в один голос славили Прокруста, бо він подарував їм щастя. 1991 Надија Кирјан (1946) ПРОКРУСТОВИ СРЕЋНИЦИ - Теби су предуге руке, - рече прокруст. - Одсећи ћемо их, и бићеш срећан. - Теби су предуге ноге, - рече Прокруст. - Одсећи ћемо их, и бићеш срећан. - Теби су предуге уши, - рече Прокруст. - Одсећи ћемо их, и бићеш срећан. - Теби је предуг језик, - рече Прокруст. - Одсећи ћемо га, и бићеш срећан. - А теби је прегломазна глава, - рече Прокруст. - Одсећи ћемо је и бићеш срећан. После су на заједничким зборовима безруки, безноги, безухи, они без језика, безглави срећници сви у глас славили Прокруста, јер он им подари срећу. 1991. Ігор Римарук (1958) ПЕРШИЙ СНІГ Почавсь як вірш: із шурхоту вночі, уривчастий - іще й не сніг, а видих - зі смужки світла, з пальців, на плечі завмерлих... Із небес несамовитих - пізніше, з обгорілих верховин століття - напролом, обвалом, гулом - пізніше! - він засипав місто, він згинав, сліпив! - здавалось, не затулиш од нього очей і пліч, не вбережеш!... І зник як вірш - раптово, Лишились - видих, світлий, ніби ніч, і небеса - сліпі й важкі як слово. Игор Римарук (1958) ПРВИ СНЕГ Почео као стих: из шуштања у ноћи, на махове - још није снег, тек уздах - из писте светлеће, из прстију, на рамену замрлих... Из неба помахниталог - после, са огорелих врхова столећа - продором, лавином, хуком - после! - он је завејао град, он је савијао, слепио - чинило се, не можеш да заклониш од њега ни те ноћне очи ни рамена да сачуваш!... И нестао, као стих - у трену летећи. Остао уздах јасан као ноћ, и небо - тешко и слепо попут речи. * * * Погляд виткавши з нитки зеленої з темних підземних струмків вколиш тишу вологою голкою світла, що в ранці рухоме, і пісок потече поміж пальців, і час поміж білих пісків у яких не розгледіти нашого недовговічного дому. Так, ми тут недовго: всього лиш на мить, від дощу до зорі, що пульсує мов риба на березі, й час розпанаханим горлом ковтає... Лиш на мить! - і зметнеться плавцем огневистим, огенним д’горі І встотає наш дім, і підземне , земне твоє світло встотає. Тільки в пам’яті нитка зелена! - а все ж сирова і міцна: так зорі зв’язала плавці що не вирветься, срібна, віками. Прокидайся ж! - а ранок спливати з оцього хлипкого вікна буде спершу словами, нитками, струмками... лиш потім пісками. * * * Поглед саткавши од нити зелене од тамних подземних потока бодеш мук влажном иглом светлости што у рани се креће, и песак потече из опуштених шака и време из белог песка, у којем се разазнати не да наша кратковечна срећа. Не, ту нисмо задуго: тек само за трен, од кише до зоре што на обали рибом пулсира и време разјапљеним грлом брише... Тек за трен! - и вине перајима пламеним пламено увис, и у вечност наш дом, и подземну светлост, и земну уздиже. Тек у сећању влат зелена! али сирова као канап: тако везала зори пераја, да не истргне сребрна довека. Разбуди се! а јутро ће да исплови из прозорских шара као реч, или влат, попут потока... после већ - као пешчана река. Мария Матіос (1959) *** ...Застряну я колись між будинком й парканом – І з доброчесних уст посунеться між трав:
Не задрижить моя палка рука: Я з радості умру, що вийшла з цеї ночі, Де я була чужа усім, крім будяка. 1995 Марија Матиос (1959) *** ...Запећу једном између чичка и плота – Из часних уста кренуће травом:
Нити ћу помаћи своју руку-жишку: Од радости ћу прецрћи што изиђох из ноћи Где туђин бејах свима, сем чичку. 1995 Ірина Мироненко (1960) ЧАЮВАННЯ Не вистачає цукру до чаю. Дівчині хлопця не вистачає. Воду гарячу з бубликом п’ю. Я Вас, одначе, й досі люблю. Чистить синиця дзьоба об хвіртку. Вставити б спиці в бубличну дірку. Обід зробити з вербової гілки та й покотити лихо під гірку. Ще б тому колесу так умоститися, щоб Вам опівночі перечепитися. Так не обійдеться те цілування. Вам ще оділлється це чаювання. Ирина Мироненко (1960) ЧАЈАНКА Недостаје шећера с чајем. Девојци момак недостаје. Проврелу воду с ђевреком пијем. Ја Вас волим к'о и раније. Сеница с вратница чисти, не чека. Ставићу игле у отвор ђеврека. За ручак спремити врбову грану па га скотрљати низа страну. Он ће у подножју тако лећи, да Вам у поноћ пут препречи. Тако се неће заобићи оно целивање. Оствариће Вам се очекивање. Юрій Андрухович (1960) ДУЕТ До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом висячі плантації квітів... У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць дві самітні тендітні душі - рука в руку - вгорнулись Між землею і небом ходили поет і блудниця. Був на ньому позичений фрак, а на ній - з реп’яхами спідниця. І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі, І були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим - У безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним. Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні, і довіку ходити удвох по висячій плантації, де кульбаби горять і наспівані сни повертаються. Јуриј Андрухович (1960) ДУЕТ Уз пејзаж се поспано прибио поспани ветар Међу земљом и небом висеће плантаже у цвету... У црвеним маслачцима расвете улица су две крхке, напуштене душе, приљубљене - лицем уз лице. Међу земљом и небом су шетали песник и блудница. У изнајмљени фрак он обучен, а на сукњи од чичака иглице. Док се сновима на којима завиде звезде предају, тако дирљиво смешно и заиста дивно изгледају. Неутољиво њихово вапило неутољивим - нека безљудна пустара зове кроз степу огољену. Али беше то срећа: у ноћне магловите сате ићи градом, где јесењи фењери цвату, и довека се шетати тако, на плантажи висећој, где маслачци светлуцају враћеним сновима среће. Іван Малкович (1961) * * * Кожний день до мене навідуються кораблі вони усідаються під смереками і важко дихають зябрами тоді я нанизую їх на вербову гілку і несу до океану а якщо ви якогось дня побачите корабель зі смерекою замість вітрил то дозвольте йому притулитися до вашого берега і не зломіть його високої смереки Иван Малкович (1961) * * * Сваког дана ми се указују бродови они се заустављају под смрекама и дишу на шкрге онда их ја нанижем на врбову гранчицу и носим их у океан а ако једног дана ви угледате брод са смреком уместо једра дозволите му да се привије уз вашу обалу и немојте сломити његову високу смреку Василь Махно (1963) * * * Сніг летить з останніх століть і сторожа обдерта стоїть і стинає ті голови вражі і солодку звізду на язик аби голос, згорівши, не зник бо не вимести з горла ту сажу. Чи в різдвяну сльоту надворі заблудились вар’яти й царі обминаючи світ і господу на чолі письмена, на руці на столі, як свічки в молоці Божих слів нерозгадані коди Хтось вписав в цей святий циркуляр на самітниць і кінчених лярв на п’яниць з пролетарського кодла тільки тягне грекиня ще нить і століття навпіл надломіть видно чорний квадрат й чорне коло Ліній рівні ряди, голоси хто сторожу для кого просив відгортаючи сніг як завісу півстоліття лежить горілиць в головах сонми збуяених птиць і два круга утворюють вісім. Самота у металі числа Мідь осіння у шкіру вросла письмена як ікона зчорніли але там ні шиша, ні гроша тщльки дуля і "на хрен душа" птиці дзьобають зерно нестигле. Суєта з тебе ліпить страшну до століть прикипілу вину дар твій вимокне ув алкоголі апокаліпсис ствердлих осіб Аби місце ніхто не посів ніби циркулем виріжеш в колі. 1998 Васиљ Махно (1963) * * * Веје снегом прохујали век и стражари у ритама тек овлаш скидају вражје главе вреле звезде на језику сласт прети нестанком горели глас грло стеже од гараве славе Да л’ у божићни лапави чар светом лутају просјак и цар мимоишавши свет и господу тајним писмом жигосани лик млечне светлости лелујав крик Божјих речи тајновитог кода Неко уписа у тај свети спис распуштенице, гамад и гмиз, пролетере-пијанце и друге само вуче још Гркиња влат и на прелому векова знак црног квадрата и црнога круга Равне линије, гласова низ чему стража, због кога ту бди снежну завесу откривши кришом пола века - на леђима див, јато слуђених птица над њим и два круга се сплела у осам Зри самоћа у метални број бакра јесењег и коже спој Свето Писмо ко икона црно али нема ни паре ту, знај само шипак и "шта ће ми рај?!" кљују птице недозрело зрно Ваја таштина твоју ћуд крив си свима за туђи блуд дар твој проври у алкохолу тврдокожаца вековни страх - због фотеља им застаје дах као шестер уоквириш болом 1998. ЕЛЕГІЯ ВОДИ Усі веселки випили восу - і риби літають в повітрі велика яма світового океану - чорна діра - порох замислу - що вислизнив рибиною з рук - і повернувся п’ятьма хлібами повернувся сумовитим поглядом вибіленого як парус світла рибалки приходять до човнів перевернутих як мушлі що гудуть гулом минулого: тиньк води - вогкий запах і ластовиння солі - бридкі медузи - розпластаними плямами покрили лінію берега Порипують човни - вітер сушить їм ребра - а позеленілі сіті розхитують тінями замість дерев. 1998 ЕЛЕГИЈА ВОДЕ Све дуге света попише воду - и рибе у ваздуху лете на земљи јама океана као бездан - црна рупа - - прахом замисли из руку попут рибе клизну - и са пет погача стиже, враћа се погледом сетним светлости испијене као једро, рибари прилазе чамцима полеглим као шкољке у којима прошлост хучи; воде шум - влажан мирис и пеге беле соли - гадне медузе - омлитављеним мрљама прекрише линију обале Под шкрипу чамца - ветар суши му ребра - позеленеле мреже уместо дрвећа љуљају сенки сплет. 1998. Борис Шчавурський (1963) НОЧІ ЗВАБ Памґяті "Західного вітру" Не той казкар, мабуть, мене водив по тридесятих царствах потойбічних, бо всі казки давно були помічені, і всі роки мої були полічені. І я напився мертвої води. І я, напившись мертвої води, став неживим, але й не мертвим, став я, мов немовля, безпам’ятним, в проваллях дрімучого такого православ’я покинутий, що Бог не приведи. Про що я думав, хлепчучи, мов звір, ту воду мертву - про маленьку зграю одної крови, слова, часу, краю чи про дива, які хоча й бувають, але в цім світі їм немає вір?! А, може, просто я передчував, що ніч прийде, вгорнувши, мов лататтям, три постаті край згаслого багаття трьох сіроманців і криваве клаптя четвертого когось. О ночі зваб! 1998 Борис Шчавурски (1963) НОЋИ ИСКУШЕЊА За сећање на "Западни ветар" У погрешну ме бајку води пут кроз краљевства и царства Богом дана јер све су бајке давно неком продане и све су моје године већ пробране и мртву воду окусих ја ту. Ја пехар мртве воде испих сав ни жив, ни мртав ту постојим, вирим у бездан сећања и себе видим, без трага животног се вере стидим, сам настојим да нађем излаз прав. О чему мислих - лочући к’о звер ту мртву воду - да ли о свом стаду што исте крви Богу дане краде, о чуду блиском, каквом нема наде у овом свету, где су лажи све?! А можда само слутих трен кад ноћи латице свој заклон пруже где вукови пред мртвом ватром туже и рите крваве над њима круже. О мрачних ноћи искушења плен! 1998. ПІЗНЄ БАРОКО Знову і знову завіти нові перегортаєш, немов ненароком. Може, то плаче бароко в тобі, пізнє бароко. Може, то мужність проснулося чи привидом бродять останні надії, може, в тобі ще й досі звучить плач Єремії. Пізно гадати! Гортай сторінки, та обростай пилюгою і мохом. Темні століття. Темні думки. Пізнє бароко. 1998 КАСНИ БАРОК Поново изводе завета свих листаш без циља, слутиш пре рока - јеца ли у теби барока стих, касног барока. Да ли то храбрости подстицај нов или се привиде нестале наде, или у себи ослушкујеш зов пророчких јада. Касно за слутње! Тражи свој рај испод прашине историјског тока. Мрачна су столећа. Мрачан је крај касног барока. 1998. |
|
|---|
| // Аутори / Језик / Фолклор / Историја / Уметност / Преводи / O Украјини // [ Пројекат Растко - Кијев- Лавов| Контакт | Пројекат Растко - Београд ] |
|---|
| ©1997-2006. Пројекат Растко и носиоци појединачних ауторских права. |
|---|