Перша конференція молодих українських сербістів - Інститут філології, Кафедра слов'янської філології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка 10.05.2006.

Ксенія Кравець
студентка III курсу Інституту філології Київського славістичного університету

Утопія в утопії
о роману сербського письменника Веліміра Чургуз Казимира
"Остання людина та його дружина"

Не тільки кожна епоха мала свою утопію,
свою утопію має кожен народ,
ще більше – кожна мисляча людина.
Герберт Уеллс

Велімір Чургус Казимір – сербський сучасний письменник, більш відомий як есеїст, до сьогодні вже написав вісім книг – це й вірші, й повісті, й романи, й есе – а також велику кількість статей та есе о культурі. Його роман "Остання людина та його дружина" (Posljedni covek i njegova zena) моделює фантастичну ситуацію Кінця історії, коли поняття "держава", "нація", "історія" зникають, у Новому світі з’являється Остання людина. Ця книга є своєрідною збіркою записів, спогадів інтерв’ю та висловлювань Останньої людини, зробленою вже після її смерті.

Роман безумовно фантастичний. Назва "Остання людина та його дружина" одразу інтригує, натякає на якісь апокаліптичні перетворення, на завершеність, кінець людства. Фактично основною темою роману є Остання людина, але поступово заглиблюючись у його особистість, розуміємо, що його поява є наслідком, наслідком створення Нового світу. Він є лише атавізмом, останнім спогадом про Історію людства, якого вже не існує. В романі немає прямих описань Нового світу, його створення  вже завершено, він не сприймається як ідеальний та новий світ – це дійсність, буденність. Але з точки зору нашої дійсності – це утопія.

Утопія -  це теорія суспільної дійсності з двома основними елементами: критично – деструктивним та позитивно – проектуючим. Отже утопія - це критичне ставлення до попереднього досвіду людства, відмова від існуючого державного ладу, соціальних зв’язків та загальних понять; це проект кращого майбутнього. За спогадами дружини Останньої людини: "Це була Європа – розумієте про що я кажу – хаос, насилля, лихо. Коли ми втратили будь яку надію, що можемо досягти чогось нормального, мирного та природного, була створена Світова влада. Мир та влада права! Це в будь якому разі не були пусті речі." Ось він – переломний момент, коли відбувається відмова від дійсності, коли людство починає створювати Нову історію, Новий світ. В одному з багатьох своїх публічних виступів Остання людина згадує, "оплакує" тих, які його не дочекалися. "Ви будували стійко, наполегливо, із покоління в покоління, світ єдиний, без війни та політичної боротьби – світ радості й гармонії, світ в якому мав з’явитись і я, щоб проголосити Кінець Історії та кінець хворого людства, в якому всі ви жили та страждали!" Нам не відомо яким був створений цей Новий світ, нам не відомий ні політичний, ні економічний, ні соціальний устрої, лише те що всі в цьому світі щасливі, рівноправні, ні в чому не обмежені. Ключове правило, введене світською владою: обмеження історії. Єдиний лозунг: "Більш ніколи!" Поняття нації стирається, також як і поняття держави, за непотрібністю. Досвід людства своєрідно "консервується", створювати щось нове не має потреби, бо це руйнує вже створену гармонію людства. Виникає поняття Світового Духу – звільнення від особистості заради майбутнього. Отже Новий світ дійсно створений в кращих традиціях утопії. Утопія стає дійсністю, минулого не існує. Але, як би не змінювалося оточення, зовнішність людини – внутрішньо вона не змінюється. Відчуття невдоволення завжди залишається. Це проявлення особистості, яку не можливо знищити, тільки приглушити. Тому ця утопія поступово стає штучною, умовною, адже, фактично,  утопія – це лише філософська ідея, проект кращого майбутнього, намагання з’ясувати що буде завтра. Ось тут з’являється постать Останньої людини. Він – точка, де дотикаються минуле та майбутнє. Його особисті якості не мають ніякого значення. Його віра в Новий світ робить з нього людину, але нажаль останню, бо вже ніхто в Новий світ не вірить. Але вірять в нього – бо він існує. Він є живим пророком, після того, як всі світові релігії були поховані, як важлива частина Старої історії, його ототожнюють з Ісусом, Буддою, Мойсеєм. Але, "на відміну від Христа", - як визначає Останню людину автор, - "який жертвував (…) – остання людина не хотла стати новим прикладом страждання та жертви. Її життя мало стати прикладом майбутнім життям – прославляти не смерть, але життя".  Звичайно він не ідеал, він не святий і не надлюдина – він людина, яка відчуває всю повноту життя, яка цінує життя, яка відчуває відповідальність за все що було і буде зроблено. Він є живим образом всього людства: зовні непримітного, звичайного, сентиментального, трохи незграбного, схильного до патетики, а всередині – надзвичайного, неповторного, мудрого, тонкого, чутливого. Його дружина – це теж своєрідний образ Єдиної жінки, відданої жінки, живої, рішучої, розумної. Вона захищає чоловіка, як мати і як дружина, від агресії та цікавості зовнішнього світу, вона захищає таємницю його дійсного походження, його статус. Разом вони складають ідеальну пару – "ідеальна комбінація, яка полонила серця людей".

 "Коли розміри військових та екологічних катастроф на Землі стали очевидними всім, навіть й Світовій владі, дослідження та колонізація Марса замислювались як резервний варіант спасіння людства. там, на Марсі, людська раса мала почати все з початку. (…) Всі, хто відлітали на Марс, мали бути досконалими – з будь якого погляду. Так відбувається вже три покоління". Людство не було знищено – період катаклізмів пройшов, люди, дотримуючись Правил, поступово забули Стару історію, точніше її події та цілі втратили для них всякий сенс. Щоб краще розуміти дійсне, потрібно озирнутися на минуле. Коли немає минулого, дійсність втрачає сенс. Коли не існує боротьби, не існує і цілей. Для людини життя без утопії неможливе, також як і повна реалізація утопії. Утопія завжди присутня в нашому житті, як погляд на краще майбутнє, чи пам’ять про краще минуле – без цього людина перестає бути людиною. Вона присутня в формі ідей, реальність яких ми не можемо оцінювати, але відмовитись від них ми не в змозі.

Таким чином ми маємо утопію в утопії. У майбутнього немає обмежень. А утопія – це безкінечний процес вдосконалення зовнішнього та внутрішнього світу людини. Нові протиріччя підштовхують до нових перетворень Ідеального суспільства, яке вирішуючи свої конфлікти, стає досконалішим. Отже в створеному утопічному світі на Землі все одно існує мрія, про краще життя, мрія, що колись все зміниться. Це "краще" вже створено – на Марсі. Лише досконалі люди можуть потрапити туди, й людство живе цією надією. Життя в майбутньому для нього набуває сенсу. Бо на Землі Історія дійшла свого завершення. Нова історія починається на Марсі, історія майбутніх поколінь та Нового людства.

В кінці хотілось би зазначити, що фантасти, здебільшого утопісти, зазвичай акцентують увагу на зовнішньому перетворенні соціуму, на зміні декорації. Фантастичні припущення – лише частина того, з чим ми стикаємось сьогодні чи можемо зустрітися завтра. Будь яка фантазія заснована на дійсності. Людина та її середовище в світі, який постійно змінюється – нагальна проблема сучасної фантастики. Глобальність процесів, які відбуваються в світі, притягує увагу письменників до долі людства. Від розуміння напрямку цих процесів залежить бачення дійсності та майбутнього. Утопія – це постійний процес моделювання майбутнього, заснований все ж на сучасних процесах та перетвореннях, враховуючий всі помилки Історії та вдосконалюючий її досягнення.