Коста Трифкович
Любовний лист
Жартівлива гра на одну дію
Переклад з сербської: Зоряна Гук
Дійові особи :
- Васа Відич, лікар
- Марія, його дружина
- Евіца, його сестра
- Мілан, коханець Евіци
- Лаза Дражич, адвокат
- Софія, його дружина
- Йован, слуга Відича
Дія відбувається у домі Відича
ЯВА ПЕРША
Зі смаком обладнана кімната, праворуч на почесному місці за столом – крісло, а поруч із ним висить халат.
Йован, сам
ЙОВАН ( входить у кімнату ). Бути слугою – це у сто разів гірше, ніж бути паном. Якби мені довелося ще раз народитися на світ, то тільки за умови, що я вже не буду слугою. Мене ще тільки те втішає, що усі люди є слугами. Бо, наприклад, хто є слугою, той вже сам по собі є слугою; мій пан, будучи лікарем, є слугою своїх хворих; адвокати, торгівці, ремісники – це слуги своїх клієнтів; суддя є слугою всіх позивачів; міністр є слугою всієї ради; рада є слугою всіх виборців, виборці – слуги своїх агітаторів; агітатори служать тому, хто більше платить, і так далі і так далі. Отже, все зводиться до одного і залежить від випадку. Наприклад, сьогодні я випадково є саме слугою, а міністр є випадково міністром, а завтра може випадково міністр бути слугою, а я випадково міністром. Слуга я покірний, а якщо б я був міністром! Спочатку я б старався для нащадків, тобто, я б дозволив себе фотографувати, щоб мали згадку про мене; а потім я б старався для своїх ближніх, тобто, запросив би усе міністерство на святковий обід; а далі б піклувався про решту народу, тобто, ввів новий закон про сплату податків; а тоді б, їй-Богу постарався і для себе, тобто, я б попросив про вихід на пенсію, і тоді б гарно, мирно і спокійно жив і позичав гроші під відсотки. Так, так, це було б просто чудово, якби було; а якщо нема цього, тоді Йоване, менше роздумів, а пильнуй свою роботу. Роботу? – Хто б працював на такій спеці відразу після обіду? (Дивиться на годинник.) Тільки половина другої. Пан спить, пані спить, панянка за своєю звичкою, якщо не пише любовні листи, також спить, отже і ти, Йоване, будеш спати! (Підходить до крісла.) Дороге моє крісло, сидячи на тобі я неодноразово мріяв про краще майбутнє, у твої обійми і зараз кидаюся. (Сідає.) Яке зручне, чудове крісло. Мабуть, його слуги вигадали. Ой, але ж я у новому піджаку. Гарна ощадливість! А навіщо тоді халат пана?! (Встає, знімає піджак і одягає халат.) Ощадливість є вершиною всіх інших достоїнств, сказав якийсь філософ, ім'я якого я ймовірно ніколи не чув. (Сідає.) Ну тепер з богом, світе, я з тобою прощаюся; але не на довго, тобто, поки пан не задзвонить по мене. А, а! (Зіває і засинає.)
ЯВА ДРУГА
ПОПЕРЕДНІЙ І ЕВІЦА
ЕВІЦА (заходить повільно до кімнати). І навіть Йован за своєю звичкою спить на стільці у братовому халаті. Дуже добре, я ще його не буду будити. Спочатку подивимось, що Мілан пише. (Виймає коротенького листа і читає.) “Люба моя Евіце!” Я прийду рівно о шостій годині; але якщо ти хочеш, щоб я прийшов швидше, повідом мені, бо я б і так з радістю уникнув одного небажаного візиту, який у мене призначений після обіду. А як наші справи? Чи наше кохання ще довго буде залишатися нестерпною таємницею? Ой, я з нетерпінням чекаю, щоб сказати всьому світові, що тебе я безмежно кохаю. Твій Мілан.” (Цілує лист.) Любий мій Мілан, як він мене кохає, який він нетерплячий. Ох! А я хіба ні? Якби я тільки змогла розповісти все братові! Я вже стільки разів наважувалася, але коли вже думала, що точно скажу, аж тут мені щось так стиснуло (Показує на горло.) , що я була не в стані ні слова промовити. А коли мене брат запитав, що зі мною, я йому сказала, що мене болить голова, а він тоді мені півгодини давав поради, як уберегтися від протягу і дав мені якісь таблетки, які мушу ковтати, а я Богу душу не винна! Я вже через Мілана сто двадцять сім таблеток проковтнула! Скільки жертв, мабуть, навіть Джульєтта не перенесла через Ромео! Але я швидко йому відповідаю. Коли йому пишу, мені здається, ніби я з ним розмовляю. (Підходить до стола і пише листа.) “Любий мій! Я отримала твого листа і поцілувала його. Ти пишеш, що прийдеш о шостій годині, а якщо я захочу, то й швидше, і просиш повідомити тебе. Звичайно, що швидше – то краще! Так ти принаймні уникнеш нестерпного візиту, який тебе очікує. Мої ще нічого не знають, тому наше кохання все ще повинно залишатися таємницею. Прошу тебе, вважай, щоб ти себе не видав. Незабаром побачимось. Твоя Евіца.” Ось так, лист готовий, а зараз пробудимо постільйон дамур-а! (Підходить до Йована.) Йоване! (Йован хропить.) Йоване, ти що!
ЙОВАН. Не трясіть мене!
ЕВІЦА. Що? Що ти говориш?
ЙОВАН. Не трясіть мене, кажу, коли я фотографуюся.
ЕВІЦА. Що з тобою? Фотографуєшся?
ЙОВАН. Нема ніколи спокою від напливу депутатів.
ЕВІЦА. Депутатів?
ЙОВАН. Залишіть ваше клопотання тут, я його розгляну.
ЕВІЦА. Та ну, Йоване, що з тобою? Хіба ти ще спиш? (Трясе його.)
ЙОВАН. Ну, міністерське крісло дуже гойдається.
ЕВІЦА (трясе його) . Вставай, коли тобі кажу!
ЙОВАН. Я йду, тільки пенсію дайте?
ЕВІЦА. Ти що, Йоване, хіба ще спиш?
ЙОВАН (зіскакує) . Сплю? Я! Отже, це не в реальності! О, чому ви мене збудили, панянко, хоча б ще трохи зачекали, поки я отримаю пенсію за цей місяць.
ЕВІЦА. Цей лист передаси пану Мілану.
ЙОВАН. Розумію! (До себе.) Я ж кажу, що вона не спала.
ЕВІЦА. Але так, щоб ніхто не бачив.
ЙОВАН. Розумію!
ЕВІЦА. Ось тобі лист. (Подає йому листа, а Йован бере лист і подає другу руку.) Розумію! (Дає йому чайові.) Але негайно, щоб передав, це дуже важлива справа! (Йде.)
ЯВА ТРЕТЯ
ПОПЕРЕДНІЙ, БЕЗ ЕВІЦИ
ЙОВАН. Розумію! (Дивиться на гроші.) Тільки шість? Ціна дуже впала! За перший лист поштовий збір був набагато більший. Отак! Яка плата, така і пошта. Хто менше платить, той довше чекає. Ще подрімаю, може, якось зможу наблизитись до моєї пенсії (Сідає на крісло.) , а листові, мабуть, не зашкодить, якщо мало загріється у моїй кишені. (Запихає лист у кишеню халата.) Отже, продовжуємо спати. Де це я... зупинився?... (Починає дрімати.) Так... йшла мова про пенсію... Ловлю вас на слові... панове... на слові... (Чути дзвінок. – Йован підскакує. ) Пан!... (Чути здалека голос Відича: “Йоване”.) Ось я, ось я! (Швидко знімає халат і одягає піджак, а лист залишає у халаті – знову чути: “Йоване”.) Що наказуєте? Ніколи немає спокою... (Знову чути: “Та Йоване”.) від численних письмових запитів до уряду! (Йде.)
ЯВА ЧЕТВЕРТА
ВІДИЧ І ПОПЕРЕДНІЙ
ВІДИЧ (підходить). Хіба ти глухий? Я маю десять разів кричати? Чого стоїш? Де мій халат? (Йован йому подає – Відич його одягає.) Йди! І будь уважнішим, якщо хочеш у мене працювати.
ЙОВАН (до себе). І ти мені служитимеш, як тільки я захворію! (Йде .)
ЯВА П'ЯТА
Відич, потім Дражич
ВІДИЧ (дивиться на годинник). Половина третьої. Отже, я спав цілу годину. Дуже добре отак трохи подрімати після обіду. Моя дружина, напевно, ще спить, йду її збудити. ( Підходить до дверей .)
ДРАЖИЧ ( з дверей ). Сервус, Васо!
ВІДИЧ. О, сервус, Лазо! (Здороваються.) Що доброго скажеш? Але сідай... хочеш одну цигарку або люльку?
ДРАЖИЧ. Не хочу нічого. Я не маю часу, повинен вже йти. Я тільки прийшов вам повідомити, що моя дружина прийде до вас після обіду.
ВІДИЧ. Моя Марія цьому зрадіє. Я йду відразу її сказати.
ДРАЖИЧ. Зачекай ... Скажеш їй пізніше. Маю тобі щось сказати.
ВІДИЧ. Ой, ой! Це щось важливе?
ДРАЖИЧ. Дуже важливе!.. Тобто, не настільки важливо, але все ж таки досить важливо.
ВІДИЧ. Добре, якщо я тебе розумію, тоді я негідник.
ДРАЖИЧ. Слухай... Ми тут самі?
ВІДИЧ ( заглядає під стіл ). Зовсім самі. Пінч пішов в іншу кімнату.
ДРАЖИЧ. Ти завжди жартуєш. Слухай, поки можна, я б тебе дещо попросив.
ВІДИЧ. По-перше, те, що ти мені скажеш, не казати твоїй дружині.
ДРАЖИЧ. Ну, це зрозуміло!
ВІДИЧ. По-друге, те, про що ти мене будеш просити, одразу виконаю.
ДРАЖИЧ. Ну, це зрозуміло!
ВІДИЧ. Третє, що ти мені у подібному випадку теж зробиш послугу.
ДРАЖИЧ. І це зрозуміло!
ВІДИЧ. Отже, я вже знаю про що йдеться! (Витягає гаманець.) Ти програв в карти і хочеш, щоб я тобі позичив гроші.
ДРАЖИЧ. Нічого подібного!
ВІДИЧ. Тоді програв де інде.
ДРАЖИЧ. Та нічого подібного, кажу тобі, це щось зовсім інше.
ВІДИЧ. Тоді я не знаю у чому річ.
ДРАЖИЧ. Якби ти мене слухав, ти б вже давно здогадався.
ВІДИЧ. А ти говори, чоловіче, говори! Не можна навіть слова з тебе витягнути.
ДРАЖИЧ. Гаразд, а я ще й винен! Тоді слухай.
ВІДИЧ. Слухаю.
ДРАЖИЧ. Тобі відомо, що я ще начебто неодружений.
ВІДИЧ. Тобто три місяці тому!
ДРАЖИЧ. Так! ... Я був трохи знайомий з пані Евіцею.
ВІДИЧ. Ти хочеш сказати, що ви кохалися.
ДРАЖИЧ. Знайомство, кохання, як сказати. Отже, тоді я був начебто неодружений...
ВІДИЧ. Три місяці тому.
ДРАЖИЧ. Ну добре, тобто три місяці тому.
ВІДИЧ. Коли ти був ще неодружений.
ДРАЖИЧ. Та ти даси мені сказати слово?
ВІДИЧ. Я мовчу як риба.
ДРАЖИЧ. Отже, де ми зупинилися?
ВІДИЧ. Ти мене питав, чи ми самі; я тобі сказав, що так.
ДРАЖИЧ. Отже, гаразд. Три місяці тому, будучи неодруженим, я кохався з пані Евіцею.
ВІДИЧ. Без відома її чоловіка?
ДРАЖИЧ. Та звичайно! Вона мені одного разу і писала, так як це пишеться.
ВІДИЧ. “Дорогий Лазо! Я тебе кохаю!... Я тебе обожнюю, моя любове... серце... вірність... могила... смерть.”
ДРАЖИЧ. “Так, так, таким чином!”
ВІДИЧ. “Ти моя надія, моя втіха, життя моє!”
ДРАЖИЧ. Приблизно так. Але слухай мене далі. Отже, на чому я зупинився?
ВІДИЧ. Ти мене питав мене, чи ми самі... і я...
ДРАЖИЧ (сердито) . Менше дурниць! Отже, мені Евіца одного разу писала. Ось як! Це могло тоді ще бути – тепер, їй-Боже, тепер я одружений!
ВІДИЧ. Вже три місяці!
ДРАЖИЧ. Тепер таке не пройде! А згодом, мені здається, що її чоловік щось таки помітив і слідкує за кожним її кроком. Одним словом, тепер нема більше розмов.
ВІДИЧ. Гаразд, а ти спробуй щось інше!
ДРАЖИЧ (сердито) . Боже мій, я не маю на увазі розмову! – Отже, де я зупинився.
ВІДИЧ. Ти мене питав...
ДРАЖИЧ. Ні, ні, вже знаю. Отже, позавчора ми мали розмову і, те-се, віч на віч каже мені Евіца...
ВІДИЧ. “Пане Дражич, ви б мене...”
ДРАЖИЧ. Так! – “Пане Дражич, я була б вам дуже зобов'язана, коли б ви мені повернули мого листа.” – Якщо я можу вам цим зробити послугу!
ВІДИЧ. Ти сказав?
ДРАЖИЧ. Так! Я його негайно відішлю поштою. – “Ні, тільки не поштою!”
ВІДИЧ. Сказала вона?
ДРАЖИЧ. Так! “Бо мій чоловік, вже деякий час, всі мої листи відкриває, якщо можете, просто в руки”. На тому розмова закінчилася, а я потім цілий вечір не мав нагоди запитати її, як вона це розуміє просто в руки. З того часу я думав, як це зробити, поки насамкінець не здогадався про тебе. Ти її домашній лікар, так?
ВІДИЧ. Я такий щасливий!
ДРАЖИЧ. Тобто я не помилився! І тепер я прийшов зі своїм проханням. (Витягає листа.) Ось, це той лист, і я тебе прошу, як свого друга, щоб ти його передав пані Евіці.
ВІДИЧ. Я?
ДРАЖИЧ. Так, ти! Коли підійдеш до неї, ти його гарно передаси і скажеш. Що ти їй скажеш?
ВІДИЧ. Я скажу їй, ось пан Дражич передає ваш любовний лист.
ДРАЖИЧ. Ні, нізащо! Скажи їй, що передаю їй облігацію з її судової справи.
ВІДИЧ. Яку вона програла!
ДРАЖИЧ. Як? Та я ж виграв її судовий процес.
ВІДИЧ. Оцей чи цей з цією облігацією?
ДРАЖИЧ. Так, так, маєш рацію! – Отже, прошу тебе, тільки не забудь. Я вже йду, маю ще трохи роботи, і прийду потім, тоді і моя дружина буде тут. Отже, тільки не забудь! І прошу тебе, запечатай цього листа у якийсь конверт. Я не мав часу, боявся, щоб не помітила – ти вже знаєш хто.
ВІДИЧ. Не хвилюйся!
ДРАЖИЧ. Дякую тобі, друже! Все інше, думаю, що не потрібно казати...
ВІДИЧ. Що?
ДРАЖИЧ. Що моя дружина не повинна про це нічого знати.
ВІДИЧ. А, це зрозуміло!
ДРАЖИЧ. Щоб ти випадково не проговорився.
ВІДИЧ. Не хвилюйся!
ДРАЖИЧ. Зрештою, я в подібній ситуації теж допоможу тобі.
ВІДИЧ. Дуже дякую!
ДРАЖИЧ. Ну, ну – ми чоловіки вже розуміємо один одного. А тепер – з богом! Зроби це якнайшвидше, я прийду трохи згодом. З богом! Тільки вважай, щоб не помітила моя дружина! (Виходить.)
ВІДИЧ. (говорить услід.) . Не хвилюйся!
ЯВА ШОСТА
Відич, сам
ВІДИЧ. Гм! Хто б міг подумати! Лаза і пані Евіца! Якби я сьогодні помер, я б цього не знав! Давай тепер подивлюся, що йому настільки дороге! (Дивиться на лист.) Скільки зітхань, скільки сліз, скільки клятв і скільки орфографічних помилок немає у цьому листі! Чи його прочитати? – Я не допитливий! Знаю на пам'ять шаблони за якими пишуться такі листи. Отож, запечатаймо його печаткою вічного забуття. (Підходить до стола, запалює свічку і тільки хоче запечатати лист, заходить Марія.)
ЯВА СЬОМА
Відич і Марія
МАРІЯ. Здорового сну моєму чоловікові! Чи ми виспалися?
ВІДИЧ (відхиляється і запихає лист у кишеню. – До себе.) . Моя жінка!
МАРІЯ (до себе) . Він щось ховав у кишеню!
ВІДИЧ. Люба жіночко, чи це ти?
МАРІЯ. Любий чоловіче, а що ти робиш?
ВІДИЧ. Я?... Я?... Та нічого!
МАРІЯ (до себе) . Щось приховує від мене!
ВІДИЧ (до себе) . Я весь схвилювався!
МАРІЯ. А чому горить свічка?
ВІДИЧ. Свічка? А де горить? Ха, ха, ха! Це дуже смішно, коли вдень горить свічка.
МАРІЯ (до себе) . Він потрапив у халепу! (Вголос.) Ти запечатував листа?
ВІДИЧ. Хто? Я? – Не приведи Господь! Я запалював сигару.
МАРІЯ. Та ти ж не куриш!
ВІДИЧ. Не курю? – Маєш рацію! Я про це зовсім забув.
МАРІЯ. Та чому ти свічку запалив?
ВІДИЧ. Чому? – А так, тепер пригадую! Я хотів побачити, добре чи погано горить, бо тепер свічки такі погані, такі погані, що страшно подумати!
МАРІЯ (до себе) . Все неправда!
ВІДИЧ (до себе) . Цього разу я ледве викрутився!
МАРІЯ (до себе) . Я повинна довідатись, що тут відбувається. (Вголос.) Ніхто до тебе не приходив?
ВІДИЧ. Ніхто на світі! О, так, справді, тут був Дражич. Його послала дружина, щоб нам повідомити, що вона прийде після обіду! Ха, ха, ха! Гарний чоловік, цей бідний Лаза!
МАРІЯ. А що в ньому смішного?
ВІДИЧ. Хіба не видно, як його жінка тримає на поводку? Бідний Лаза, тримається за спідницю!
МАРІЯ. А це означає, що кохає свою дружину!
ВІДИЧ. Ти певно хочеш сказати, що я тебе не кохаю!...
МАРІЯ. Я це не сказала, але тільки...
ВІДИЧ. Але тільки б хотіла, щоб і я тримався за спідницю! Хіба ти не задоволена і щаслива?
МАРІЯ. Я це не сказала, але тільки...
ВІДИЧ. Так що тоді значить це “але тільки”?
МАРІЯ. Та нічого... дитячий лепет!
ВІДИЧ. Ну, ну, про щось тут таки йдеться! Ану, побачимо, чи я вгадаю! (Наближається до неї і обійнявши її, дивиться їй у вічі.) Чи потрібна нова сукня? (Марія махає, що ні.) Новий капелюх! (Вона махає, що ні.) Чи ти б хотіла вийти кудись? (Вона махає, що ні.) Тоді що?
МАРІЯ. Нічого, я сказала, що нічого! Я щаслива і задоволена, але б хотіла тільки...
ВІДИЧ. Ну?
МАРІЯ. Щоб ти не був...
ВІДИЧ. Ким?
МАРІЯ. Лікарем!
ВІДИЧ. Так? А це чому?
МАРІЯ. Тому що лікар йде лікувати!
ВІДИЧ. А щоб ти хотіла, щоб лікар робив?
МАРІЯ. Йде лікувати кожного!
ВІДИЧ. А кого б ти хотіла, щоб лікував?
МАРІЯ. Я б хотіла, щоб тільки – чоловіків лікував.
ВІДИЧ. Так? Отже, тепер ми довідались; знаємо, що болить! Маріє, подивись мені у вічі і скажи правду: чи ти мене ревнуєш? (Вона опускає голову і мовчить.) Ну? Кажи правду: ти ревнуєш? (Вона махає головою, що так.) Отже, так! Тут тільки це “але”! А чому ми ревнуємо, цього ми самі не знаємо, чи, можливо, ревнуєш мене, бо ти мене кохаєш? (Серйозно.) Люба моя Маріє, основа справжнього, щирого кохання – це повага і довір'я. Це два стовпи, на яких тримається справжнє кохання, і що вищі ті стовпи, тим і кохання є возвишенішим. Та оскільки я не маю сумнівів у тому, що ти мене кохаєш і поважаєш, то треба довіряти мені, а цим ти робиш щасливим і мене, і себе, бо жінка тоді найщасливіша, коли вміє комусь приносити щастя. А ти знаєш, що таке ревнощі? – Ревнощі – це голос недовіри, а недовіра – черв'ячок, чим він більший, тим сильніше він підриває повагу. А коли зникне повага, і наступить недовіра, зникає і любов. І тепер скажи, Маріє, чи ти мене ревнуєш?
МАРІЯ (жваво) . Ні, ні і ніколи не буду!
ВІДИЧ. Тепер усе гаразд! Ми дійшли згоди! Ще тільки її підтвердимо печаткою! (Цілує її, у цю мить влітає Йован.)
ЯВА ВОСЬМА
ЙОВАН і ПОПЕРЕДНІ
ЙОВАН ( з дверей ). Один чоловік просить, щоб ви негайно прийшли до одної хворої.
ВІДИЧ. Хто хворий?
ЙОВАН. Одна пані.
МАРІЯ. Як її звати?
ЙОВАН. Не знаю, він не сказав імені.
ВІДИЧ. Вже йду! Маріє, подай мені швидко мій плащ і капелюх!
МАРІЯ (приносить і одягає його) . Чому ти його не запитав? – Ти завжди повинен питати, як звати твоїх хворих.
ЙОВАН. Розумію!
ВІДИЧ. З богом, дитино моя! (Йованові.) Ходімо. (Йдуть.)
ЯВА ДЕВ'ЯТА
МАРІЯ, САМА
МАРІЯ. І знову якась жінка повинна була захворіти! Чому не чоловік? Я не знаю, чи кожен лікар має стільки пацієнток, чи це трапляється тільки з моїм чоловіком! Кожна кличе його, так ніби немає інших лікарів у місті! Ой, я, мабуть, знову починаю ревнувати? Ні, не може так бути, це не гарно з мого боку, люба Маріє! Ваш чоловік вас справді щиро кохає, в усьому сприяє, і навіть більше, ніж треба. Ви, дорога Маріє, просто невдячне створіння! Так, так, я така щаслива, така задоволена! (Задумалася.) Тільки б дізнатися, що він ховав у кишеню? Та чому б не дізналася, хіба я не його дружина? Чоловік не має нічого приховувати від своєї жінки, це б було знаком недовіри, а він сам казав, що довір'я – основа справжньої любові. (Бере халат і кладе руку у кишеню, витягає лист.) Один лист і то без адреси? Що може бути у ньому? Це гарно, коли я його відкрию? Тепер вже мушу, не треба було його витягати! (Відкриває його і читає.) “Любий мій! Я отримала твого листа і поцілувала. Ти пишеш, що прийдеш о шостій годині, а якщо я захочу швидше, то просиш повідомити тебе. Звичайно, що швидше – то краще! Так ти принаймні уникнеш нестерпного візиту, який тебе очікує. Мої ще нічого не знають, тому наше кохання все ще повинно залишатися таємницею. Прошу тебе, вважай, щоб ти себе не видав. Незабаром побачимось. Твоя Евіца.” Евіца! Отже, любовний лист від Евіци для нього, мого чоловіка! Який сором, яка ганьба! Тобто мій чоловік мене зраджує, мене, свою дружину, яка його так кохає! Отже, мій чоловік кохає іншу? Чи це повага? Чи це довіра? Нестерпні візити! Для нього нестерпно бути у своїй хаті, зі своєю жінкою? Ні, я це не можу пережити, це смертельний удар для мене! (Падає на канапу і зітхає.)
ЯВА ДЕСЯТА
МАРІЯ І СОФІЯ
СОФІЯ (входить.) . Доброго дня, Маріє! Я вже двічі стукала, але ніхто не відкликається. Але що я бачу, твої очі у сльозах? (Марія мовчить.) Що з тобою? Кажи, що трапилося?
МАРІЯ. Ах, я дуже нещаслива!
СОФІЯ. Ти нещаслива! А це чому? (Знімає капелюшок і плащ.)
МАРІЯ. Чому? Тому... що чоловіки не вірні, зрадники, вони не мають права жити!
СОФІЯ. Які чоловіки, мабуть, не всі?
МАРІЯ. Не знаю про інших; я знаю тільки про свого чоловіка!
СОФІЯ. Твій чоловік не вірний тобі? Не може цього бути!
МАРІЯ (подає їй лист) . Ось, ось читай! Мій чоловік має любовне листування з пані Евіцою! Це ганьба!
СОФІЯ (переглядає лист) . Неможливо!
МАРІЯ. Мене зрадити?!
СОФІЯ. Таку гарну жінку!
МАРІЯ. І іншу кохати!
СОФІЯ. Таку стару відьму!
МАРІЯ. А тут прикидатися, що мене кохає!
СОФІЯ. І ти, бідна, вірила!
МАРІЯ (сердито) . Я не хочу більше знати про нього!
СОФІЯ. Тобі потрібно розлучитися! (Починає сміятися .)
МАРІЯ. Ти смієшся? (Софія продовжує сміятися.) Тобі моє нещастя видається смішним?
СОФІЯ. Дорога Маріє, вибач мені, але я мушу сміятися, коли бачу тебе такою сумною через одну дрібницю.
МАРІЯ. Це ти називаєш дрібницею?
СОФІЯ. Дрібниця – дурниця, як бажаєш!
МАРІЯ. Я тебе не розумію!
СОФІЯ. Хто б через це сердився!
МАРІЯ. Хіба цього не достатньо, коли мене мій чоловік зраджує і любиться з іншою?
СОФІЯ. Це тільки знак того, що в його серці є місце для двох.
МАРІЯ. Але так не повинно бути!
СОФІЯ. Але ж це буває.
МАРІЯ. Тобто я маю бути задоволена!
СОФІЯ. Так робить кожна розумна жінка.
МАРІЯ. Гарні принципи!
СОФІЯ. Не гарні, зате корисні. Послухай мене. Ти скажи своєму чоловікові: “Ти чуєш чи не чуєш, залиши Евіцу, тобі досить і мене однієї на шиї!” Якщо твій чоловік розумний, він усвідомить і покине Евіцу; якщо ні, тоді даремно плачеш і страждаєш.
МАРІЯ. Маю сказати, що твої слова мене не потішили. Я ще нещасливіша, ніж була!
СОФІЯ. Ти заспокоїшся, поки ми повечеряємо. До речі, ти приготувала вечерю? Так, ти зараз ні про що інше не можеш думати! У твоїх думках тільки лист пані Евіци. Але я, правду кажучи, менш сентиментальна, а більше голодна.
МАРІЯ. Маєш рацію, я і про каву забула! (Дзвонить і Йован заходить.) Накрий на стіл і принеси каву. (Йован накриває на стіл і йде.)
СОФІЯ. Так! Та хто б сердився на чоловіків! Вони не вартують навіть того, щоб через них втрачати апетит. Тобто – чим більше ми сердимося, тим більше вони сміються; більш того, найбільше пишаються тим, коли їм закидаємо, що вони невірні і непостійні. Коли б хтось побачив, як вони гордо вихваляються, подумав би, що причаровано всіх жінок, а тут не можуть і з однією дати собі раду. І тоді ми ще сердитись маємо. Ого, дорогі мої, зачекайте, поки я розсерджуся! (Йован приносить каву.) Кава тут! Хочеш трохи цукру, Маріє?
МАРІЯ. Я не хочу нічого!
СОФІЯ. Хіба гірку каву?
МАРІЯ. Ніякої! Я не голодна!
СОФІЯ. Їй-Богу, ти не права! Який добрі вершки, бери цю кульку! Маріє, я тобі кажу, тобі ця кулька смакуватиме.
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
ДРАЖИЧ І ПОПЕРЕДНІЙ
ДРАЖИЧ (входить) . Добрий день, люба! – А, голос моєї дружини, вона вже тут.
СОФІЯ. І це вже майже півгодини.
ДРАЖИЧ. Я трохи затримався. Васи немає вдома?
МАРІЯ (посміхаючись) . О, він має дуже важливу роботу. Одна пані смертельно захворіла!
ДРАЖИЧ. Ви це так сказали начебто зовсім не вірите!
МАРІЯ (посміхаючись) . Я усьому вірю, я дуже добра душа, мене дуже легко переконати!
ДРАЖИЧ. Люба, ви дуже роздратована! Чи можу я запитати з якої причини?
СОФІЯ. Дрібниця – один любовний лист!
ДРАЖИЧ. Любовний лист? (До себе.)
СОФІЯ. Марія знайшла один любовний лист!
ДРАЖИЧ. Так! (До себе.) Я вже тремчу!
СОФІЯ. Де ти його знайшла?
МАРІЯ. У халаті свого чоловіка.
ДРАЖИЧ (до себе) . Тепер мене вже лихоманить, бо це, без сумніву, мій лист!
СОФІЯ. Уяви собі, якась пані Евіца!
ДРАЖИЧ. Я ніколи не чув такого імені! (До себе.) Як холоднокровно говорить, можна подумати, що вона нічого не знає! Ну жінки!
СОФІЯ. Почала любовну кореспонденцію з паном.
ДРАЖИЧ (до себе) . Зараз загримить грім!
СОФІЯ (повільно) . Побачимо.
ДРАЖИЧ ( до себе ). Що я чую?
СОФІЯ. Цілком ймовірно, що пан Відич вів кореспонденцію з пані Евіцею.
МАРІЯ. О, справді, справді!
ДРАЖИЧ (до себе) . Отже, вони думають, що це Відич (Починає сміятися.)
МАРІЯ. Вам смішно? (разом)
СОФІЯ. Тобі смішно?
ДРАЖИЧ (до себе) . О так! (Знову засумував.) Я? – Хай Бог боронить, справа зовсім не смішна!
МАРІЯ. Чи не так?
СОФІЯ. О, навпаки, дуже!
ДРАЖИЧ. Я вважаю, що чоловік повинен кохати тільки свою жінку, особливо таку, як ви, моя люба!
МАРІЯ. І я так думала!
СОФІЯ. Я не дуже дотримуюся Святого письма.
ДРАЖИЧ. Тільки для своєї дружини житиму!
МАРІЯ. Я так і думала!
СОФІЯ. Гм, гм!
ДРАЖИЧ. А не зраджувати свою дружину! Справді маю сказати, що Васа не має серця!
МАРІЯ. Справді не має? Ви б дійсно так не вчинили?
ДРАЖИЧ. Хай Бог помилує! (До себе.) Тільки щоб зараз викрутитися.
СОФІЯ. А якби так і вчинив!
МАРІЯ. Вам ваша дружина наймиліша, чи не так?
ДРАЖИЧ. Що за питання? – Без сумніву!
СОФІЯ. А якби і не так!
МАРІЯ. Але мій чоловік, він мене любить! Я не можу зробити його щасливим, він – зрадник!
ДРАЖИЧ. Розпусник, моя люба, справжній гульвіса!
МАРІЯ. Він – зрадник!
ДРАЖИЧ. Гультяй! Безсоромник! Я зрікаюся нашої дружби! Він міг би і мене зіпсувати! (До себе.) Зараз моя дружина насолоджується!
СОФІЯ. Так його засуджувати через якусь дрібницю! Не маєте права.
ДРАЖИЧ. Але, жінко!
СОФІЯ. Тут немає “але”, не маєте права! Всі ви чоловіки однакові! І ти не кращий, і тому я зовсім не хвилююся!
ДРАЖИЧ. Отже, ти думаєш...
СОФІЯ. У тобі, Маріє, промовляють ревнощі, а у тобі – заздрість, і це все! Треба бути холоднокровною як я! Але що поробиш, коли це мало кому дано! Але ось, хтось іде.
МАРІЯ (слухає) . Це він!
ДРАЖИЧ. Він? (До себе.) Зараз буде комедія! (Вголос.) Жінко, йдемо до дому, знаєш, як ... Домашні сцени!
МАРІЯ. Ні, ні, залишайтеся тут, я вас прошу!
ДРАЖИЧ. О, ні, це не можливо! У таку мить присутність будь-кого є не приємною. Жінко, ходімо до дому.
МАРІЯ. Я вас прошу, залишіться, щоб бути свідками мого нещастя і його брехливої любові!
ДРАЖИЧ. Але я думаю...
СОФІЯ. Ну, тепер вже залишаймося, якщо нас просить.
ДРАЖИЧ (до себе) . Гей, Лазо, тепер ти, мабуть, попався!
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
ВІДИЧ І ПОПЕРЕДНІ
ВІДИЧ (заходить) . Добрий день! Ласкаво просимо! – Вибачайте, що мене не було вдома, але обов'язок понад усе!
МАРІЯ (до себе) . Обов'язок – це кохати свою дружину понад усе!
ВІДИЧ (підходить до Дражича) . Привіт, Лазо, ти вже давно тут?
ДРАЖИЧ (холодно) . Я досить рано прийшов.
ВІДИЧ. Як ти мені холодно відповідаєш, можна було б подумати, що ти сердишся на мене! А що робить моя жіночка?
МАРІЯ (до себе) . Який він милий, справжня змія!
ВІДИЧ. Маріє, хіба у тебе немає слів для свого чоловіка?
МАРІЯ (сердито) . Немає!
ДРАЖИЧ (до себе) . Стає гаряче! Я б так хотів йти до дому!
ВІДИЧ (здивовано) . Що це? – Лаза стриманий, моя дружина сердита? (Повертається до Софії.) Чи не могли б ви мені пояснити цю дивну поведінку?
СОФІЯ. Справді, я не знаю, чи саме я можу це зробити!
МАРІЯ. Просто скажи йому. Прошу тебе, скажи йому! Я і так не можу від... від... від гніву!
ДРАЖИЧ. А ні, нізащо, Софіє! Це тебе і мене не стосується! Послухай мене, ходімо до дому!
ВІДИЧ (сердито) . Досить вже цього, або мені скажіть у чому річ або я йду з дому!
СОФІЯ. Та нічого, їй-Богу, дрібниця... один любовний лист!
ДРАЖИЧ. Побачиш який... згодом... іншим разом! Жінко, ходімо до дому!
МАРІЯ. Як він прикидається, що нічого не знає, це вже занадто!
ВІДИЧ. До біса, що вже занадто?
МАРІЯ. Ти думаєш, що ми нічого не знаємо!
ВІДИЧ. Що знаєте?
СОФІЯ. Отже, я вас скажу. Таємницю з любовним листом від пані Евіци викрито!
ВІДИЧ. Що? (Починає сміятися.)
МАРІЯ. Він сміється!
ДРАЖИЧ (до себе) . Гей, навпаки, навпаки! (Вголос.) Жінко, ходімо до дому!
ВІДИЧ (сміється) . Я... я не винен. Мені шкода...я зовсім забув.
МАРІЯ. Звичайно! Такі речі не тримають у халаті!
ВІДИЧ (сміється) . Так, так, у халаті! Там я його і забув! Ха, ха, ха!
ДРАЖИЧ (до себе) . Гей, навпаки! (Вголос.) Жінко, ходімо до дому!
МАРІЯ. І ти не відчуваєш каяття? Не маєш у кого просити пробачення?
ВІДИЧ (заспокоюється) . Справді! (Підходить до Дражича і подає йому руку.) Дорогий друже, вибач. В усьому винна моя забудькуватість!
ДРАЖИЧ (заперечуючи) . Що! Я повинен тобі пробачити? Я не маю чого пробачати!
ВІДИЧ. Я вже знаю! Потім і твою дружину проситиму, але спочатку мушу тебе!
МАРІЯ, СОФІЯ (разом) . Що це означає?
ВІДИЧ. Знаєш, оскільки мене отак швидко викликали, я зовсім забув про лист.
ДРАЖИЧ. Який лист? Я нічого не знаю про якийсь лист!
ВІДИЧ. Заради Бога, чоловіче, чому ти приховуєш, коли вже все відомо! Чи не ти був сьогодні після обіду у мене?
МАРІЯ, СОФІЯ (разом) . І що?
ВІДИЧ. Та чи не ти передав мені отого нещасливого листа, щоб я його передав пані Евіці, бо ти більше не хочеш мати з нею нічого спільного?
МАРІЯ. Тобто це не твій лист?
ВІДИЧ. Звичайно що не мій.
СОФІЯ. І це лист мого чоловіка!
ВІДИЧ. Звичайно що так!
МАРІЯ. Отже, ти повинен був тільки передати його?
ВІДИЧ. Так, звичайно!
СОФІЯ. І ви його забули у халаті?
ВІДИЧ. Так, звичайно! Я мав його спочатку запечатати, але у цю мить зайшла моя дружина і тоді я його сховав у кишеню!
МАРІЯ (кидається обіймати Відича довкола шиї) . Милий мій, Васо, я була несправедливою до тебе!
СОФІЯ (до Дражича) . Лихий тебе попутав, отже, це твої листи?
ДРАЖИЧ (дивиться на небо) . Господи, у твої руки віддаю душу свою!
СОФІЯ. Відповідай! Чому мовчиш, брехуне, зраднику, розпуснику, негіднику! Чи може так робити одружений мужчина, який має таку добру жінку? Хіба так виконують клятву вірності, яку ти мені перед вівтарем промовив?!
МАРІЯ (яка вже оговталася, посміхаючись) . Дрібниця – дурниця! Хто б через це сердився!
СОФІЯ. Що? Хіба цього не достатньо, коли мене мій чоловік зраджує і любиться з іншою?
МАРІЯ. Це тільки знак того, що в його серці є місце для двох.
СОФІЯ. Але так не повинно бути!
МАРІЯ. Але ж це буває.
СОФІЯ. Справді гарні принципи!
МАРІЯ. Не гарні, зате корисні. Бачиш, Софіє, я б на твоєму місці сказала: “Ти чуєш чи не чуєш, Лазо, залиши Евіцу, тобі досить і мене однієї на шиї!”
СОФІЯ. Я най нещасливіша жінка на світі! (Плаче.)
МАРІЯ. Ти заспокоїшся, поки пройде перша злість. (Сідає за стіл.) Хочеш трохи кави? Кращих вершків не буває!
СОФІЯ. Я не хочу нічого! Я хочу піти! Куди? Цього не знаю, піти по світу, до біса, у пекло! (Падає на канапу і плаче.)
МАРІЯ. Та хто б сердився на чоловіків! Вони не вартують навіть того, щоб через них втрачати апетит. Тобто – чим більше ми сердимося, тим більше вони сміються; більш того, найбільше пишаються тим, коли їм закидаємо, що вони невірні і непостійні. Чи не так, люба Софіє?
СОФІЯ (раптово підскакує, і до Лази) . А тепер мені таки скажи. хто ця Евіца?
ДРАЖИЧ (до себе) . Починається іспит! (Вголос.) Евіца! Я ніколи про неї не чув! Може, ти був, брате Васо!
СОФІЯ. Я тебе питаю, тебе! Говори! Звідки у тебе цей лист?
ДРАЖИЧ. Цей лист! Звідки у мене цей лист! А, цей лист, тільки уяви собі, я знайшов цей лист! Так, так, дуже добре пам'ятаю... Я цей лист знайшов.
ВІДИЧ (до себе) . Гарно бреше!
СОФІЯ. Знайшов? А де ти його знайшов?
ДРАЖИЧ. Де? Зачекай, будь ласка! Де я знайшов цей лист?
ВІДИЧ (до себе) . І мені цікаво!
ДРАЖИЧ. Так, я знайшов його, коли йшов до Васи, щоб йому сказати, що ти прийдеш після обіду в гості, так як ти мені сказала повідомити, аби пані Марія кудись не пішла, що я і зробив. Ось, нехай Васа каже.
СОФІЯ. Лист, лист, де ти знайшов лист?
ДРАЖИЧ (перелякано) . Знайшов його... знайшов його...тут.
СОФІЯ. Тут?
ДРАЖИЧ. Тут?
СОФІЯ. У цій кімнаті?
ДРАЖИЧ. Так, у цій кімнаті!
ВІДИЧ (до себе) . Він бреше!
СОФІЯ. Отже, це не твій лист?
ДРАЖИЧ. Мій? Ну це б гарно було, це образа для мене!
СОФІЯ. А як цей потрапив лист у халат?
ДРАЖИЧ. У халат? (До себе.) Що я тепер скажу? (Вголос.) У халат лист потрапив, бо його Васа у туди заховав. Так нехай Васа скаже.
СОФІЯ. А звідки лист у пана Відича, якщо ти його знайшов?
ДРАЖИЧ. Звідки? Та, Боже мій, я знайшов лист і передав його Васі.
СОФІЯ. Так? А чому саме йому?
ДРАЖИЧ. Тому що його стосується!
ВІДИЧ. Мене? Ого, Лазо!
ДРАЖИЧ. Тобто, не тільки тебе... скільки... скільки... Хто це підписався на листі?
СОФІЯ. На листі написано Евіца.
ДРАЖИЧ. Отже, це стосується Евіци.
ВСІ. Евіци?
ДРАЖИЧ. Так, Евіци!
ВІДИЧ. Моєї сестри?
МАРІЯ. Моєї невістки?
ДРАЖИЧ (до себе) . Гарна думка! (Вголос.) Та звичайно! Її ж звати Евіца?
ВСІ. Так!
ДРАЖИЧ. Тепер ви розумієте усю ситуацію? Я знайшов лист тут у кімнаті. На ньому написано Евіца! Це любовний лист! Брат є для неї найближчою людиною! Комедія, скандал, плач, сльози, ось як лист потрапив у халат? (До себе.) Дякувати Богу, якщо я викрутився!
ВІДИЧ (До себе.) . Цей вміє брехати!
СОФІЯ. Любий, тоді пробач мені! Тепер ситуація виглядає зовсім по-іншому! Звичайно, я могла б одразу здогадатися, але хто б подумав – Евіца! Ти мені вибачиш?
ДРАЖИЧ. А мені не треба було б вибачати, бо ти не заслужила, але я добра людина, і не можу на тебе сердитися. (Підходить до неї.)
МАРІЯ. Щоб Евіца писала любовні листи, не може цього бути! Вона така молода, спокійна, ні з ким не знається, тільки з паном Міланом, а до нього, коли він сюди приходить, ні два слова не промовить. Ні, не може цього бути! Зрештою, можемо її запитати. Треба її покликати.
ДРАЖИЧ. Нізащо! Я не можу це допустити! Молода сором'язлива дівчина, і буде перед нами сповідатися! Не можна так! Тільки коли будете з нею наодинці, тільки тоді можете її запитати; а перед нами усіма, нізащо! (До себе.) Ще цього мені бракувало! (Вголос.) Жінко, ходімо до дому.
МАРІЯ. Ось вона йде, про вовка промовка.
ДРАЖИЧ (до себе) . Йде? Я пропав!
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
ЕВІЦА І ПОПЕРЕДНІ
ЕВІЦА. Я кланяюся! (Софії.) Цілую ручку, люба! Я навіть не знала, що ви тут, тоді б я швидше залишила роботу. (Дивиться на годинник. – До себе.) Вже пів на шосту, а його ще немає.
СОФІЯ. Люба Евіце, ви ще рано прийшли.
ЕВІЦА. Це мені приємно, бо означає, що ви довше залишитеся.
ДРАЖИЧ. Ви помиляєтеся, панянко, ми негайно йдемо до дому! Чи не так, люба жіночко?
СОФІЯ. Побачимо; це залежить від Евіци!
ЕВІЦА. Від мене? Тоді ви ще тут довго будете.
ДРАЖИЧ (до себе) . Бувай, мила!
МАРІЯ. Хто б знав?
ЕВІЦА. Я знаю, люба братова, бо мені товариство милої пані завжди було приємним.
МАРІЯ. Гм! Гм! А що тобі ще приємно?
ЕВІЦА. Що за запитання! Є тільки приємних речей, що важко все перелічити. (До себе.) Його ще нема!
МАРІЯ. На приклад – любов.
ЕВІЦА. Я не знаю, чи любов приємна. (До себе.) Що б це означало?
МАРІЯ. А я б сказала, що ти знаєш! Евіце, подивись мені в очі!
ЕВІЦА. Але!
МАРІЯ. Скажи мені правду, чи ти коли-небудь в житті писала листи?
ЕВІЦА. Звичайно! Братові, коли була у пансіоні, і своїм подругам, і коли вчительку вітала з Новим роком, іменинами.
МАРІЯ. Але крім цього, такий, інший лист.
ЕВІЦА. Інший? (До себе.) Я все витерплю!
МАРІЯ. Так, інше, як це кажуть, любовний лист.
ЕВІЦА. Люба моя, що за запитання!
МАРІЯ. На приклад – цей лист! (Показує їй.)
ЕВІЦА (до себе) . Я пропала!
МАРІЯ. Ти схвильована, ти нічого не можеш сказати?
ЕВІЦА. Люба моя... цей лист, це правда... я написала... але тільки щоб вправлятися у стилістиці, бо наша вчителька сказала, що завжди потрібно вправлятися у писанні листів.
ДРАЖИЧ (до себе) . І що тепер? Вона зізнається!
ВІДИЧ. Я вже тут нічого не розумію!
МАРІЯ. Так! Отже, ти його нікому не писала?
ЕВІЦА. Нікому! (До себе .) Боже, мені дуже погано!
МАРІЯ. Ти ні в кого не закохана?
ЕВІЦА. Але, люба!
МАРІЯ. І ніхто в тебе?
ЕВІЦА. Що за думки!
МАРІЯ. Ну добре, зараз побачимо лист. (Бере і читає лист.) “Любий мій! Ти мені пишеш, що прийдеш рівно о шостій годині”, і так далі. “Але якщо ти хочеш, щоб я прийшов швидше, повідом мені”, і так далі. (Говорить.) Цей лист, здається, загубився. Тобто нічого не повідомлено, і хтось прийде рівно о шостій. (Дивиться на годинник.) Ще тільки дві хвилини і буде шоста.
ЕВІЦА (до себе) . Я пропала!
МАРІЯ. Якщо ніхто не прийде, то ти маєш рацію, але якщо навпаки (Годинник бамкає – Марія рахує.) Один... два... три...п'ять... шість!
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
МІЛАН, ЙОВАН І ПОПЕРЕДНІ
МІЛАН. Покірний слуга! (Всі починають сміятися – Евіца плаче. – До себе.) Всі сміються, а Евіца плаче! Що це значить? (Вголос.) Вибачте за сміливість! Проходивши випадково біля будинку, я почув веселий сміх і дозволив собі зайти на кілька хвилин. (Йован підхоплює його тростину і капелюх – і щось шукає по підлозі.)
ВСІ (сміються ) . Випадково!
МІЛАН. Так, звичайно, і зараз благословен був той випадок, який мене привів у таке веселе товариство. Але ви, панянко, ви чому не посміхаєтесь? Чи я можу запитати у чому річ? ... (Евіца мовчить.) Вибачте, але я не в змозі пояснити, що спричинило таку ситуацію.
ВІДИЧ. Дорогий мій Мілане, причиною усього цього є одна дрібниця, а це один коротенький лист.
ЙОВАН (до себе) . Лист!
ВІДИЧ. Який випадково загубився, і випадково знайшовся.
ЙОВАН. Тобто знайшовся? А я його так довго шукав!
ВІДИЧ. Що? Що ти мелеш?
ЙОВАН. Вибачте, пане, але загубив одного листа і ось його шукаю вже чотири години.
ВСІ. Лист?
ЙОВАН. Так, який я мав передати пану Мілану, а від кого не скажу.
ВСІ (сміються) .
МІЛАН (до себе) . Все вже відомо!
ЙОВАН. Ну я отримав цього листа саме тоді, коли спав і так його запхав у кишеню халата...
ВІДИЧ. Халата?
ЙОВАН. Вибачте, пане, але я завжди, коли сплю у кріслі...
МАРІЯ. У кріслі?
ЙОВАН. Тоді завжди одягаю халат пана, щоб не витирати тканину.
МАРІЯ. Отже, тепер усе зрозуміло!
ЙОВАН. Тепер і я все розумію!
ВІДИЧ (до себе) . Я тепер нічого не розумію! А ти? (Питає Лазу.)
ДРАЖИЧ. Ні слова, якщо це справді лист Евіци, тоді де мій?
МАРІЯ. Дорогий мій Васо, цей гарний жарт, гарно вигаданий, я його добре запам'ятаю! Він мене навіки вилікував від ревнощів!
СОФІЯ. І мене також, дорогий мій Лазо! Але як ти умієш прикидатися!
ВІДИЧ. Ну, дякувати Богу, якщо ви вже справді переконалися у вірності своїх чоловіків! Тепер, мабуть, жіночко, ти не будеш обшукувати халат?
МАРІЯ. Більше ніколи.
ВІДИЧ. Подай його сюди, бо мені вже від тих чудес гаряче!
МАРІЯ. Ось, любий Васо! (Приносить йому халат.)
ВІДИЧ (беручи халат, до Лази) . Я був би негідником, якби з усього цього хоч щось розумів, бо дуже добре пам'ятаю, що твого листа запхав у кишеню халата, і власне, якщо не помиляюсь, у праву кишеню. (Запихає руку у кишеню.) Ось тут! (Шукає глибоко у кишені.) Що це, та ось лист!
ДРАЖИЧ (вихоплює листа з його руки) . Мовчи, заради Бога!
МАРІЯ (посміхається) . Так, справді!
СОФІЯ (посміхається) . Ви нас так легко не обдурите!
ВІДИЧ. Тоді все гаразд!
МАРІЯ. А що будемо робити з засудженими? (Показує на Мілана і Евіцу.)
ВІДИЧ. Вони мають одружитися, бо так завжди повинно бути у кінці кожної жартівливої гри!
ЗАВІСА ОПУСКАЄТЬСЯ
|
