Бора Станкович

Коштана

Переклад з сербської: Оксана Миколайко

• Хаджи Тома
• Стоян, його син
• Арса, міський голова
• Мітка, брат Арси
• Марко, млинар Томи
• Магда, дружина Марка
• Поліцай, старшина над поліцейськими
• Поліцейський
• Барон циганський
• Грклян, циган, музика, батько Коштани
• Курта, циганський поліцейський
• Ката, дружина Хаджи Томи
• Стана, дочка Хаджи Томи
• Васка, дочка Арси
• Коца, їх подружка
• Коштана, циганка, співачка та танцюристка
• Салче, її мати
• Мешканці Враня, цигани, циганки, поліцейські. Вранє, сучасність.

ДІЯ I

Велика простора вітальня дому хаджи Томи.

Відчинені скляні двері на дві половини, а зліва і справа від них – широкі вікна з дерев'яними решітками. Через них видно балкон з кольоровими дерев'яними стовпами, оздобленими різьбленням. Коло балкону та вікон в'ються виноград і шипшина. За ними видніються подвір'я, огорожа з великими, двосторонніми ворітьми зі зводом і частину поселення – розсипом стріхи будинків, між якими де-не-де верхівки та гілля дерев з садів. А над усім цим височіє стара покрівля соборної церкви, на якій блищить золотий хрест.

По стінах кімнати – вбудовані шафи для зберігання святкового вбрання. У кутку – невеликий іконостас із запаленим кадилом, навколо нього –і золоті та срібні хаджийські єрусалимські ікони та ікони з Афону, Рілу, Печі. Ікони заквітчані пучечками сухого базиліку, окропленими святою, хрещеною водою, і віночками церковних трав ще з Трійці. Підлога застелена великим килимом, на якому виткані слова Соломона. Поряд килима, вздовж стіни, стоять дивани, вкриті довгим килимом, а на них – червоні волохаті подушки. По стінах між вікнами висять рушники, вишиті золотом, сріблом та сурмою. Стеля вкрита вирізьбленими візерунками, з середин яких звисають штучні скоринки кавунів, динь, а між ними висять кетяги сухого винограду та жовта айва з зів'ялим листям. Над вікнами –полиц, наповнені мідними мисками, срібними підносами та зарфами .

Згасає день. По килиму виграє втомлений промінчик сонця. З вулиці долинає музика, шум голосів.

До кімнати залітає купа дівчат, перегукуючись, співаючи та витанцьовуючи. Декотрі схопили підноси замість бубна, декотрі – чашки для кави, і стукають по ним.

ВАСКА (йде до протилежних дверей та кличе) : Стано, йди-но й ти сюди! Йди ж бо, давай заспіваємо та потанцюємо.

(другі дівчати, йдучи, співають та танцюють)

Шано, душе, Шано, відчини мені двері,
Відчини мені, Шано, двері, дам тобі дуката.
Спалила мене, Шано, твоя краса,
Твоя краса, твоя врода,
Ой, леле, згорів я через тебе!

ВАСКА ( затримує Коцу, лоскоче та щипає її ): Йди сюди!

КОЦА ( виривається від Васки, але уже збуджено, пристрасно ): Відпусти мене, Васко! Ой, не стискай так!.. Боляче, Васко, боляче!

ВАСКА ( пригортає її до себе і цілує ): Чекай, чекай! Погляньте, як же ж вона обважніла! Йди сюди! (Пригортає та цілує її).

КОЦА ( писнула, тримаючись за щоки ): Ох, вона мене виведе! Ох же ж, Васко! І не знаєш, як воно болить!

ВАСКА ( коло неї ): Так, болить. А якби він замість мене... (Показуючи на щоку) Якби він тебе поцілував, що тоді?..

КОЦА ( закриваючи тій рота, перелякано оглядається навколо ): Мовчи, серденько моя, ще хтось почує!.. ( Втікає ).

Заходить Стана .

ВАСКА ( підходить до Стани і хоче повести її з собою ): Нумо з нами, Стано, співати й танцювати! На нас ніхто не зможе дивитися, ми самі у нашому садку танцюватимемо!

СТАНА ( виривається ): Не буду, Васко, ні! ( Плаксивим голосом ). Ми самі вдома. Батько розлючений, дратівливий…

ВАСКА ( з докором ): Ну ж бо, Стано! Чого ти так?

СТАНА ( рішуче ): Ні, не буду!

З-над двору чується пісня, музика. Стана, слухаючи пісню, витирає сльози.

ВАСКА: Чому ти плачеш?

СТАНА: А як же не плакати, Васко?.. Ось ви тут усі співаєте, танцюєте ( оглядається перелякано навколо себе ), а я сама! Нікого нема вдома! Ні батька, ні брата. Батько злий, ошаленів, та ти вже сама знаєш. А брат ніяк не приходить. Весь час отам він, з тою Коштаною.

ВАСКА: Ну й що? Ти боїшся за нього?

СТАНА: Боюсь! ( На вулиці гамір, пісня. Стана показує Васці ). От бачиш… А він там, з ними.

ВАСКА ( їдко ): Та не бійся за нього! Нічого з ним не станеться!

СТАНА: Так, нічого. ( Погляне на вулицю, з якої чується крім пісні та музики і де-не-де стрілянина з пістолетів ). Як же ж нічого, як уже і з пістолетів стріляють!!.

ВАСКА: Ой, які там пістолети! Їм би лише та Коштана заспівала, то не тільки б пістолети, - голови б поскидали. А особливо він, наш брат, наш хороший братик!

СТАНА ( захищаючи його ): Не лише він там, коло неї, Васко! Усі там.

ВАСКА: Так, усі. А що він їй дає? Якби не він, хто б їй по три пари суконь справляв і не дукатами, а дублами прикрашав?

СТАНА ( перелякано, чи не почув хто ): Мовчи, Васко, мовчи! Добре знаєш, який батько, то ще нехай про це почує…

ВАСКА: Ніби він до цього не чув про все!

СТАНА ( налякано ): Думаєш, що він чув і про ті плаття, що, кажуть, брат їй дав? ( Пристрасно ). Ні, неправда це! Звідки у брата такі гроші, батько ж гаманець завжди з собою носить! Брешуть вони, брешуть! Просто знають, який у батька крутий норов, то ледве дочекались і обмовили його перед батьком!

ВАСКА ( з досадою ): Мовчи вже, прошу! Увесь світ бреше, лише він, твій брат Стоян, не бреше! ( Їдко ). Ось ми йому сестри, ти ще й рідна, а що він нам на свято подарував, яку обновку? Нічого…

СТАНА (замислившись, про себе ): Що там подарунок… Тільки б тут він був, вдома, а то…

ВАСКА: Так. А Коштану може прикрашати.

СТАНА: Знов ти своєї, Васко… Та ні ж бо!

ВАСКА: На бога, чому ж ні?! То і мій батько каже. Сам так каже, що коли б він не йшов туди розганяти їх, то завжди Стояна там бачив, тому ж і повертався. Не хотів він Стояна насилу, з поліцією, віднімати від неї і тим його осоромити, а з ним – і усіх нас, увесь дім. Скільки разів батько вночі прокидався, йшов туди з поліцією, а там, кажуть, людина і підступити не сміє – пісня, оро, пістолети! Часто і кров лилася.

СТАНА ( перелякано ): Ой лишенько, Васко! Тому мати цілу ніч сидить, ні зітхне, ні заплаче, – лише сидить, чекає. Боїться почути, як його закривавленого принесуть. ( Плаксиво ) А він, братику, ніяк не вертається… ( На сходах чуються різкі кроки та кашель ). Ось і батько! ( Стана і Васка поспіхом виходять ).

(Заходить Хаджи Тома)

ТОМА ( розлючений, роздратований. З люті кидає четки, і розсипані зернята розлітаються по кімнаті та по шибках. Закидаючи жупан, йде по кімнаті, переводячи подих ). Я?!. Я?!. І він туди ж? І він як інші?! “Молодий-зелений”! А хіба ж я не був молодим? Був, мабуть, сліпим калікою, що на мене жодна не глянула і з розуму не звела. Хіба ж я не?.. Як оженився, уже став хаджиєю, то не смію до корчми й зайти. Боюсь, що побачать мене доросліші за мене, торговці, люди… Не шкода мені, що воно витрачає, сипле грошима. Нехай шовки та срібло носить! Он арабський кінь його лежить, то слуги його об'їздять, щоб не засліпнув від сили. Чого ж він на ньому не їздить? Що, нема де? Он маєток, виноградники, ниви, левади… Щоб їздив верхи, щоб бегом був справжнім! І мені приємно. Для кого я збираю все? Для кого я, такай старий, сиджу там у горах, у хані?.. І як один раз на рік спускаюсь сюди, донизу, приходжу, щоб у цей святий день Богу помолитись, віри набратись, з друзями посидіти, поговорити, відпочити… Їх побачити, дітей, родину, домівку свою… ( Шалено ). А воно? Кого я бачу? Його, з циганками по шинках, і її, мати, що лише плаче та скиглить… ( Розгнівано ). Ах! ( Кричить у сторону дверей ). Сюди!

Перелякано заходить Стана.

ТОМА: Де твоя мати?

СТАНА ( повертається ): Зараз, батьку! ( Кличе ). Мамо!

Заходить Ката.

ТОМА: Де твій син? Твій син!

КАТА ( ніяковіючи ) : Ну… Ти знаєш…

ТОМА ( ошалівши ): Не знаю! Не хочу нічого знати! Ти – його мати, ти його народила! А що ти знаєш? Коли ти бодай щось знала? Ніколи! Нічого! З якої ти сім'ї? Пахарі! Хто були твої дід, батько? Чи ж була ти для такого, хаджийського, господарського дому?

КАТА ( з болем, докором ): Ох, людоньки…

ТОМА ( накинувшись на неї ): Мовчи!.... Щоб тобі язик занімів! ТИ! Такого ж і сина маєш!

КАТА ( зневажена, задкує і хреститься ): Ох, нещасна доле моя!

ТОМА: “Нещасна”! А хіба колись щаслива була?.. Завжди ти отака була, як зараз! І народилась такою! Стара, мертва, мов з льоду, плаксива… Жодного разу не посміхнулась, не зраділа! ( До дверей, з яких вийшла Ката ) Чого тут по хаті нудьгуєш та плачеш? Йди туди! Йди до циганської корчми! Йди та дивись, як твій син циганок одягає та “цвіт суспільства” напуває і годує…

Приходить Арса

АРСА ( вітаючись ): О, хаджиє, Христос воскрес та щасливого тобі дня!

ТОМА ( перебиває його гнівно ): Ось тобі твоя Сербія! А за часів Хусейн-паші таких чотирма кіньми розтягували. А зараз? Циганське царство прийшло! До чого дожив я!

АРСА ( здивовано ): На бога, що таке?

ТОМА: А то! Чи ж і в цей благословенний день, коли і ліс і вода веселяться, мій дім плакати повинен?

АРСА ( здогадуючись ): То це ти через те! Не треба так! Чому?

ТОМА: Тому що мене до сліз доводить мій син-несин! Тому що мій дім уже й не дім, і не смію в очі глянути людині, господарю; тому що… А якщо нема в мене сина, то хоч би знати про це. А то так: маю і не маю. Як собаку вб'ю його! Щоб знали, що Хаджі Тома – хаджия, а не так, що годує та доглядає… ( Смикнувшись, до Арси ). Чому ж ти стоїш? Сідай! ( Кричить ). Свічку!

АРСА: Та ні! Тут не до сидіння! Ти ж знаєш, вгору мені глянути ніколи, поки не пройдуть оці не святі, а – прости мене Господи – божевільні дні.

Входить Васка і вносить свічу у золотому підсвічнику.

АРСА ( До Васки ): Васко, йди, дочко, додому, до матері, і зустрічайте гостей. А тому Стамеску скажи, щоб на очі мені живим не з'являвся, якщо зараз піде з дому і нап'ється. Щоб був тут! Вдома! Нехай доглядає та стежить за худобою!

ВАСКА: Добре, батьку. ( Йде )

ТОМА ( сам з собою ): “Гості… дім… худоба”… А моє ж де? Все пішло. От і радій йому, як народиться. Від отакенького ( показує рукою ), від крихіточки годуй його, доглядай, рости, щоб, як помирати, то було кому очі закрити, свічку запалити, щоб твоє домашнє вогнище не згасло… А воно! ( Гнівно ). Он воно! З циганками! Ні батька, ні матір, ні Бога – нікого не бачить і не слухає… Господи, чого ж я не камінь, а сина маю?!

АРСА: Не треба так, хаджи! Ну такий він, і що ти йому поробиш?

ТОМА ( стримуючись ): Нічого! Ти – нічого!

АРСА ( з образою ): Та що ж я можу? Це ремесло її! Вона з матір'ю та батьком цим займається. Грають, але що ж вони ще уміють, цигани? Була б вона хоч жінка – одне. А то ж дівча, і порядне. Що правда, то правда. Всі ми душу маємо. Але через те…

ТОМА: Е, порядна! Точно через її порядність стільки їх з розуму сходить і бігає довкола неї.

АРСА: Нічого ти не знаєш, хаджи! Оті молоді – то й соромно злитися через те. А що діється з тими другими, старшими, господарями! Старе оте, на ногах вже не стоїть, але як воно поряд неї опиниться – з розуму сходить! Он Максим, Зафір, Станко… Усі! А про мого Мітку я й мовчу вже – він і народився божевільним.

ТОМА: Та що ти мені “Максим, Мітко”! Що є один, і що є інший! Ти мені оце, оце скажи – чи ж мені у цей святий і божий день таким бути, як я зараз!

АРСА: Так і мені ж нелегко! Ти й не знаєш. Окрім муніципалітету, мені й дім повний. То один прийшов, то інший. Он корчмар прийшов – голова замотана, руки опустив. Все в нього випито. Стеля, вікна – все кулями постріляно. Каже: “Ще там вони”! А кого мені послати? На кого покластися? Хто в мене є?

ТОМА: Ніхто! Усі немов повмирали!

АРСА: То ж кого? Хіба Тасу, кмета? То він якщо і піде туди, то або повбиває там геть всіх, або ж з ними засяде, і тоді ще гірше погром, більше проблем. Якщо поліцейського пошлю, то вони поб'ють його; на Поліцая навіть і не глянуть.

ТОМА: Влада!..

АРСА: А що ж мені робити? Кого обвинувачувати? Їх чи її? Відірвати їх силом від неї, в тюрму кинути? Не буде так. Це ж усе наші, мої, твої. А її? Одного разу вже відіслав її до Туреччини. Поки не обробили тютюн, не зібрали виноград, усе було добре, тихо. Але як тільки наступили свята, оті слави, оті месниці, то як вони понапивалися, то зразу перейшли кордон і привели її! Забрали, побившись з албанцями. Таке зчинили на кордоні, поки її відійняли! І привели. То що мені робити зараз?

ТОМА ( вибухає гнівом ): То вбий! Хіба оце з циганів проблему робити! Я ще за турків по десять їх однією кулею пробивав і оком не змигнувши, а там паче зараз…

АРСА: Е, облиш! Пройшли ті часи. А оце буде, напевно, продовжуватися, поки вона в дівках, а як вийде заміж, то й не будуть, мабуть, за нею так бігати.

ТОМА: То чому ж вона заміж не виходить? Що з тобою!.. Насилу! Нащо ж ти є влада?!

АРСА ( виправдовується ): Я і роблю так. Дивлюся. Кожного дня кажу тому їх барону, дорікаю. “Не піде” – відповідає він мені. “Вона на нас, циган, і не дивиться”.

ТОМА: Не піде?

АРСА: Не піде. Он Асан, син Аліла: батько його багатий, “лежить на грошах”, і він хоче її. Скільки разів сватався уже!

ТОМА: То чого ж ти це не? Яка ж ти влада, якщо не можеш? Точно вона й тобі голову закрутила.

АРСА: Та не можу я, не можу усе сам, зрозумій! Треба, щоб всі це робили, а сам я не можу. ( З вулиці чується ще гучніша музика, гамір, пісні та стрілянина ). Слухай! Почали вже і стріляти!

Мітка (з вулиці ): Шаблю мені і пістолет! Коня, Дорчу мені приведи! Доро, мертвий сину, цієї ночі ми з тобою… ах! ( Стукіт копит кінських).

До кімнати забігає Поліцай.

ПОЛІЦАЙ ( відхекуючись, кидає палицю перед Арсою ): Ось, хазяїне! Ось тобі і палиця, і влада, і службі, і все! Я більше не можу! Йду і я! ( Йде ).

АРСА: Куди?

ПОЛІЦАЙ: Йду. Не можу я! Це не лише там. ( Розводить руки з відчаєм ) Це всюди!

АРСА: А руки тобі навіщо? Бий! Де твої поліцейські?

ПОЛІЦАЙ: Які там поліцейські! Я його посилаю, а він …. пістолет, та й сам з ними сідає! І що мені тоді робити? Он Ристу-маляра – не насилу, а молив-просив, і то ледве додому одвів. Він напився, з корчми виніс стіл посеред площі, сів і давай лаятися! І тебе, хазяїне, і голову, навіть і мене , – словом, усіх! ( До Томи ). А зараз, хаджи, твій син пішов з Коштаною у Собіну. І що там буде!..

АРСА: От бачиш, хазяїне! Що тепер? Що робити? ( Поліцаю, що йде ). Зачекай. ( До Томи ). Прощавай, хаджи! ( йде ).

Гамір зовсім уже зник в далині. Падав вечір. Чутно пісню:

Соловейку, не співай рано,
Не буди мого господаря,
Сама його я приспала,
Сама й будити буду,
Піду я до троянд,
Зірву стебло гіацинту,
Хльосну його по щоці:
Вставай, аго, вставай, милий.

ТОМА ( Увесь труситься ): Ох, синку! Чи ж то мені такий божий, милий, святий день та й отак зустрічати? Ні, синку! Не затанцюєш ти і не заспіваєш!!! ( Йде й кричить ). Коня мені осідлай!

Заходить Ката.

КАТА: Що ж то сталося з моїм домом? Ой, Господи, за що мені стільки горя судилося й писалося? ( Проклинає ) Ох, синку-синку, не дістала тебе сльоза моя. Проклята циганко! Ох, синку, чому заради неї ти дім залишив, чому мати осоромив?! Чого у неї заглядаєшся – щоб очі її висохли! Чого тебе приворожила – щоб вуста її спопеліли!.. Ой, Господи! Чим я завинила, Господи?.. Кого облаяла, кого оговорила, кого з сиріт не напоїла й не нагодувала, кому чогось злого побажала, що ти мені, Господи, стільки горя присудив?! Чи так то – мати народила, виростила, а зараз мати не підходить, а вона, циганка, добра?.. ( Рішуче ). Прокляну, ох же ж прокляну! ( Скидає хустку з голови, йде до ікони, падає навколішки і проклинає ). Синку, щоб тебе Бог… ти мене полишив, осоромив і змусив плакати в такий божий день, то щоб тебе Бог, щоб тебе… ( Смикається ) Ох, ні! Чекай, кину йому біб! Подивимось, що його чекає. ( Йде і швидко вертається з ситом. Перевертає його і кладе посеред кімнати, потім падає навколішки і, зігнута над ситом, починає розкидати по ньому зернята. Місячне сяйво освітило кімнату. Ката повертається спиною до світла .) Ох же ж це місячне сяйво! ( Ворожить, розподіляючи зерна ) . “Постіль його порожня, путь далека і кривава”! ( Приголомшена, відштовхує сито ). Ні, Господи! Не кров! Молю тебе, Господи! Нічого щоб не було йому, а все на мене, все на мене! Сину мій, дитя моє!!! Щоб не справдилися слова мої ніколи! Уста мої щоб повипадали, уста, що таке проговорили!...

ЗАВІСА

ДІЯ II

Собіна, передмістя Враня. У просторому дворищі – водяний млин з трухлявими стінами, побілілими від борошна. Коло нього лежать, уже порослі травою, поламані та трухляві жорна; між ними видніється жолоб, яким дзюркоче, шумить вода. Навпроти млину – хатинка з терасою, посеред дворища – колода і кам'яна основа старого, пересушеного колодязя. На воротах висить ліхтар, що, разом з місячним сяйвом, освітлює млин і темний ліс поряд, окреслює товсті, тьмяні стебла каштанів. Здалеку починає долинати музика та спів. На сходах коло дому сидять Марко та Магда, дослухаються. Музика, пісня все ближче та все бурхливіша. Уже можна розібрати бубон, …і слова пісні:

На Вардар-річці стояли
Та й мушкети кидали.

МАРКО ( Йде до воріт і вертається радісний ): Господар, господар!

МАГДА ( Йдучи до воріт ): Котрий?

МАРКО: Молодший, молодший!

МАГДА: Любе дитя моє, згадало свою матусечку!

З піснею, музикою заходять Коштана, Стоян, Салче, Грклян та інші.

КОШТАНА ( співаючи та танцюючи ):

На Вардар-річці сиділи
Та й мушкети кидали.
Не шкода тієї сили,
Шкода мені срібного жилету,
Гей-гей, срібного жилету!

СТОЯН ( До Магди ): Матусю, Христос воскрес і щасливого тобі Різдва! Чи не сердишся, що я отак приходжу?

МАГДА ( Обіймає його ): Дитя моє! Ти ж наш господар, синку, що ж ми маємо проти!

МАРКО ( Цілуючи руку Стояну ): Щасливого тобі дня, господарю!

СТОЯН ( Вказуючи на дім ): Туди! Всередину! До матусі! І для неї сьогодні Різдво і світлий день! ( Обіймаючи Магду ). Це моя друга мати, я її молоко пив.

МАГДА ( Чуло ): Дорога дитинка моя, все ти в мене знаєш. ( Розчулено до Коштани ). Співай, дочко! Співай, і стара має для тебе винагороду.

САЛЧЕ ( до Коштани, яка дивиться коло млину у дерева, ліс ): У тебе волосся заплуталось. ( Поправляє їй волосся і одяг ). Що там? Ліс?

МАГДА: Ліс, дочко!

КОШТАНА (радісно придивляється, щоб ще краще було видно ліс ): Чи не той це ліс, про який співається, що є великий, пустий, темний ліс?

МАГДА: Той, дочко.

КОШТАНА ( підіймається навшпиньки, щоб через огорожу могла ще краще побачити. Глибоко вдихає пахощі ): Ой же ж і пахне ліс! ( До Магди ). А чи не той це ліс, тітонько, що по ньому колись розбійник загін водив? І багатьох матерів у скорботу ввів, у сльози ввігнав, чорним повив, а особливо матір Йована? Сина-одинака її, Йована заколов... А мати, батька, сестер – усіх їх змусив танцювати і співати. Батько танцював і плакав:

Йоване, сину, Йоване,
Ти мій, синку, первінець!

І мати плакала:

Йоване, сину, Йоване,
Ти – моє ягнятко молоде.

І сестра плакала:

Йоване, брате, Йоване,
Ти – мій цвіт весняний!

( Схвильовано ). Чи це, тітко, отой пустий, темний, великий ліс?..

МАГДА ( витираючи очі ): Ні, дочко, ні! Це не той ліс! І не треба ту пісню співати, давай іншу, веселу! Не гоже в такий день плакати, ой не гоже!

СТОЯН ( з горища ): Кошто, пісню!

КОШТАНА: Яку?

СТОЯН: Пісню таку, як твоє личко, шия, русі коси...

КОШТАНА( зрадівши ): Ох, чи ж русі коси?..

СТОЯН: Русі, м'які, ще не заплутані!

КОШТАНА ( співає ):

Міряне, ох Міряне,
Маєш коси русі, Міряне!
Дай, я їх заплутаю,
Дай, Міряне, дай, дай!

Заходить Мітка, ведучи за собою коня.

МІТКА ( До Марка ): Се той Ходжа Тома?

МАРКО: Не той, хазяїне Мітко, це молодий господар.

МІТКА ( перекидає вуздечку коня через шию ): Зараз повернетьсі Мітка, не лишить він тебе надовго. Лиш подивитьсі ( До себе ). Та й не житиму я довго! Штири, три, два – щонайбільше ще півроку. Восени, як сонце почне збігати, – тогди й помру я. Разом – сонце і я, разом підемо! ( Чутно стукіт копит та іржання). Чи шкода тобі, Дорчо, мене? Е, Дорчо! Цукру хочеш ти! Має, має Мітка для тебе. ( Дістає з-за поясу цукор та простягає коню). На, Дорчо! На, синку!

КОШТАНА ( співає на горищі ):

Міряне, ох Міряне,
Маєш чарівні очі, Міряне,
Дай, я їх вип'ю,
Дай, Міряне, дай, дай!

СТОЯН: Матусю, я вмер!

МІТКА ( залишає коня, якого Марко відводить, і підіймається на горище, натягаючи фес на очі ): Коштано, Коштано! Рана моя відкрита… ( Плаксиво ). Плач, Мітко, плач! ( Здригається ). Ні! Зараз, в такий день ні думки лихої не має бути, не те що сльози. Сьогодні, на Великдень, і ліс, і вода веселятсі, лиш я щось смутний, з цвинтаря вертаюсі. Побратимові свічу запалив, та й розкис весь. Тяжко одинокому! Ще й коли чую її, її пісню, її голос – з середини мені болить! (Підіймається на горище. Із запалом до Салче). Салче, бешкетнице стара! Чи бачиш ти? А коли то було – наші дні? Коли ж ми були такі молоді та файні? Грай, дівча, і співай, бо вб'ю тебе! Заколю тебе, аби лиш не дивитисі на тебе, таку стару й зморшкувату! Давай нашу стару, …, як серце за молодістю та красою горить та згорає…

СТОЯН ( перечіпаючись, спускається з горища і ... рот ): Згоріли вуста мої!.. Ох!

КОШТАНА ( спускається за ним і турботливо ): Ти хворий? Не будемо більше співати та танцювати? Добре?

СТОЯН: Дай вбити тебе!

КОШТАНА: Чому?

СТОЯН: Тому... Тому що кохаю тебе, а не смію тебе кохати.

КОШТАНА ( щаслива, здивована, ковтаючи слова ): Ні, Стояне! Не треба мені...

СТОЯН ( перебиває ): Брехати? Не брешу я тобі, Кошто! Все віддав би я тобі. Та хоч зараз все віддам тобі! ( Дістає годинник, гаманець, бурштиновий мундштук ). Тримай!

КОШТАНА ( відкидає ): Та ні, ні! Я не візьму це від тебе! Я не візьму від тебе гроші! ( З шиї знімає низку з дукатами і дає йому ). Ось я ... я тобі дам!

СТОЯН (з адихаючись ): Вуста мені дай! ( Притягає її до себе ).

КОШТАНА ( смикається, хитає головою ): Ой ні!

СТОЯН ( простягає руку до її грудей ): Груди!

КОШТАНА ( біжить до матері ): Та ні!

МІТКА ( з горища ): Гркляне, де Коштана? Клич її до мене та грай, а вона аби співала мені, бо як не буде її, всіх вас тут поперебиваю!( Встає, злазить з горища ). Не хочу більше тут бути, тут все старе, чую запах молі. Надвір, там свіжо й зелено! ( До Асана ). Й ти, Асане, тут, з ними? І батько-матір, і коноплі, ґаздівство покинув, аби лиш з ними бути! Най, Асане, най, в'яни, тугуй з ними, бо нема страшніше хвороби, ніж веселощі з журби. Правда, лице ти маєш циганське, але очи твої повні туги. ( До Коштани ). Співай, Коштано!

КОШТАНА ( йде назустріч до Мітки, співаючи ):

В Катінки горло болить,
Катінко, красуне.

МІТКА ( кидаючи гроші до бубна Коштани ): Тримай! ( До себе ). Аби мій брат щастя не бачив ніколи, бо оженив мене – як у рабство віддав… Що ж я, для жінки тогди був? ( Дивиться на Коштану ). Се, се було для мене тогди… Брате, брате, ти мене оженив, зв'язав мене, а тобі що Господь? ( Дивиться на себе ). Як я виглядаю зараз? От, і штани, і пасок на мені вже не тримаютьсі. Сили нема вже й сорочку тримати. ( Випадково підкошується нога, він вперто виправляється, вистромляє ногу і стукає нею ). Що, кості, старі вже стали, трісетесі? ( Повертається до циган та ошаленіло махає перед ними ятаганом ). Гркляне! Салче! Йдіт сюди! Зараз усіх вас… ( Сідає, скидає Фес, розкриває груди. Коштана, Салче та інші сідають гурточком подалі від нього, принижено. До них, похмуро ). Будете грати мені?

ГРКЛЯН ( злякано ): Що, хазяїне?

МІТКА ( ще похмуріше ): Про жаль мій заграйте! Такого, як мій, нігде жалю нема, нігде, скілько турецький кінь скаче.

СТОЯН: Кошто, пісню! Твій голос! Лише твій голос! ( До Марка ) Марку, вина! Щоб напився і вином, і молодістю! ( Обіймає Мітку ) Е, брате!

МІТКА ( з болем ): Було се в мене!..

КОШТАНА ( шукаючи нагороди, підходить до Мітки та співає ):

Убив бог, Васко, твою стару неньку,
Що віддала тебе дуже далеко,
Далеко, Васко, за три літа ходу звідси.

МІТКА ( рукою її зупиняє далі від себе ): Отам! Не до мене! А гроші… Дам я! Бо… Аби мій брат щастя не видів, оженив мене… Чом не дозволив мені піти? У світ білий піти? Он хто що, а він: “Мітко, вдома тобі сидіти, жінку й дітей глядіти. Не швендяй там, не гуляй так, що і вбити тебе можуть!”… Кого вбити? Мене?!

ГРКЛЯН: Е, тебе, хазяїне? Той ще не…

МІТКА (перебиває, люто ): Народивсі! Й не народитсі! Мене аби вбити? Мене? Та я ще за турків що по Скоп'є, Солуню, Серезу, где мій брат мене слав торгувати, і по шляху турецької віри знайду, то все гоню перед собов!.. Передо мнов і паші ховалисі: “Се той Мітка, брат ґазди Арси”!.. Мене щоб вбити… Та най би й вбили! Що се за життя? Отсе життя?!. (Проколює феску. Тяжко, гірко) . Ох, Реджепиха зі Стамбулу, пісня ти моя тужлива! Було, в дорогу старий Реджеп, а я – до них додому. Веде мене циганка. Залишаєтсі вона на воротах чекати й сторожити, а я нагору, до неї. Й то так, мов хайдук! Щоб ні нога не шурнула! Пада ніч, місяць сіє. А вона, Реджепиха, чека на мене. Лягла на перини, гола, молода-молодесенька… Сила! Хоч ти плач! Руки за голову закинула, чорні коси розсипала коло себе та – чекає! Дивитсі на двері, дивитсі, якби то мені ще з порогу очи мої поглядом чорним, пустим, отруїла… Дивитсі, чекає на мене й співає:

Рафистинду он алма
Беш и ал, беш и алма!

(Встає. До Коштани) . Ту, Коштано, лиш ту мені пісню співай! Скидай мінтан, руки підніми вище голови…

СТОЯН ( перебиває його ): Не треба, брате! Як не соромно? Тут мати її, батько, ми тут…

МІТКА (розчулено, занесено ): Не маю я про нею думку лиху. Батьком можу їй бути! Лиш мило то мені! Душа моє ще шукає! ( З болем до Салче ). Ти мене знаєш, Салче. Ти знаєш, як воно, “моє” було! Хоч ти скажи! Так, Салче?.. (Дивиться на неї) . Та й ти немало… Тілько зараз ти постаріла, висохла… (Відштовхує її рукою ). Іди в сторону, аби очи мої тебе не виділи! Бо як дивлюсь на тебе, багато про себе думаю. (Повертається до Коштани ). Коштано! Де? Співай! Гроші? Гаманець? Он, тримай!. . (Дістає та кидає їй гроші).

САЛЧЕ ( до Мітки ): Іншим разом вона, Мітко, іншим разом!

КОШТАНА: Але лише така, як зараз! Мінтан не скидатиму!

МІТКА ( люто, гірко ): Ні! Скидай мінтан, щоб груди твої вигравали! І руки нагору піднімай, коси на всі сторони, щоб як Реджепихи ти була! Але на мене не дивисі, бо мука мені буде! Знов мені Реджепиха в голову засяде, знов я розхворіюсь. Тиждень хворітиму я через неї. Чи не вона мене зрадила, виказала? Задрімав я тогди на її білих грудях, а старий Реджеп із шафи, де заховавсі, з ятаганом на мене накинувсі. Вона увиділа, заверещала, швидко сорочку з себе шовкову скинула – і тримає ятаган. Лиш тому, що ятаган шовк не ріже, я живий… А її після того живу до сітки зав'язали та у Мораву вкинули. ( Встає, люто витягає ятаган ). Грайте мені, співайте, бо… ( До Салче ). Ти, відбмо, будеш відмовлятисі? Сюди йди! Сюди! Ти мені будеш грати та ворожити! Зараз тебе на шматочки посічу всю! Ти, стара, .. танцюй та ворожи, як відьми у дні нехрещені, що на сніг та на місяць танцюють. І ти так будеш! Сюди! Сюди, відьмо, сюди, розтрясу я твої старі кості!

Забігає Марко.

МАРКО ( злякано ): Хазяїне, старий хаджи!..

СТОЯН ( підскочив полохливо ): Батько? Що йому потрібно від мене? ( Йде до воріт, щоб їх зачинити ).

САЛЧЕ ( зупиняє його ): Не треба, синку, він же ж твій батько!

СТОЯН: Що йому треба від мене зараз? Що?.. Чому він мене шукає?

КОШТАНА ( зупиняє його ): Не треба, Стояне! І я прошу тебе!

СТОЯН: Так я ж якраз через тебе! Я знаю, що зараз він накинеться на тебе! Ти будеш винна у всьому!

КОШТАНА: Ні, він не буде! Тільки і ти не треба…

Чути стукіт кінських копит, іржання, брязкіт вуздечки.

ТОМА ( із-за сцени, кричить ): Марко!

Марко вибігає. Вершник спішився.

Заходить Тома. Марко йому ззаду, запопадливо, розпрямляє пом'яті штани та жупан.

ТОМА ( приголомшений, не може отямитись ): Що?.. Як?.. Що це таке?.. ( Обертається до Мітки ). Молодець, Мітко! Правильно! Хоч ти і старший, в батька їм годишся, та щоб їх навчити, відвернути, аж ти – перший серед них! Молодець! ( До Магди ). А ти? Це так поважають тут старого хазяїна?

МАГДА ( принижено ): Ох, хазяїне!

ТОМА: Це так мій хліб їдять?.. Скажи ще: “Старий хазяїн постарів уже, помре, а ми молодого будемо берегти”. Чи не так?

МАГДА: Хазяїне, та хіба ж я?.. Це ж я, твоя Магда!

ТОМА: “Магда моя, млин мій”… Коли ж все це моє, що оце тут робить?! ( До Марка ). Рушницю!

МАГДА ( падає перед ним ): Хазяїне, хазяїне…

ТОМА: Рушницю меню, щоб тут все повбивати! Все спалю! Щоб не видно, не чути нікого! Усіх…

МАГДА ( звивається перед ним ): Ні, хазяїне, ні!..

ТОМА: Нікого не пожалію! Син? Та щоб його грім побив! ( До Стояна ). Додому, швидко! Щоб мої очі тебе не бачили!

Стоян, знітившись, йде, і голови не покривши.

МАГДА ( принижено Томі ): Не треба так, хазяїне! Не сердься так!

ТОМА ( шалено ): Як? Щоб я не сердився? Та хто ж я такий?!

МАГДА: Хазяїн! Хазяїн! Старий, милий наш, дорогий хазяїн! ( Цілує його в руку ). Не треба, хазяїне! ( Показує на їжу, напої ). Сідай!

ТОМА ( із здивуванням ): Ще й сідай?!

МАГДА ( заклинає, молить його ): Сідай-но, щоб і в моєму домі разом з тобою щастя і боже благословення сіли! Щоб достаток і благо з тобою в дім мій прийшли! Сідай, пригощайся! Хоч хлібу-солі візьми!

МІТКА ( до Томи ): Сідай, сідай! Ти ж знаєш, що не годитьсі, аби в такий святий великий день ти прийшов, та й не сів, хліба-солі не скуштував… Чи мені тобі казати? Чи ж не ти хаджия?

МАГДА ( покірно ): Достаток, , хазяїне, і благо щоб з тобою до мого дому увійшли та множились!

ТОМА ( здається ): Дякуйте Богові, що сьогодні святий, божий день. ( Підходить побожно і сідає за стіл. Суворо). Давай, але швидко!

МАГДА ( щаслива, підмощує йому подушку, пригощає їжею, вином ): Бери, хазяїне. Скуштуй, що Бог послав! Не треба так цього святого божого дня! ( Підносить йому келих ). Скуштуй, хазяїне!

ТОМА ( хреститься, бере келих ): Е, Магдо! ( П'є ). Ну гаразд! Добре, щасливого тобі свята і Христос Воскрес!

МАГДА ( цілує йому радісно руку ): Воістину Воскрес! Дякую, милий хазяїне!

Коштана, Салче та інші збираються йти.

МІТКА ( зупиняє їх ): Стійте! Ви куди?

КОШТАНА ( вказує на Тому ): Він сердитиметься…

МІТКА: Гей, ти, сюди! На мене дивисі! Я тут… Співай!

КОШТАНА: Не треба, не треба, пане Мітко, потім хаджия буде…

ТОМА ( презирливо ): Що “хаджия”? Що я маю проти вас? Це ваша робота. Можете. Співайте… Щоб хоч не дурно вам гроші давали.

МІТКА ( до Коштани ): Ти лишень співай! А як хто на тебе руку підніме, я тут!

КОШТАНА ( починає пісню )

Хаджи Гайка, хаджи Гайка,
Дівчину видає…

І дає її,

Та й не видає…

МІТКА ( перебиває ): Не треба тої старої, мертвої хаджийської пісні! Давай другу!

КОШТАНА ( співає ):

МІТКА ( до Коштани ): Давай зараз оту – коли за Куманової чуми Стоян заглядавсі на Стамену, сестру свою по дядькові, і заклявсі або місто спалити, або Стамену взяти. І три дні церкви зачинені, три дні торгів нема, Стамена голосить і просить:

Стояне, Стояне,
Де ж це чувано, де це бачено,
Щоб брат сестру свою брав?

А він, нерозсудливий та шалений Стоян, і відповідає:

Стамено, моя Стамено
Стамено, квітка ти моя весняна,
Стамено, перло ти моє дорогоцінне,
Чи ти чула, чи знала, що
Дрібному камінню числа нема,
В воді глибокій броду нема,
У дерев високих тіні нема,
У дівчини красної роду нема.

ТОМА ( сам собі ): Так-так, точно: краса, час та рід віку не мають. ( Здригається , до Марка ): Марку! ( Дає йому грошей, вказуючи із-за себе на циган ). Дай їм це, і ще поїсти та випити дай. ( З гордістю ). Щоб не казали, що пішов хтось з мого дому не ївши та не пивши!

МАРКО ( даючи гроші Салче ): Це від хаджиї.

Салче, Грклян та інші сміливішають, вільніше себе почувають та починають грати.

ТОМА ( перебиває ): Досить!

МАГДА ( приносить в одній руці велику таріль зі стравами, в іншій – келих, кладе все на стіл з іншою їжею та напоями і пропонує покірно Томі ): Чи не сердишся ти, хазяїне, уже на мене так?

ТОМА: Ні, Магдо, ну як же…

МАГДА: Не треба, милий мій хазяїне, не злися, що ми так молодого хазяїна… І сам ти знаєш, що годувала я його малого, і що він мені як друга дитина. Знаєш, скільки я тобі служили, і ти мені й слова не казав, на те щоб сердитися…

ТОМА ( уже тепліше ): Так, Магда, вірно ти мені служила…

МАГДА: Служили, хазяїне, і зараз служимо. Живемо в твоєму домі, і ось як тебе любимо та шануємо: знаємо, що, як і кожного року, і сьогодні ти до нас завітаєш у цей святий, божий день, то цілий рік бережемо для тебе оці груші, що ти їх любиш; ось і яблука. Все це своїми руками збиране! Ось і вино, що його Марко сам жав для тебе, без гілочок, усе ягідка до ягідки.

ТОМА ( уже в гарному настрої, простягає руку Маркові ): Дякую, Марко.

МАРКО ( цілує йому руку ): Дякую тобі, хазяїне, і щасливого тобі свята!

МАГДА ( пригощає його ): Візьми, хазяїне! Все таке ж саме, як ти любив тоді, коли влітку на місяць сюди приїжджав відпочити та провітритьсь.

ТОМА ( пригадуючи ): Так, як було колись… ( Погляд падає на висохлу криницю ). А що, висохла криниця?

МАГДА ( вибачається ): Так, хазяїне, цього року вже зовсім висохла. Чого ми тільки не робили! Але дарма – там, у лісі, джерело вже забруднилось, вода мішається з землею та гниллям. Уже не таке сильне та чисте, як коли ти його знайшов та до криниці підвів.

ТОМА ( згадує, більше сам до себе): Так, разом зі мною висихає…

МІТКА ( до Коштани та інших ): Грайте та співайте, бо вже…

КОШТАНА ( співає ):

Стоянко, біла вранянко!
Коли тебе мати приводила,
На що вона дивилася?
Чи на сонце яснеє?
Чи на тополю стрункую?
Ой, душа моя, Стоянко,
Стоянко, біла вранянко!

ТОМА ( вперше повертається до циган. Суворим оком знавця дивиться на Коштану, говорить сам до себе ): Сильний голос… Але досить.

КОШТАНА ( продовжує співати ):

Чи ж на тебе дивлюся я
На тебе, у атласних шароварах,
Як тихо ходиш по дворі,
Як оленятко по лісі,
Забувся я за себе,
Дівчино моя гіацинтова,
Вмираю я, душе, через тебе!

ТОМА ( збуджено ): Так, так…

КОШТАНА ( продовжує ):

Коли бачу твої очі,
Темні очі, як дві ночі,
…………….
Ой, душа моя, Стоянко,
Стоянко, біла вранянко!

ТОМА ( нервово стискає своє коліно ): Не так сильно, не так… Досить, досить…

КОШТАНА ( ще чуттєвіше ):

Ходив я, Джурдже мій, по Старій Сербії,
По Сербії та по Македонії,
…..
Як же ж тебе, Джурдже, я ніде не знайшов!
Ой йшов я горами і долами,
Та як же ж тебе я ніде не знайшов
Лягти б та померти,
Тільки щоб не бачити,
Як твоє обличчя
Інший обійма й цілує.

ТОМА ( опанувавши себе ): Це вже занадто. ( Повертається до Мітки ). Мітко!

МІТКА ( бере дукат губами і простягає його Коштані ): Коштано, дитя моє.

КОШТАНА ( губами бере з Мітки них губ дукат та кидає його на коліна Салче ).

ТОМА ( підіймається ): Якби ще зараз оту пісню! Та ти й не знаєш її, стара то пісня. В мої часи, коли був я ще молодим, то співалася вона, та пісня. Твоя мати, Салче, співала її мені! ( До Салче ). А, Салче?

САЛЧЕ ( задоволено ): Яку, хазяїне?

ТОМА ( різко, скоріше до себе ): Оту: була молода, що після весілля лягла і зразу померла. Наступного дня уже й сонце зійшло високо-високо, а її все ще нема з кімнати. Мати прийшла до неї, а вона все не прокидається. Свекруха стоїть перед дверима, будить її та тужно співає:

Свекруха прийшла до тебе,
Посоромилася б!

(До Салче, вказуючи на Коштану ). Чи знає вона цю пісню? Ти її навчила?

САЛЧЕ ( радісно ): Знає, хаджи, знає. ( Пригадуючи ). Ой же ж і стара та тяжка ця пісня!

ТОМА ( задоволено ): Якби ж ще й цієї пісні! Винагороджу, як хаджия! І не цілу пісню треба, лише кінець. Багато він говорить! Вона мертва, а свекруха думає, що то вона від перших нічних поцілунків та пестощів прийти до тями не може, тому й не виходить… Вже й батько прийшов її. Свекруха плаче, будить її та тужно співає:

Й батько прийшов до тебе,
Посоромилася б!

Тато прийшов, посоромилася б! А вона – мертва, мертва та чиста. Чоловіча рука її не пестила, вуста не цілувала. Мертва та чиста…

КОШТАНА ( під бурхливу музику, у супроводі циганок починає танцювати відомий чочек “Керемейле”; падає на коліна, звивається, виграє грудьми та, танцюючи біля Хаджи Томи, час від часу доторкається до нього волоссям ).

Тане ніч. Згасає ліхтар. ….зурла виграють все гучніше, шалено звучить пісня і танець.

ТОМА ( кидає за себе феску, скидає жупан і, падаючи ліктями на подушки, кричить): Марко, давай коня і гайда у місто! Хаджи Ристу, Зафіра, Секулу… Всіх клич, геть усіх сюди на гуляння!..

ЗАВІСА

ДІЯ ІІІ

Вітальня у домі хаджи Тома. Посередині кімнати на матрацах лежить Стоян, обкладений з усіх боків подушками та ковдрами. В головах у нього стоїть триножний столик, на якому виставлені миски з різними ласощами, кислими грушами та маринованим виноградом. Постійно заходить Стана і, навшпиньки , щоб не розбудити брата, нахиляється над ним і слухає, як він дихає.

СТАНА ( викручує рушник від холодної води і огортає ним чоло Стояна, тихенько цілуючи його): Милий мій братику… ( Йде, сполохана ).

СТОЯН ( прокидається ): Світає! Уже день? ( Перелякано ). Я не хочу день! Я її хочу, губи її!.. Навіщо я прокинувся?! Я бачив її, то була вона! Вона, палка, ніжна Коштана! Впала переді мною навколішки, ручками стиснула мої щоки, щоб губи мої напнулися, і своїми вустами в мої впилася!..

СТАНА ( турботливо вбігає): Кликав мене, братику?

СТОЯН ( бачить її і відкидається назад) : Це ти?

СТАНА ( кидається в сльози): Брате, чого ти злишся на мене?

СТОЯН: Йди!

СТАНА ( плаксиво) : Не треба, брате! Не сердься на мене, в чому я винна? Я сама ледь жива від страху! Очей не зімкнула цілої ночі… І мати теж. Вона і не злиться на тебе, тільки на батька. А він там, у Сабіні, як розповідають, чудеса виробляє. Як не при собі!

СТОЯН: А хто йому грає?

СТАНА ( ніяковіючи) : Ще вона…

СТОЯН (розгнівано): Йди!

СТАНА: Брате!

СТОЯН: Йди!

СТАНА (йде, плачучи).

СТОЯН (підстрибує): Циганка! Я так кохав її, а вона? Ніхто інший, як просто циганка!..

Заходить Ката.

КАТА ( підходить до Стояна ): Синку, ти захворів? Що з тобою?

СТАНА ( невдоволено відсувається ): Нічого зі мною, все нормально!

КАТА: Що ти хочеш, щоб матуся тобі принесла? ( Хоче йому рукою спробувати чоло ). Як у нас чоло?

СТОЯН ( відсовує її рукою ): Не чіпай мене!

КАТА ( більше не може втриматися від сліз ): Ну чому, синку? Навіщо ти так до матері? Чим я завинила перед тобою?

СТОЯН: Тим, що народила мене…

КАТА: Так я ж для щастя тебе народила, щоб мала на кого дивитися, на кого клястися-молитися. Як народила мати, виростила, так і оженити має, і невістку, заміну собі знайти, щоб, як і інші її подруги, з невісткою своєю до церкви піти, у світ вийти, в гості зібратися, та й самим гостей приймати, частувати. Щоб. Синку, з тобою дім її гостинний був! Для щастя тебе мати народила, і щоб сама з тобою життя прожила, як не батьком твоїм, бо з ним життя моє нещасне. Ніколи від нього й слова лагідного не дочекаєшся, лише крик один. ( Хапається за голову ). Від страху я, синку мій, уже з глузду з'їхала!

Здалеку чується шум, можна розібрати пісню та гру.

СТОЯН ( вказуючи рукою туди, звідки долинає пісня ): Це вона, матінко, це вона!

КАТА ( Ідучи ): Боже, синку, вона ж циганка!

Забігає Марко.

МАРКО ( задихаючись, піднімаючи білизну ): Хаджи прийшов, старий!.. Швидко! ( Збирає постіль і йде, за ним – Стоян ).

Заходить хаджи Тома, обнімаючи Коштану та інших.

ТОМА ( до Коштани ): Коли заходили до моєї хати, то завжди співали отаку пісню:

Повертай коня, ага Абдул-Черім,
Повертай, будеш моїм писарем!
- Не верну коня, джанум, молодий Стамено,
Не вернуся, хоч би й знав, що загину!

І я помру! Співай про це. Помру я, помру! Син мій хворіє – хоч би й помер вже!

КОШТАНА ( сполохано, з болем ): Не треба так, хазяїне!

ТОМА ( не слухаючи її ): …Дружина? Нема в мене дружини! І не було ніколи. Я мати мав, а мати – це хіба для молодості треба? ( Озирається, оглядає кімнату. Кричить ). Марко! ( Заходить Марко ). Де диван, вино? Зараз ще прислужись хазяїну, а потім, може, уже й смерть… ( До Коштани ). Коштано, дочко! Давай! Не пісню тільки, лише голос та музику! І таку музику, що грають, коли йдуть на вінчання за старе й немиле! Попереду свати, позаду – молодий, а за ним цигани. Вони йому грають та співають, щоб розвеселити, а музика їх така гостра, так і ріже серце!.. Така була і музика, і пісня, коли я йшов вінчатися… Не ходити вже надвір, місячне сяйво не бачити, милу свою не чекати й не пестити… Закопати свою молодість! І закопав я! А що зараз? Старе дерево. Так, дитя моє, старий вже я, але серце маю таке молоде, настільки повне прихованої, не виказаної любові, не витрачених пестощів… І таке воно було того повне і спрагле, що мені земля вічно тяжка буде. Дай, дочко, ще й тої: “Посеред села весела криниця, бистра водиця” … Ох, дочко, мені б зараз ота бистра, росяна, свіжа та й на чоло моє старе, уже присмертне чоло… ( Хапається за чоло, промовляє крізь спазми ). Так, дочко!

КОШТАНА ( співає ):

Ой, посеред села веселая криниця,
А коло криниці три дівчини стояли.

ТОМА ( кричить ): Марко! Намисто, дукати давай!

МАРКО ( приголомшено ): Ні, хазяїне…

ТОМА ( скажено ): Мовчи!

МАРКО (повертається і несе низки дукатів).

КОШТАНА (продовжує пісню ):

Ой, дайте мені тієї води каламутної,
Напитися, аго, та й виспатися,
Ой, є для тебе кімната уквітчана,
Виспатися, аго, та й любитися.

ТОМА ( підходить до Коштани і надіває їй одну низку дукатів на шию ): Тримай, дитино! Золото треба і прикрашати золотом! Співай!

КОШТАНА ( співає ):

Тричі тобі стукав у віконце,
Мила …
Хаджи Стоян даскалов…

ТОМА: Не Стоян то був, ні! То був я, хаджи Тома! Для мене пісня співалася!

КОШТАНА ( співає ):

Ти мені не відчинила,
Мила…
Хаджи Тома…

ТОМА (кидає й другі низки, посипає її дукатами ): Тримай! На!

КОШТАНА (нишком від Томи віддає усі дукати Марку, який їх відносить до іншої кімнати).

Заходить МІТКА.

МІТКА (до Марка ): …

СТОЯН (біля дверей; люто, ревниво до Коштани ): Циганка! А хто ж іще …(Йде)

ТОМА (вражений, підходить до стіни, на якій висить зброя ): Хто? Хто ще хазяїн в моєму домі? Він? Це він там скавучить? Рушницю сюди!

Хапає рушницю, підходить до вікна, цілиться.

АРСА: Хаджи! Ні!

ТОМА: Його, його…

АРСА (відтягує його від вікна ): Хаджи, хаджи…

ТОМА (від шалу ледве оговтується та впізнає Арсу ): А, це ти!..

АРСА( вражено ): Це я, хаджи… Брате! ( Бачить Мітку, налітає на нього). Тобі б хоча б!.. Додому! Хоч ти!..

МІТКА( розпрямлюється ): Чого се ти на мене кричиш?

АРСА: Додому!

МІТКА: Та хто я такий? Я що, пес поганий? Чи маєш ти взагалі душу, серце? Можу я хоч раз повеселитисі, а ти вже одразу…

АРСА: Додому!.. А як же жінка, діти?

МІТКА: Се ти мене оженив, ти мене на раба перетворив! Що хотів, того й зробив зо мнов! І от ти зараз – дружина, діти… А я? Нічого не маю. Нікого не маю. Ох…

АРСА ( шаленіючи ): Додому!..

МІТКА (знітившись, йде ): Давай, давай, ти мені ще… ( Йде ).

АРСА (за ним) : Одразу додому! (До циганів ). А ви? Ви ще тут? (Замахується палицею. Салче, Грклян та інші йдуть принижено; за ними йде й Коштана).

ТОМА (до Арси, стаючи перед Коштаною) : Всі! Лише не вона…

АРСА ( здивовано ): Хаджи!

ТОМА (вказуючи на Каштану ): Життя покладу за неї! Ююю ти мені, і брат, і кров одна, але якщо її хоч пальцем зачепиш – ти мій ворог заклятий!

АРСА (з відчаєм показує на сивину Томи ): Хаджи! Подивись на себе!

ТОМА (з рушницею на нього) : Цього хочеш?..

АРСА (з відчаєм, стискає плечима ): Брате, брате! (до Коштани в сторону. Аби не чув Тома). Зроби вигляд, ніби ти захворіла. ( Йде ).

ТОМА (не пускає Коштану ): А ти не йди, співай!

КОШТАНА: Іншого разу заспіваю! Піду вже, занемогла я.

ТОМА (здивовано ): Та ні… Дочко, не треба! Якщо в тебе горло болить, візьми шербет, … Я тобі й перли розплавлю, лише б твоє горло не боліло!

КОШТАНА ( показує на груди ): Тут мене вже проймає! Я піду!

ТОМА (немов убитий ): Якщо вже тут.. Так, це тяжко… (Коштана починає йти). Коштано! (Підходить до неї, весь труситься ). Коштано, дочко, дитя… Дай хоча б… ( Нахиляється, вдихає аромат її грудей ). Коштано! Краса!.. Ооох!..

Акт ІІ

Дім Мітки. Дворище перед хатою. Попереду гарний двоповерховий будинок з горищем, оздобленням, балконами.

Входить МІТКА, ведучи за собою САЛЧЕ, ГРКЛЯНА, КОШТАНУ та інших.

МІТКА (розхристаний, розперезаний, повертається та кличе інших музикантів з вулиці): Чалгарі! Метері! Чочеки! Гайда сюди! (Підходять і інші ). Сюди, брати мої рідні! (До Коштани). Ти – передо мнов!

КОШТАНА (йде від гурту та сідає ).

МІТКА (до інших чочеків ) Ви сідаєте коло неї. Але без бубну… Один коло одного…

Чочеки виділяються з гурту, сідають коло Коштани, підлесливо, трохи принижено).

МІТКА ( дивиться на них ): От так! Мій брат – кат, мій брат – убивця, аби він щастя ніколи й не зазнав! Отак: “Додому!”… (Показує на дім ). От і вдома я зараз! (Сідає, виймає та кидає перед собою ятаган, феску, гаманець, мундштук ). Де сі… (До Гркляна ). Грай! Аби мені грав про то, що я нігде нікого не маю! Ні брата, ні тату, ні неньку! Дружину? (Вказує на дім ). Отам вона. Від кіста й борошна й в очи її не бачив. Нігде нікого в мене нема! Де там! Сю мені грайте. Сю, “мою пісню”!

ГРКЛЯН (здивовано ): Яку це твою пісню?

МІТКА.: Мою пісню!

ГРКЛЯН ( із здивуванням, очима питає інших ): Та яку ж це твою пісню? Ми не знаємо ніякої твоєї пісні!

МІТКА: І я її не знаю. Лише чую її ночами та виджу уві снах! А пісня моя довга – як мати сина мала, годувала й доглядала, днями й ночами лише його й виділа. Щоб не прагла душа синова, все йому мати давала, а син – хворий! Виріс син, молодість прийшла, сила… Прийшов час садів, квітів, місячного сяйва… Дівчата вабили! Захопивсі син. Усе, що хотів, то мав. Коні, рушниці, шаблі, жінки… На яку б дівчину не поглянув, то вже і уста її цілував та коси милував. Ні одна йому не відмовить, ні одна не зрадить, а він усіх цілує, усіх обманює – але ж хворий, хворий був. Хворий був від народження. Той я!.. І від болю того, від страждання – чи то туга така, чи наврочив хто – вмираю я. По шинках тиняюсь, печаль свою хочу забути, заснути хочу! А сон мене не вхопить ніяк… Земля мене випиває… Ніч мене випиває… Сяйво місячне мене випиває… Гаразд усе зо мнов, здоровий я, але – хворий! Хворий я через себе самого, через то, що живу. Відтогди, як я світ білий увидів, – от відтогді я вже хворий. (Сідає. Дивиться на Коштану, чочеків, дівчат. Відкидається, щоб їх краще бачити.) Ох, дітки, дітки мої солоденькі! Співайте! Волю дайте свому голосу. Аби лиш чистий голос! Я прагну почути ваш молодий, солодкий, чистий голос. Чого ж, моє вже серце обскубане, сили моєї нема вже, постаріла… Жалісливо, тужливо мені співайте!

КОШТАНА (із співчуттям ): Якої ж Вам заспівати, хазяїне Мітко?

МІТКА: Якої? Чи ж лише одна є пісня тужна? Коштано, чи знаєш ти, що се таке – туга сердечна? Ще й яка, тяжка й чорна… На се ось я хворію ( показує на себе). От і постарів уже, а досі ще не наживсі, життям не упивсі й не налюбивсі… Ще серце моє в'яне за красою, сохне!.. Ох! Співай, Коштано! Співай, як вдарили з Каракули на Білачу, Прешево та Скоп'є. Літня ніч. Шар–гора вперласі в небо, а під ним мертве й пусте Косово лежить. Битий шлях, широкий, царський. Попра него розстелилисі караван-сараї, криниці, сади. Місяць світит…Мартинка сидит в мене на колінах, кінь мій, Дорча, йде ногу в ногу, а чалгарі, яких я повів ще від Білацького хану, пішки йдуть за мнов. Співають мені, грають. А біля караван-сараю, де дівчата й молодиці на сяйві місячному біля фонтану оро 5 танцюють, труби грають, бубни звучать та пісня… Не пісня навіть, а сам голос. М'який такий, повний голос, солодкий голос, як перші дівочі любощі та поцілунки. Лине той голос, з сяйвом місячним переплітаєтсі, тремтить у повітрі та й на серце моє, як бальзам, лине. ( До Коштани ). Ту пісню співай мені, Коштано, про ті часи… Не вернуться вони більше. За ті часи вмру я, у землю вложуся з очима відкритими… Співай мені “Жаль за молодістю”… За мойов милов молодістю, що так в ніщо перевелася й … залишила. Співай, гукай її! Проси її іще хоч раз прийти до мене, аби я ще хоч однісінький раз відчув її, вдихнув її запах… Ох! ( Співає ).

Якби ти знала, дівчинонько, якби ти знала,
Який він, жаль за молодістю,
Ти б у дворі мене чекала,
З коня б мене знімала,
До кімнати б мене довела,
В уста б мене цілувала.
Ой, дівчино-дівчинонько,
Згоріло серце моє через тебе!

КОШТАНА (розчулено, зі співчуттям ): Зараз я заспіваю, хазяїне! ( Співає ).

Відчини мені, Оленко красна,
Двері, дверцята…
Рукою твоєю правою білесенькою…

МІТКА (перебиває, сам до себе ): Ба… Ніколи мені не відчинить!

КОШТАНА:

Щоб побачив я, Оленко,
Губоньки твої, губоньки!

МІТКА: І ніколи їх не побачу!

КОШТАНА:

Не можу я, рідненький мій Миле,
Та й устати, тай устати!
Сіла моя ненька, Миле,
На шати, на шати!

МІТКА: Мати, мати зла! Не дає вона! Ніколи не даси вона мені побачити!

КОШТАНА (співає ще розчуленіше ):

Минуло дев'ять років, серденько моє,
Як тебе не бачив я,
Йди матір питати,
Чи віддасть тебе за мене.
Не питалась я неньки,
Та погане слухала,
Як тато матері казав:
“Хоч би й дев'ять дочок мав я,
Жодну б не дав за Мітка,
Бо той Мітка – гуляка,
Він вино п'є молоде,
Та ще й ракію первеньку,
На вино виймає ножі,
Та на ракію – рушниці”

МІТКА ( похмуро ): Зовсім мене та пісня доконала, серце краєтсі… ( Сам до себе ). Хоча що тут, се правда … (Гірко,… сам до себе). Се правда. Се правда, Міто, Мітко нещасний, гуляка ти. І той ще гуляка… Вештаєшсі по шинках, лише шаблі, рушниці, жінки тобі милі… Скілько можна? Та вже вдависі б та вмер скоріше! (Витягає ятаган та розвертає до себе ). Чого ж се мені не вбитисі, най єму?!

УСІ ( перелякано ): Ні, хазяїне, ні!

МІТКА: Чого ж ні? Як ні? Чому ні? Хіба я не знаю, що чекає на мене, що мені доля готує? Вмерти! Саме се! Аби земля мене, черви їли! Так! Чого ж мені не вбитисі! (Замахується ятаганом. В цю мить влітає Арса з Поліцаєм та двома-трьома поліцейськими).

АРСА (шокований, не може заспокоїтися ): Я тебе сам вб'ю! ( Б'є циган. Усі втікають. Арса затримує Салче та Гркляна. Коштана з усіма втікають. Салче та Грклян забились під стіною, тремтять від страху).

АРСА ( задихаючись від шалу, налітає на Мітку): Що? І що тепер? Ну?.. Що? Що це таке?

МІТКА (відвертається від нього та мовчить ).

АРСА: Вставай!

МІТКА (не піднімається ).

АРСА ( трусить його) : Вставай! Чи ти живий ще?

МІТКА: Для тебе – ні. Для тебе – мертвий.

АРСА (нависає люто над ним) : Міто, Міто!.. Слухай!.. Чи сам ти, чи я…

МІТКА (піднімається, трохи з острахом): Що?

АРСА: То! Досить вже мовчав я, терпів. (Дивиться йому в очі, хапає його за мінтан ). Чому ти такий? Чому розперезаний, чого жовтий, блідий?..

МІТКА ( дивиться на нього ): Що зо мнов? Нічого.

АРСА: Слухай, Міто. Або щоб я тебе з ними (показує на циган ) не бачив більше, ні в шинку не знайшов, або сам те вб'ю!

МІТКА ( піднімається перелякано ): Чому ти мене вб'єш?

АРСА: Тому що вб'ю. Вб'ю тебе! Уб'ю, як і батько хотів тебе вбити, ще тоді, як ти всі гроші, що ми дали тобі для торгівлі, усі до копійки – й трьох днів не спливло – з тими циганками по шинках пропив та прогуляв! От тоді, як батько тебе вбити хотів… (Докоряє собі). Чого ж я утримав його, чого ж не дозволив йому прибити тебе!

МІТКА ( понуро ): Він був такий самий, як ти – катюга!

АРСА ( вибухнув ): Батько катюга? Я катюга? А вона, мати наша, що тебе й від батька, й від мене ховала, обороняла, плакала над тобою, і вона кат, та ще й найбільший, бо тебе отак берегла та розніжила…

МІТКА (збуджено перебиває) : Неньку навіть і не згадуй нашу! Єдина її помилка була, що вона тебе народила першого, а мене вже потім, то я мушу зараз мовчати й тебе слухати, бо ти старший! Лише в сему вона помилиласі: що тебе перше народила, а вже потім мене! Мати є мати! ( Плаче ). Матінко моя мила, була б ти жива, чи б дозволила ти отак зо мнов…

АРСА ( схвильовано ): Міто!..

МІТКА (втираючи сльози ): От видиш! Розчулив ти мене! Матінко моя мила! ( Йде ). Скілько я вже їй і свічечки не запалив…

АРСА ( затримує його ): Куди ти?

МІТКА ( ідучи ): На цвинтар. Свічку запалити моїй матусі рідній.

АРСА (ідучи за ним та затримуючи його ): Не йди, чуєш? Куди ж ти підеш! ( Відводить його у дім).

ГРКЛЯН (принижено до Поліцая ): Гей, пане!

ПОЛІЦАЙ (суворо їм затикає рота ): Мовчи!

АРСА (повертається. До Салче та Гркляна ): А ви що? Та хіба ж ви одні на ці землі, що лише вас людини заспокоїти не може! Кому я говорив, погрожував, кого арештовував? Нічого не діє! Та невже те, що я кажу, то собака бреше та вітер носить?!

ГРКЛЯН (вибігає, падає перед ним на коліна та показує на Салче) : Я, хазяїне, я – ні! Це все вона! Вона! Це вона її навчила танцювати та співати! Я – ні, ось ( показує зашморг на шиї ) мені на шию, якщо я щось завинив …

САЛЧЕ (до Салче ): Говори, відьмо! Ти винна в усьому!

ГРКЛЯН (жваво, з острахом) : Вона, вона, хазяїне! Вона в усьому винна! Знаєш як я тобі дякую за ці слова! Це вона, як ще Коштана малою була, дитям… Вона вчила її співати, танцювати. І навчила! І от зараз через неї загинемо всі! (Знову хоче вдарити Салче по голові). Вона винна! Відьма вона, хазяїне…

АРСА: От я зараз усіх вас… (До Гркляна) . Ти до смерті чиститимеш мені площу базарну. (До Салче). А з тобою що робити? Тут же, одразу, в цю годину, в цю ж мить тебе повішу, якщо за тиждень оцю вашу – ( шалено) ім'я її і не хочу знати! – не видаси заміж! Весілля, гроші – все я дам. ( Розлючено ). Щоб я не чув більше про неї! Цієї ж миті!

САЛЧЕ (підскочила, вражена, падає перед Арсою ): Не треба, хазяїне…

АРСА ( люто ): До Бані, за Асана! ( До Поліцая ). Давай зараз же йди до Бані, знайди Асанового батька та скажи йому, що я, хазяїн Арса, передав, щоб він в неділю, одразу ж, у цю першу неділю, – чуєш мене? – заслав сватів, прийшов сюди та тут узяв її, Коштану, і щоб там, у Бані, повінчав її зі своїм сином Асаном!.. Ти мене добре почув?

ПОЛІЦАЙ ( улесливо ): Так, хазяїне!

САЛЧЕ ( скрикнула лякливо ): Не треба, хазяїне! Ні, не треба!

АРСА ( До Поліцая ): І ти тоді, як прийдуть по неї, бери поліцейських – і туди! І якщо вона не захоче, то силоміць її! Як живою не схоче – мертву її силоміць на віз та до Бані!

САЛЧЕ ( звивається, цілує в Арси ноги, коліна ): Не треба, хазяїне! Руки, ноги тобі цілую! Вона ще не для чоловіка! Вона ще молода, краплинонька, дитятко, тільки на світ білий поглянуло!.. Ох, хазяїне! Не співати їй більше!

АРСА: Живій – ні! Мертва – може!

САЛЧЕ ( крутиться, не знає, що вчинити ): Залиш її мені, хазяїне, поверни її мені! Моє воно! Дитина моя! Звідси вона вийшла, хазяїне, звідси! (Роздирає собі тіло, коси та обличчя ). Звідси, хазяїне!

АРСА ( відштовхує її, знову до Поліцая ): До в'язниці! Тоді її тільки відпусти, коли Коштану вестимуть свати, щоб попрощалась! А до того – ні хлібу, ні води, нічого! ( Йде ).

САЛЧЕ ( кричить, крутиться ): Ні, хазяїне! Що ж наробив! Ой, леле, хазяїне!

ГРКЛЯН ( плачливо ): Хазяїне, ми старі вже! Помремо ми без неї, погинемо ми без хліба…

ДІЯ IV

Циганське поселення. Низенькі загороджені хати. Жодного деревця навкруг, лише гола, втоптана земля, біля ковадла та точила – перепалене вугілля, на мотиках порозвішане ганчір'я, подерті рядна, брудна білизна. За ними видніються виноградники, серединою яких веде широка піщана дорога. Здалеку чується музика сватів. Через деякий час з'являються перекриті вози, прикрашені рушниками. Перед возами йдуть свати, цигани з Бані, у білих чалмах на голові та довгій одежі. Усе це наближається тихо, з музикою сватів.

Перед хижею Коштани БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ та АХМЕТ. Підбігає КУРТА.

КУРТА ( радісно ): Йдуть, йдуть свати!

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ ( лячно, цикаючи на того ): Мовчіть! ( До Курти ). Ти, Курто, біжи на вулицю, нагору, та слідкуй. ( Курта йде .) А ти, Ахмете, ( Показуючи на хатинку Коштани ) тут стій, перед дверима, та пильнуй її!

АХМЕТ ( йде за хатину ).

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ (залишається та без упину виглядає. То погляне на хижу Коштани, то на дорогу, з якої лунає музика. Підбадьорюючи сам себе ): Йдуть, йдуть свати! ( Перелякано, дивлячись на двері Коштани ). Ох, коли ж уже заберуть її! Ох же ж і лячно було, щоб не втекла!

З хатинки виходить КОШТАНА.

КОШТАНА: Ох! (З мукою спирається на двері ). Хіба ж туди мені?.. За Асана, на село, до Бані? Туди? Хіба ж його я, Асанова? ( Шалено ). Хіба ж він чоловік мій? Він?! Ох!.. (Гризе собі руки, хитається. Помічає барона, люто кидається до нього ). Чого ти чекаєш? Кого чекаєш? Щоб мене забрали, відняли? Побачити хочеш, як мене відноситимуть?!

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ ( перелякано ): Ні, Коштано, ні! Не чекаю! Не дивитимусь! Я мушу… Хазяїн, староста, вб'є мене, якщо тебе не буде. Тому я тут, мушу тебе стерегти. Не смію піти…

КОШТАНА ( Шалено ): Стережеш мене? ( Здригається ). Боїшся, щоб я не втекла? ( Вперто ). От і не втечу! От так! ( Сідає ). Давай. Стережи мене. Нічого я чинити не буду. На все згодна! Де вони? Хай забирають мене! Ось ( показує на себе ) і …, і антерія, і …, й китайка… Усе готово! І серце, й очі, і сила – усе для Асана, для села! ( Вперто, знеможено ). Туди я піду! ( Ламає руки ). Ох, там я очі собі повидряпую, шкіру обварю, силу усю висушу (Роздирає на собі одяг, обличчя, волосся ).

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ ( Вражений, відступає ): Ні, Коштано! НЕ треба так! Ось, я вже йду. Але ж приб'є мене староста, якщо тебе не буде… Добре, йду. Лише не треба отак! Та й Асан, знаєш, хороший, багатий…

КОШТАНА ( закриває обличчя руками ): Він Асан!

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ: Він теж людина. ( Йде ).

Чути стукіт копит та розпрягання коня. Заходить СТОЯН.

СТОЯН ( До Марка за собою, простягаючи йому вуздечку та рушницю ): Притримуй коней та чекай! ( Підходить до Коштани, спотикається з радощів ). Кошто, швиденько! Давай!

КОШТАНА ( Смикається ): Це ти?

СТОЯН: Я! ( Жахається ). Чого ти так на мене дивишся? Ну ж бо! Швидко!

КОШТАНА: Куди?

СТОЯН: У білий світ, щоб я відчував аромат твого волосся, заглядав тобі у очі, слухав твій голос, пісню… Лише тебе!

КОШТАНА ( зрадівши ): То ти мене аж так любиш?

СТОЯН ( захоплено ): Ні за чим не жалкую! Ні за батьком, ні за матір'ю, ні за домівкою! Давай! Коні чекають. Один для мене, другий для тебе! Світ за очі підемо, ( ревниво ) лише я і ти! Нікого більше!

КОШТАНА: Стояне!

СТОЯН ( ревниво ): Тебе лише, тебе… Тільки я слухатиму твій голос, милуватимуся твоїми очима, личком, силою… Хай на тебе бодай гляне хто – кров йому виссу!

КОШТАНА ( неуважно, різко ): Так… Ніхто…

СТОЯН: Ніхто! Ні Господь Бог! Ні батько, ні Мітка, ні староста, а тим паче Поліцай та його поліцейські… Хто лиш гляне на тебе, тільки побачить, хоч слово тобі скаже – того мати в чорне сповила! ( Люто ). Зубами того роздеру!

КОШТАНА ( неприємно, мов відрізала ): Не піду!

СТОЯН ( розгублено) : Що?

КОШТАНА ( рішуче, зі злістю ): Не піду! Чого, куди мені втікати?

СТОЯН ( Підлітає до неї і виймає ніж ): Хіба ти мене більше не любиш?

КОШТАНА ( перелякана, вмовляє ): Ні, Стояне! Не вбивай мене! Цілую тебе й молю! Не треба! Ох, нещасна я! Не смію! Не можу!( Схрещує руки ). Ох, що ж я можу?! ( Зі злістю ). Я, циганка! У Баню, в село, там моє місце! Там моє, на мокрій землі, на камені голому сидіти, висихати, в'янути, гинути… А до тебе що? Не піду, не смію я…

СТОЯН (розпачливо, запинаючись) : … “на голому камені… сидіти, в'янути, гинути…не сміє… не піде… не може…”

КОШТАНА: Не піду! Не можу я! До тебе? Як же мені лише до тебе? Тільки ходжі, батьку твоєму та матері прислужувати? На коліна перед ними падати та ноги їм мити? З кімнати не виходити, лише сидіти, мовчати, терпіти? ( Виривається з неї ) Ох! А як прийде ніч, місяць засяє, що не заснути, очі горітимуть, сила буятиме… Що тоді?.. Що, не поворухнутись, з кімнати не вийти, лише сидіти, мовчати й місяць глядіти?.. А ніч глибока вже, місяць світить, світить…б'є в голову…розпалює!!! Що ж тоді?! ( Рішуче ). Ох, не піду я! Хоч вбий ти мене! Не піду! Ось, вбий же!..

СТОЯН ( відштовхує її рукою ): Ні! ( Знесилений, хапається за голову ). А я її так кохав! Мати, батька, дім кинув, лише її виглядав, лише про неї думав!.. А вона! ( зломленим голосом гукає Марка ). Марко! Йди й порадуй мати, скажи їй – було моє ! ( До Коштани ). А ти? Скажи мені, ти мене хоч колись кохала, щоб знав я, через що в'янути мені!

Шум, музика сватів голоснішає. Чути скрип возів, тупіт коней.

СТОЯН ( схиляється над Коштаною ): Говори мені!

КОШТАНА ( люто ): Ні! Нікого я ніколи не кохала, і ніколи не покохаю!

СТОЯН ( вбитий ): Ох! ( Йде ).

Заходить ПОЛІЦАЙ

ПОЛІЦАЙ ( на вході, до тих, хто позаду ): Воза давайте! Швидко! А вона? Якщо хоч писне, налигачами їй поясів зі спини надеру! ( До Коштани ). То ти готова? Пішли?

КОШТАНА ( не дивлячись на нього ): Готова!

ПОЛІЦАЙ ( замахується налигачем ): Мовчи! Шкіру тобі поздираю зараз! ( Гукає ). Давайте воза!

З'являються віз, поліцейські, цигани, свати з музикою.

КОШТАНА ( смикається ).

ПОЛІЦАЙ( до Коштани, показуючи їй налигачем на віз ): Давай!

БАРОН ЦИГАНСЬКИЙ ( до Поліцая ): Гей, Поліцаю, чекай, зараз мати її приведуть, Салче, попрощатися…

КОШТАНА ( труситься від страху і, спотикаючись, йде до хати ): Зараз лише … візьму… ( Заходить до хатини ).

ПОЛІЦАЙ ( йде за нею та стає на вході у хату ): Тільки швидко!

Приходить МІТКА

МІТКА ( співає ):

Корчмаре, давай-но, корчмаре,
Неси вино, ракію,
Питиму, нап'юся,
Горем вдарю об землю!

МІТКА ( коли бачить воза, сватів, музик, зупиняє їх рукою ): Стійте! Зупинітьсі!

ПОЛІЦАЙ ( перелякано, до Мітки ): Ні, хазяїне! Що ти будеш зараз робити?

МІТКА ( зупиняє ): Стійте! Куди се?

ПОЛІЦАЙ ( налякано, улесливо ): Що ти робитимеш, хазяїне? Не треба! Випив ти вже!

МІТКА ( тягнеться ятаганом до Поліцая ): Не п'яний я! Просто серце моє розриваєтьсі. Нічого я не чинитиму. ( Показує на Коштану ). Прийшов я обдарувати її!

ПОЛІЦАЙ, поліцейські, віз відступають принижено перед МІТКОЮ

ПОЛІЦАЙ ( до одного з поліцейських ): Біжи й поклич старосту! ( Поліцейський біжить ).

КОШТАНА ( вибігає, не при собі від радощів, розчулена. Підходить до Мітки ): Ти? Слава Богу! Ох, хазяїне! Не віддавай мене, милий мій хазяїне! Руки, ноги…( цілує йому руки, нахиляється й обіймає коліна ).

МІТКА ( зупиняє її ): Ні!

КОШТАНА ( намагається йому й ноги поцілувати ): Нехай! Ти лише не віддавай мене, я й землю цілуватиму, на яку ти ступиш? ( Розпачливо ). Не віддавай мене, милий мій хазяїне! Забери мене туди!

МІТКА ( дивиться на неї пригнічено ): Куди, Коштано?

КОШТАНА ( з відчаєм розширює руки перед собою ): Туди! Туди!

МІТКА ( з болем, пригнічено ): І там земля, і тут земля!

КОШТАНА ( не при собі від відчаю, розширює руки на всі сторони ): Туди! Туди!

МІТКА ( показує вище себе, на небо ): Наверх? Зверху високо, а знизу – твердо.

КОШТАНА ( хапається за голову ): Ох!

МІТКА ( з дна грудей ): От так є, Коштано! Так записано! Як судилосі, так і сталосі. ( Показує на віз, на сватів ). Он, прийшли забрати тебе, обвінчати. І підеш ти, і обвінчаєшсі. Гратимуть для тебе, пісні співатимуть, усі радітимуть через тебе. Молодий цілуватиме тебе, а ти плакатимеш! І в першу ніч плакатимеш, і в другу ніч плакатимеш, і цілий вік плакатимеш…

КОШТАНА ( схлипує ).

МІТКА ( продовжує ): І від роботи руки твої потріскаютьсі, лице почорніє, очи повисихають… Проситимеш, ранитимешсі… Серце твоє розриватиметьсі…

КОШТАНА ( здригається ). Досить! Не треба, хазяїне!

МІТКА ( закидає голову , гірко ): Саме так! Хіба я не знаю, що наближаєтьсі? Наближаєтьсі, Коштано, осінь, родина, дім, брат мій, морок, та й цвинтар… Осе наближаєтьсі. І я туди! Ти, Коштано, як почуєш, що вмер я, то й сльози не пускай. Най ніхто за мною не жалкує! Бо я сам себе за життя ще пожалів та оплакав.

КОШТАНА ( плаче ).

МІТКА ( розчулено, підходить до неї ): Не плач. Сльозами тут не зарадиш! ( Падає поряд з нею на коліна та підіймає заплакане личко ). Слухай, що тобі братик скаже – братик не дитина вже, братик багато чого видів та багато пережив! (Показує їй на землю ). Звідси, Коштано, та аж до туди – нема! І отак цілий вік! Я що, піддававсі, не тримавсі? Ні, куди там! Та хоч би мій брат на шматочки мене посік, знову би-м єму не піддавсі. Але через те, що він благає мене й каже, щоб я або вбив його, або більше по шинках не соромив, – ет, осе прохання мене й добило. Я, Кошто, в житті й мухи не задавив, не те, аби на рідного брата руку підіймати. Брат – це брат! Одним молоком нашої матусі милої ми вигодувані. Ліпше я, ніж він… Більше до шинку – ні ногов! Вино – ні! Пісня – ні! Дім, родинне вогнище… (Водить рукою по поясу, шукаючи гаманець з грошима ). Тож, Коштано, здоровенька була! Щасливої тобі дороги! Йди! І я піду! Додому піду… Живим я не вийду з єго. Мертвим мене винесуть… Зараз братик обдарує тебе. ( Виймає гроші з гаманця).

З'являється ПОЛІЦАЙ з поліцейськими

ПОЛІЦАЙ ( улесливо, лякливо, до Мітки ): Досить вже. Хазяїне!

МІТКА: Чекай!

ПОЛІЦАЙ: Ніч уже надходить.

МІТКА: Твоя ніч мине, а моя – ні. Чекай!

ПОЛІЦАЙ: ( відходить з іншими ).

МІТКА ( піднімає Коштану, приводить її до тями ): Ну ж бо, Коштано! Піднімайсі, опам'ятайсі! Давай-но, на тебе свати чекають, молодий. Піднімись! Не плач! Не давай волі сльозам! Стисни серце й терпи! Нещасною є людина, лише для жалю вона, для муки… ( Піднімає її, а в самого сльози по очах течуть, капають на руки ). Ну-ж бо! Йди!

КОШТАНА ( піднімається, заплакана ): Куди?

МІТКА: Чи ж мене ти питаєш, куди тобі йти? Хіба ж мені тобі говорити? Куди? Ох, куди я, туди й ти… Я до свого дому, ти до свого! Плач ти, і я плакатиму… Чекатимуть на тебе халупи, табори циганські, … та милостиня, на мене – дім, вогнище, попіл, дим, жінка, рукава закручені та в кісто вимазана… ( Наближаються віз, свати. Мітка дістає гроші та дає їй, прикладає до чола, до обличчя ). Даю тобі, дарую… Даю тобі білі гроші для чорних днів. А прийдуть вони до тебе, чорні дні. (Показує на віз, сватів ). Он вони! Грають! Радіють тобі! ( Шалено, до сватів ). Грайте! А ти будь здорова! Прощавай! І мовчи, не тужи, не плач! ( Похмуро йде ).

ПОЛІЦАЙ ( зрадівши через те, що Мітка пішов, шалено підлітає до Коштани ): Піднімайся давай, бо зараз тобі шкіру зі спини шматками здиратиму налигачем! ( До поліцейських ). Піднімайте її на віз!

КОШТАНА ( люто, гордовито відштовхує від себе Поліцая, поліцейських ): Я сама!.. ( Підходить до воза ).

З'являється САЛЧЕ.

САЛЧЕ ( уся заплакана, знервована, обіймає та цілує Коштану ): Дитя, дитя моє… Забирають тебе від мене!

КОШТАНА (відштовхує Салче ): Мовчи, стара. ( Піднімається на віз).

Салче залишається лежати на землі, непритомна. Коштану на возі, у супроводі поліцейських, сватів, з музикою відвозять шляхом, який веде до Бані. Краєм шляху виглядає й сама баня, повна диму, присмерків та пари банної.

Кінець