Володимир Мільчев

Серби в Україні у першій половині XVIII століття

Вісімнадцяте століття - час небачених змін у системі “європейської рівноваги” та послідовної експансії Росії на південь. У боротьбі, яку вела Росія з турками, їй потрібні були вірні союзники, яких вона цілком слушно шукала серед поневолених Османською імперією балканських народів. І хоча вся зовнішньополітична діяльність російської дипломатії на Балканах упродовж XVIII століття проходить під гаслом безкорисливої боротьби за інтереси “ единокровных и единоверных ” * , ми не можемо заперечувати оцінку такої діяльності лише як один із багатьох кроків на шляху до досягнення кінцевої мети - панування на теренах Османської імперії, населених православними. Сербській “карті” в цій грі відводилось одне з перших місць.

Ведучи розмову про зв'язки сербського народу з Російською державою впродовж зазначеного часу, ми не повинні забувати, що реально ці стосунки були стосунками сербсько-українськими, оскільки переважна більшість сербських переселенців до російської держави осідала саме в Україні, сербське духовенство контактувало переважно з київськими монастирями... Тобто, взаємини ці лежали немовби у потрійному вимірі: на рівні державному ми можемо розглядати їх як стосунки сербсько-російські, на рівні побутовому, реальному, як, головним чином, сербсько-українські. Сербсько-українські взаємини мали сталу та давню традицію. Особливою активізацією вони відзначилися протягом XVII – XVIII століть [1].

Якщо ж казати про стале та масове оселення сербів у південних реґіонах тогочасної України, за ініціативою та сприянням російського уряду, то ми можемо віднести його до років життя та діяльності Петра І. Відзначимо, що впродовж усього правління цього монарха російська держава опікувалася інтересами сербів як в Османській, так і в Австрійській імперіях. Одним із пріоритетних питань “сербського” напряму в російській дипломатії була підтримка зв'язків із православним населенням Банату, Бачки, Славонії, Срему та Трансильванії і захист його інтересів перед урядом Відню [2]. Наявність у згаданих регіонах великої кількості змілітаризованої людності - граничар, окреслила й притаманну всьому XVIII століттю тенденцію до вступу значних мас сербів-військовослужбовців на російську службу.

Зокрема, вважаючи за корисне завести легку кінноту, цар Петро наказом від 20 квітня 1707 р. доручив офіцерові, на ім'я Апостол Кічич, набрати 300 вояків до гусарської команди, при 8 офіцерах з сербів та волохів. Люди ці увійшли до так званої “Волоської хоругви” [3]. Незважаючи на свою назву - “Волоська”, ця гусарська команда не була суто моноетнічним формуванням і включала до своїх лав і представників інших балканських етносів, зокрема сербів, про що свідчить хоч би ім'я та прізвище її полкового командира. Упродовж 1708 р. до цієї військової команди заступила значна кількість військовослужбовців-сербів. Велися переговори про приїзд до російської держави нових груп сербів з Австрії та з Чорногорії [4]. Створення подібних легкокінних загонів швидко стало необхідним для Росії як повітря.

Ситуація у південноукраїнському реґіоні, починаючи з 1709 р., була надзвичайно складною: антиросійський виступ запорожців під проводом Костя Гордієнка та їх подальший перехід під протекцію Туреччини поставили російське командування перед неприємним, але болюче реальним фактом - відсутністю на південних кордонах України сили, за допомоги якої можна було б забезпечити збереження державних інтересів у регіоні. За планами Петра І, такою силою мало стати православне, насамперед сербське, населення Балканського півострова.

Під час російсько-турецької війни 1710 – 1711 рр., більш відомої в історіографії під назвою Прутського походу, Петро І розіслав на Балкани емісарів із закликами підіймати повстання проти турок та заступати у російську службу [5]. Число гусар збільшилося та налічувало у 1711 р. 6 полків і 3 хоругви. Після невдалої Прутської кампанії їх було частково розпущено, а офіцерів та рядових оселено в Україні на території слобідських козацьких полків [6].

У складі російського війська залишилося лише 3 п'ятисотенні гусарські команди, які було використано у війні зі Швецією та розформовано у 1721 р. [7]

Серед офіцерів цих хоругв у 1715 р. вперше згадано людину, якій судилося стати першим командиром та організатором Сербського гусарського полку - капітана Івана Албанеза: разом з іншими сербськими офіцерами його на початку 1715 р. було відряджено до Новгорода, ближче до театру бойових дій, до місць дислокації гусарських команд [8].

Нейштадтський мирний договір, котрий вивів Росію у розряд держав загальноєвропейської значущості, з іншого боку, надав Петру можливість повернутися до більш активного розв'язання проблеми виходу до південних морів, що настільки яскраво проявилося у Перському поході 1722 р. Терміново потрібно було нарощувати кількість військовосухопутних сил у південному реґіоні. Ідею створення легкокінних гусарських полків було реанімовано: 07 січня 1723 р. було опубліковано іменний наказ, оголошений президентом Військової колегії князем Олександром Меншиковим - “ О наборе из однодворцев, вместо ландмилиции, гусар и сформировании из них полков ” [9]. За цим наказом однодворчеське населення центральних районів Росії мало переселятися на південь - до Бахмутської провінції [10]. Полковниками, ротмістрами та унтер-офіцерами до них призначалися ті серби, котрі раніше служили в гусарських хоругвах та були тямущими у військовій справі. Організаційного оформлення полку, однак, не відбулося - він проіснував лише на папері, незважаючи на те, що однодворці почали переселятись у басейн Лугані та Бахмуту.

Увагу Петра І, у той час, відволік інший, більш життєздатний та ефективний проект, покликаний до життя такими обставинами. На середину правління Карла VI Габсбурга (1711 – 1740 рр.) припало й загострення релігійної проблеми. Пожаревацька мирна угода (1719 р.), за рахунок територіальних надбань на Балканах, призвела до зростання кількості православних підданців імперії. Римська курія відразу ж звернула увагу австрійського та угорського католицького духовенства на необхідність привести його хоч би під формальний патронат Ватікану. Простіше кажучи, мова йшла про запровадження унії та утворення таких церковних структур, у яких би при збереженні “східного” обряду, вищою інстанцією вважався папа. Склалася ситуація, подібна до тієї, яка мала місце в Україні після укладення Брестської унії (1596 р.). Український народ відповів серією невщухаючих козацьких воєн. Посилилася напруга і в граничарському середовищі. За таких обставин частина граничарського офіцерства знову звернула погляд у бік єдиної, на той час, православної слов'янської держави - Російської імперії. Імідж її серед сербських граничар, на тоді, був надзвичайно позитивним.

Військові успіхи Петра І мали широкий резонанс та приваблювали кадри військовослужбовців, що бажали швидко просунутися по службі. Та й різноманітні привілеї і високі чини, які надавалися Петром І іноземним військовим, були дуже суттєвим стимулом.

Весь цей комплекс чинників призвів до того, що до Російської імперії чергового разу було спрямовано сербський переселенський рух, причому рух цей відбувався з території Військового Кордону Австрійської імперії. Серед головних ініціаторів переселення знаходився вже знаний нам І.Албанез. Очевидно, після 1721 р., або й раніше, він виїхав з Росії та заступив до австрійської служби, оскільки у 1723 р. він з'являється на обрії в іпостасі майора австрійського війська. Відомо також, що він у цей час був протеже відомого в історії Росії дипломата графа Сави Владиславича (Рагузького), який особисто опікувався долею Албанеза та фінансово сприяв виїзду його до Російської імперії [11].

25 жовтня 1723 р. Колегією іноземних справ було отримано пропозицію І.Албанеза щодо набору на російську службу гусарських полків із сербських граничар. У цьому донесенні ми маємо ретельно обміркований план щодо вербування, формування та оселення на українських кордонах сербських граничар “ с фамилиями, сиречь з женами и детьми ”. Згідно з четвертим параграфом донесення, формування полків планувалося вести в Києві під наглядом київського губернатора спеціально призначеними офіцерами. І лише тоді “ когда полк соберетца, в тое время да будет ему определена служба, где Ея Величество повелит ” [12].

Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а “ дать мне ж три пасуся по обикновению оставля имя на бело, которые имею служить для отпуску моих посыльщиков в Польшу, в Сербскую и Самоградские землю или куды путь надлежать будет ” (параграф 9) [13]. Уже 31 жовтня 1723 р., як наслідок цієї пропозиції, з'явився універсал Петра І з закликом до сербів вступати до гусарських полків в Україні, яким гарантувалося отримання ними різноманітних пільг та привілеїв “ по их рангам и службам, как они оное получали от Его Величества цесаря римского в прошедшие войны без всякой разности ” [14]. Завідувати комісією доручалося Албанезу. Отримавши паспорти та 1200 крб. підйомних, майор Албанез з офіцерами виїхав за кордон вербувати гусарів.

Оселення австрійських військовослужбовців, з самого початку, планувалося в Україні, на чому наполягав і сам І.Албанез. Як ймовірне місце розташування майбутнього полку вказується територія Прилуцького та Київського козацьких полків [15]. Обов'язок підтримувати зв'язок із Албанезом та коригувати діяльність його комісії покладався на київського генерал-губернатора, князя Івана Трубецького. Перебування Албанеза у граничарських землях відноситься до зими-весни 1724 р. Саме в цей час відбувалося знайомство граничар з текстом універсалу.

Відкритої агітації, як нам бачиться, не було - переманювання військових дійсної служби не могло бути схвалено австрійським начальством. Але ж не було нестатку й у “скорочених” та апшитованих австрійським урядом військовослужбовцях. Комісія йшла успішно. У своєму листі до київського генерал-губернатора Трубецького від 5 травня 1724 р., з Банату, Албанез писав, що роздав подорожні листи (паспорти), десяти штаб та обер-офіцерам, у тому числі одному полковнику [16]. Привертає увагу факт існування добре налагодженого кур'єрського зв'язку: повідомлення Банату до Києва йшли тиждень. Очевидно, комісія ця, в очах російського керівництва, була справою надзвичайно важливою.

Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2 капітани, 2 вахмістри та 14 рядових. Про це Трубецький доповідав президенту Колегії іноземних справ Петру Толстому [17]. Відання справами, пов'язаними з переселенням граничар до Російської імперії, входило в компетенцію саме цієї установи. Ще за кілька тижнів до їх прибуття (23 травня) імператором особисто було регламентовано порядок отримання граничарами військових російських чинів та відповідної платні за службу.

Що ж до оселення родин військовослужбовців, то наказувалось “ дабы их селение было ближе к великоросcийским городам ” [18]. Для цього непогано підходила територія Слобідських козацьких полків. Уже в червні-липні 1724 р. було розіслано посильних у їх сотні для вибору місць під оселення граничар [19].

Тим часом еміграція тривала. Аби не нервувати, надмірно, австрійський уряд, граничари та їх родини рухались невеликими групами, щонайбільше 20-30 осіб. Такі переселенські команди прибували до Києва мало не щодня: 13 жовтня 1724 р. прибула група з 7 рядових гусарів - колишніх мешканців м.Сегєдін. На чолі групи, зазвичай, стояв один із військовців, як правило, той, хто мав найбільший авторитет у своїх товаришів. У даному випадку - Тодор Сегдієв (Сегєдинець) [20].

Менш ніж за півроку (червень-жовтень) 1724 р. у Києві було сконцентровано чималу кількість граничарської людності. Станом на 01 листопада 1724 р. - 135 військовослужбовців. А саме: 10 обер-офіцерів - 3 капітани, 3 поручики та 3 прапорщики; 6 унтер-офіцерів - 3 вахмістри, 2 капрали та 1 ротний писар; 119 рядових [21]. Враховуючи, що за деякими (хоча й не всіма) з них стояли жінки та діти, яких, проте, окремо ніхто не фіксував, реальна кількість осіб спільної статі, котрі виїхали з меж Австрійської імперії, мала бути близькою 0,5 тисячі.

Про подальшу динаміку та характер еміграції граничар красномовно свідчать рапорти генерал-губернатора Трубецького до Колегії іноземних справ, які мали надсилатися щонайменше раз на місяць. Згідно з рапортом від 27 грудня 1724 р., особовий склад команди Албанеза зріс за рахунок збільшення кількості рядових гусар до 177 службовців [22].

Утворений 1724 р. Сербський гусарський полк був поліетнічним формуванням, в якому серби не становили абсолютної більшості. Багато також було волохів, греків, болгар, македонців, угорців та арнаутів. У цьому відношенні полк немовби віддзеркалював багатонаціональну специфіку Банату, Срему, Славонії та інших регіонів, звідки переселялися граничари.

Протягом 1725 р. гусарський полк входив до складу Київського гарнізону, але служби не ніс, оскільки перебував у процесі організаційного оформлення. Полковим командиром, як і раніше, був майор Албанез. Як можна побачити з офіційних документів, протягом року нові групи переселенців прибували до Києва майже щотижня, та значно поповнили особовий склад полку [23].

У грудні 1725 р. у складі полку було 4 роти. Організаційна структура роти гусар була такою. На чолі роти стояв капітан. При ньому ж мали знаходитись поручик та прапорщик, вахмістр та ротний квартермістр, а також 5 капралів. Тобто, з загальної кількості 100 службовців, 10 припадало на обер та унтер-офіцерів.

Перша та друга роти були комплектні - 102 та 100 військовослужбовців. Командиром 1-ої роти був капітан Іван (Живан) Стоянов. Серед обер-офіцерів цих двох рот згадується поручик Стефан Віткович, прапорщики Боже Райнов та Нєдєлко Стоянов [24]. 3 рота, яка, до речі, залишалася некомплектною рядовими, - 72 гусари. Її командиром був капітан Георгій Марков [25]. 4 рота перебувала у самому початку оформлення - капітан, поручик, вахмістр та 8 рядових [26]. Усього в полку - 295 військовослужбовців.

Подальша комплектація відбувалася у бік оформлення вже існуючих, та започаткування нових рот. За неповний місяць кількість рядових зросла на 20 осіб [27]. У березні 1726 р. у Сербському полку вже було 12 обер-офіцерів; 22 - унтер-офіцерів та 307 рядових [28].

За два роки існування та діяльності комісії, дорученої майору Албанезу (1724 – 1725 рр.), “критична маса” граничар сягнула тієї межі, за якою розпочиналося хоча й невелике, але цілком боєздатне з'єднання. Очевидно, виходячи саме з цих міркувань, Сенатським наказом від 24 січня 1726 р. гусарський полк було передано з компетенції Колегії іноземних справ до відання Військової колегії [29].

Паралельно відзначимо, що починаючи з кінця 1726 р. еміграція колишніх австрійських військових, уповільнюється. Причиною цього став підписаний 06 серпня 1726 р. російським міністром у Відні, Ланчинським, договір між імперіями Романових та Габсбургів. За одним із пунктів договору, держави зобов'язувались не надавати притулку та допомоги бунтуючим підданцям союзної держави, а довідавшись про будь-які ворожі плани таких осіб, доносити про них та сприяти їх знищенню [30]. Переселенці-граничари не те щоб були стовідсотковими зрадниками та бунтівниками (спротив їх носив, скоріш, пасивний характер), але, аби не виглядати невдячними в очах друзів, дипломатичне та військове відомство Російської імперії тимчасово припинили проросійську агітацію серед сербів та скоротили обсяги видачі виїзних документів через амбасадора у Відні та емісарів у граничарських полках Військової Границі. Таким чином, інтереси православного населення Австрійської імперії було, тимчасово, принесено у жертву високій політиці.

Російське військове командування, мабуть, усвідомлювало, що за таких умов доукомплектувати полк за рахунок граничар буде неможливо. Почалися роздуми та міркування. Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-серби вблагали, аби, навпаки, гусарський полк доповнили слобожанами. Щоб не ображати переселенців “ по их иностранству ”, так і зробили - прислали до Сербського гусарського полку 200 слобідських козаків. Не всі вони були українцями. Після Прутської акції (1711 р.) на території Слобідської України оселилося чимало сербів, котрі заступили на російську службу. Довідавшись про набір сербської військової команди, який вівся у Києві, вони також побажали вписатись до неї [31].

Некомплектність полку (насамперед рядового складу) вносила певний дискомфорт у життя його військовослужбовців. У першу чергу це позначилось на виплаті грошового жалування. Згідно з грамотою Катерини І від 02 лютого 1726 р., надісланою до Київської губернської канцелярії, кошти на утримання гусар Сербського полку мали бути виділені з доходів Малоросійської колегії [32]. Кожен із прибулих, незалежно від рангу, отримував 5 російських рублів підйомних грошей [33]. Оскільки ж полк не ніс польової служби, а лише формувався, до того ж офіцерів був надлишок, то жалування всім чинам було знижено на ранг. Тобто, майор отримував майорське звання, але гроші йому сплачувались за капітанським чином; капітанам - за поручицьким, і так далі.

Рядові гусари залишились єдиною категорією військовослужбовців, платню якій знижено не було. Хоча така знижка і планувалася. За штатами гусарського полку на початок 1726 р. “ жолнери ” (як величають рядових гусар офіційні документи того часу) мали отримувати 1 карбованець на місяць, а відтак, і капрали та ротні писарі, яким жалування давалось на ранг нижче. На рік це мало скласти 12 рублів (24 флорини), проти 36 флоринів, які отримували рядові граничари від Габсбургів [34]. Однак російське військове командування швидко схаменулось, правильно розсудивши, що такий непопулярний захід стане на перешкоді вступу на російську службу військовослужбовців саме нижчої ланки, яких не вистачало, і вже влітку 1726 р. згаданим категоріям залишили жалування на рівні австрійського - 1,5 рубля на місяць (3 флорина) [35].

Раціони та порціони, котрі в Австрії отримувались натурою, у Росії сплачувались грішми. При цьому австрійські норми, знову ж таки, виявились вищими за російські (останні реґламентувалися “Генеральною табеллю” для військовосухопутних сил, 1720 р.). Наприклад: сіна для коней в Австрії - 4 вози на місяць, у Росії - 2; те ж саме і дров [36]. Для кращого орієнтування у питаннях фінансового забезпечення військових гусарського полку наведемо ціни на деякі з складових раціонів, які було зафіксовано в другій половині 1720-х рр. в українському м. Переяславі: овес - 20 копійок за чверть; сіно - 20 копійок за віз; дрова - 10 копійок за віз. Мундири, амуніцію, зброю та коней гусари мали купувати самі [37].

Твердження про те, що в Російській імперії створювались виключно сприятливі, мало не курортні, умови для оселених в Україні сербів, як бачимо, не відповідають дійсності.

Залишалося невирішеним питання про оселення родин, так званих “фамілій” військових. І за рішенням уряду, й за сподіваннями переселенців, то мала бути Україна. Але де, в якому місці? Російські офіцери-геодезісти нишпорили землями слобідських та українських полків, але остаточного варіанту обрано ще не було: так, 23 травня 1727 р. з Державної військової колегії було надіслано наказ до начальства Білгородської губернії, яким вимагалося підшукати землі для Сербського гусарського полку. Літо пройшло у пошуках, але 22 грудня того ж року місцева влада доносила президенту колегії, князю Михайлу Голіцину, про відсутність необхідного фонду земель [38]. Напровесні 1728 р. пошуки розпочалися знову - 15 квітня 1728 р. командир Української армії Іоган Бернгард фон Вейсбах ознайомив старшину Полтавського полку з тотожним, за змістом, розпорядженням вищого військового відомства імперії - підготувати землі за ріками Ворсклою та Оріллю для розташування граничар. Аби відкараскатися від можливих квартирантів, керівництво козацького полку негайно рапортувало про неможливість селити сербів на тих землях - оскільки через це місцевим мешканцям будуть чинитись утиски [39]. Зрозумівши, що начальство козацьких полків просто намагається позбавитись зайвого “головного болю”, у вигляді небажаних гостей, Вейсбах сам стає до справи, і вже 04 червня 1728 р. начебто визначається з остаточним місцем оселення: 1-е - у Полтавському полку, місцевість Висока Діброва на гирлі річки Берестовенки, при впадінні її у Берестову; 2-е - в Ізюмському полку, при впадінні річок Камишенки та Сиренки у Сіверський Донець [40]. Переведення всього складу полку в ці місця, проте, не відбулося - вони були необжиті, і селити там людей на зимівлю було б безглуздям. Натомість, з Києва гусарську команду виводять та розміщують на вінтер-квартири у сотенному містечку Прилуцького козацького полку - Варві. Невідомо з яких саме міркувань російського командування, але там він пробув весь 1729 р. [41] Очевидно, запропоновані Вейсбахом місця не відповідали котримсь із вимог, тому, що протягом усього 1729 р. пошуки тривали.

Остаточне рішення прийняв президент Військової колегії М.Голіцин. За його визначенням, полк для найкращого виконання службових функцій - охорони кордону, мав бути оселений неподалік від турецьких володінь, на південь від Української лінії, у Бахмутській провінції, при містечку Тор, де була й невеличка фортеця [42]. Від того часу, на довгі роки, Тор мав стати місцем перебування (постійного) гусарських родин та власне польового Сербського гусарського полку (у мирний час).

Тим часом у структурі полку відбулися не стільки кількісні, скільки якісні зміни. Простежити їх дають нам можливість списки чинів на отримання жалування за вересень-грудень 1728 р., складені на початку 1729 р. Станом на 01 січня того ж року загальна кількість військовослужбовців складала 316 осіб, що було навіть нижче показників 1726 р. - 341 гусар. При цьому рядових було 279 осіб. Решту складали обер- та унтер-офіцери. З ними все було гаразд - існуючі 4 роти були цілковито укомплектовані керівними кадрами. З рядовими ж, навпаки - замість необхідних 90, на кожну роту припадало: 59 (1-а рота), 64 (2-а), 72 (3-а) та 84 (4-а). Зрозуміло, що скорочення торкнулось саме рядового складу [43]. Очевидно, невдоволення малим, у порівнянні з цісарським, забезпеченням активізувало рееміграцію деякої частини гусар. Це підтверджується і шляхом співставлення прізвищ особового складу - чимало сербів-рядових вибуло, а на їх місця заступили зовсім інші [44].

Тривало й переселення граничар з Австрії. У червні 1729 р. у Києві з'явилися “ цесарской нации Степан Павлов, ... с товарищи ” [45]. Хоча граничар приїздило вже не настільки багато як у 1724 – 1725 рр. Більшість згадуваних переселенців без вагань приймалися на російську службу та зараховувались рядовими у 5-у та 6-у роти полку, чиє організаційне оформлення тривало протягом усього 1729 р. Складніше доводилось офіцерам. Наприклад, коли з травня того ж року у Варву до Івана Албанеза прибув граничарський капітан Ілія Міркович (Маркович) з двома гусарами - Волчею Стоєвим та Стояном Савичем, то рядових вписали відразу [46]. Капітану ж було запропоновано заступити у вакансію без жалування, видача якого передбачалась можливою не раніше за повну комплектацію 6-ої роти, якщо ж він не погоджувався на подібні умови, то й їхав би собі куди йому заманеться [47]. Чекати йому довелось би довго - весь склад цієї роти у червні 1729 р. налічував 12 осіб [48]. Всього ж, у цей час, військовослужбовців у Сербському полку налічувалося 347 [49].

Російське командування воліло якнайшвидше завершити організацію гусарського полку. Очевидно, саме з цією метою у Варву було відряджено російських офіцерів як комісарів-спостерігачів. До травня 1729 р. на цій посаді перебував капітан Єнцин (Янсен?) [50]. З червня 1729 по 1730 рр. - капітан Петро Володимирів [51].

Прискорення комплектації полку мало і безперечно приємну частину для всього його складу - починаючи з 1728 р., жалування почали видавати відповідно чину (зняли пониження на ранг) [52]. Був й інший, менш приємний, бік медалі: за планами Урядуючого Сенату полк готувався до включення у так званий Низовий корпус.

За Петербурзьким трактатом, укладеним 12 вересня 1723 р. російськими міністрами та уповноваженим послом перського шаха Тахмасіба - Ісмаіл-Беком, шах Ірана, за надання йому військової допомоги у боротьбі проти Туреччини, поступався на користь Росії провінціями на західному та південному узбережжі Каспійського моря (Гілян, Мазандеран та Астрабад, з містами Дербент та Баку) [53]. У 1729 р. до них приєдналась і Ширванська область. Російські війська, що знаходилися в цих провінціях, складали Низовий (Перський) корпус, склад якого регулярно оновлювався. У 1724 р. у корпусі нараховувалось 3500 осіб.

Сенатським наказом від 14 серпня 1730 р. гусарський полк, доповнений 200-ми слобідськими козаками, у кількості 459 службовців, передавався у підпорядкування генерала Лєвашова, командира корпусу [54]. На початку вересня 1730 р. полк виступив у похід. Уже на шляху до першого збірного пункту російських військ з полку втекло 179 осіб. Зиму 1730 – 1731 рр. полк провів на вінтер-квартирах у Царицині, продовживши рух 06 травня 1731 р. [55]

Відомості про перебування полку в перських провінціях є вкрай неповними через брак документальної бази. Зазначимо, що умови для служби в корпусі були страшенно несприятливі - субтропічний клімат спричиняв появу різноманітних епідемій; харчування, часто, складалося з одного хліба; жалування військовим корпусу затримували, бувало й на 11 місяців; медичного обслуговування, вважай, що не було - на весь корпус не припадало й 10 лікарів, при майже повній відсутності медикаментів [56]. Вищеперелічені негаразди скорочували особовий склад не гірше за сутички з загонами місцевих, протурецьки настроєних, феодалів, в яких, однак, нестатку не відчувалось. За півтора року (1731 – 1732 рр.) полк втратив третину військових. Близько сотні сербських гусар лягло кістьми на берегах Каспію. Не повернувся з цього походу і його командир - І.Албанез. Його місце заступив І.Стоянов, отримавши, на той час, чин майора.

Перебуванням у Персії всі вже були ситі по горло. Майор Стоянов прийняв рішення просити російське командування про повернення полку в Україну. Політична ситуація на південноукраїнському кордоні сприяла реалізації цього плану - восени 1731 р. намітилась конфронтація з Туреччиною. Ще 25 серпня генерал-аншеф граф фон Вейсбах, командир Української армії, надіслав до Москви, з Полтави, донесення про те, що кримський хан на чолі татарських та ногайських орд готується до виступу в похід. Вейсбах наказав регулярним військам негайно виступити до кордону та писав гетьману Данилу Апостолу, аби той негайно мобілізував козаків [57]. Відомості про таку напруженість у відносинах Росії та Туреччини стали знаними І.Стоянову і він, користуючись моментом, зв'язується із Вейсбахом. У своєму листі він представляв, що оскільки у балканських країнах пройшла чутка про зарахування Сербського полку до Низового корпусу, то це відсахнуло потенційних військовослужбовців від виїзду до Російської імперії. У той же час, як відомо, людина, яка бажає зробити кар'єру у армії, завжди пробирається до кордонів тієї країни, в якій очікується війна. Тож, якби Сербський полк улітку 1732 р. перебував в Україні, то мешканці Сербії та інших країн, а також і ті, хто “ были с ним в цесарской службе ”, тобто, все ті ж граничари, вступали б до його лав, і за півроку набралось би їх кількасот вояків [58]. Вейсбах рапортував до Військової колегії про таку пропозицію Стоянова. Вищим генералітетом цей план було сприйнято схвально, і, в свою чергу, зроблено “ представление ” Сенату та імператриці.

Маховик державної машини набрав обертів. 27 травня 1732 р. на докладі Військової колегії було підписано наказ про відозву гусар з Низового корпусу [59]. Основний склад полку було відправлено в Україну в серпні 1732 р. Наказом командира корпуса Михайла Лєвашова всі місцеві органи влади зобов'язувались всіляко сприяти просуванню гусар, забезпечувати їх, без зволікання, харчами, фуражем та підводами [60].

Уже восени 1732 р. його повернення очікували в Україні. Колегія іноземних справ 17 жовтня надіслала гетьманові Данилу Апостолу грамоту, якою пропонувалося гетьману “ вишеупомянутим сербом по возвращении их из Низового корпуса жалованье и рации, и порции велеть выдать по прежним их окладом из Малоросийских доходам ” [61]. Контроль за поверненням гусарів було покладено на київського генерал-губернатора (на той час І.-Б. фон Вейсбах), подальша діяльність якого протягом кількох наступних років була спрямована на посилення обороноспроможності регіону. Оселення полку планувалося Вейсбахом у контексті будівництва Української лінії, автором проекту якої він і був [62].

Між канцелярією київського губернатора та Військовою колегією зав'язалося жваве листування з приводу місця оселення. Остаточне рішення залишила за собою Колегія. За її планом “серби” повинні були оселятись усе при тому ж містечку Тор (поблизу Бахмута). Таке рішення закріпив наказ Військової колегії від 26 січня 1733 р. [63] Тобто, на тих самих місцях, які було ухвалено ще наприкінці 1720-х рр. Чисельність гусарського полку у 1733 р. була вкрай незначною: 14 офіцерів та 183 нижніх чинів [64]. Скорочення кількісного складу полку майже вдвічі примусило уряд вжити заходів щодо відновлення його боєздатності. Зупинилися на кандидатурі козаків українських полків, яких планувалося завербувати у службу до 200 осіб. Для цього до козацьких селищ надсилався офіцер-вербівник Сербського полку [65]. Вербівля козаків була вимушеним кроком. Це визначали й представники вищого генералітету Російської імперії. Саме через необхідність збереження, по можливості, балканського характеру полку, наказами Ганни Іоаннівни від 12 березня та 03 вересня 1733 р. передбачалось конскріптування балканських християн [66]. Окремо наголошувалось на тому, що не слід буквально розуміти заклик до виїзду “ сербского народу ”, оскільки “ в службе гусарской у Его Величества цесаря римского разных народов люди принимаются, весьма к службе гусарской храбры и искусны ” [67].

Проте реального покращання життя не відбулося. Полк практично не був оселений на відведених йому землях, незважаючи на чисельні “ битье челом ” його командира Стоянова [68]. “ Фамилиям ” полку доводилось мешкати на правах підсусідків в українських та слобідських полках. Це сталося, головним чином, через те, що полк протягом кількох років знаходився у діючій армії.

Службовці полку не встигли оговтатись від перебування у Персії, коли Європу охопила політична лихоманка: 01 лютого 1733 р. помер польський король Август ІІ Фредерік. Звістка про цю подію пролунала як заклик до війни - Росія готувалася взяти найактивнішу участь у розподілі “польської спадщини”. Замість креатури польських магнатів - Станіслава Ліщинського, Росія, спільно з Австрією, воліла бачити корону на голові саксонського курфюрста Августа. Аби додати сильні аргументи до свого побажання, на спільному засіданні міністрів та генералітету, під головуванням імператриці, яке відбулося 22 лютого 1733 р., вирішено було висунути до польського кордону 20 тисяч російського війська під командуванням фельдмаршала Петра Лассі. Військо складалося з 18 піхотних та 10 кінних полків регулярної армії. У підкріплення їм додавалося 15 тисяч іррегулярного війська, головним чином козаків (донських, слобідських, українських) та калмиків, а також “ гусар украинских сколько есть ”, тобто, весь особовий склад Сербського гусарського полку [69]. Подальша ескалація напруженості у польських справах призвела до безпосереднього втручання Російської імперії. 31 липня 1734 р. корпус Ласі перетнув російсько-польський кордон.

Аннали офіційної російської воєнної історії не переховують жодних повідомлень про участь службовців Сербського гусарського полку в польській кампанії 1733 – 1734 рр. Можливо так сталося через порівняну малочисельність цього військового формування, що додавало йому певної “другосортності” в очах дослідників. Однак в очах російського командування особовий склад полку, попри свої невеликі розміри, залишився на висоті. Про це ми дізнаємося з апшитів сербських гусар: рядові Михайло Константінов та Михайло Стєфанович (службу в полку розпочали у 1723 та 1724 рр.), разом з іншими чинами, брали участь в облозі Данцига (Гданська) російськими військами під командуванням фельдмаршала Бурхарда-Христофора фон Мініха, яка відбувалася протягом першої половини 1734 р. (місто взяли 28 червня), й за це неодноразово були відзначені начальством [70].

Сподівання більшості службовців на, хоч би невеличкий, перепочинок після закінчення війни з польськими конфедератами, під час якого можна було б налагодити господарства в Україні та хоч трішки побути з родинами, виявилися марними.

В Україну полк таки перевели, але зовсім не для звичної прикордонної служби. Ще восени 1734 р. розпочалася конфронтація між Петербургом та Стамбулом з приводу втручання турок у перські справи, з одного боку, та наскоків запорожців на ногайські аули - з іншого. Щоправда, того, та й наступного року, військові дії, якщо можна так їх назвати, не виходили з площини локальних сутичок.

Росія, на той час, знаходилась у найсприятливіших обставинах, котрі обіцяли їй успіх у війні: коштів у казни вистачало, військо знаходилось у доброму стані. У Петербурзі вже давно бажали розпочати цю війну. Повернення Росією Ірану провінцій, завойованих Петром І (за Рештським та Гянджинським договорами 1732 та 1735 рр.), хоча й могло бути виправданим через те, що ці територіальні надбання, як ми бачили, давно вже перетворилися на цвинтар для надісланих туди військ та державних коштів, однак тривожили амбіційну натуру імператриці та її найближче оточення - не хотілось розпочинати нове правління з розбазарювання петровського спадку. Конче необхідною була компенсація. Нею могло стати повернення втрачених, за ганебним для Росії Прутським миром, земель, а може й придбання нових на південному заході (тобто, на балканському напрямку).

А відтак, увесь склад Сербського гусарського полку міг бути впевненим, що не залишиться без служби. У 1736 р. полк І.Стоянова (на той час уже підполковника), у складі 300 гусар було включено до Дніпровської армії Б.-Х.Мініха, яка у кампанії того року мала діяти на оперативному просторі нижньої течії Дніпра та в Криму [71].

Б.-Х.Мініх, який мав змогу ознайомитись із бойовими якостями “стояновців” ще під час облоги Данцига, дуже високо оцінював можливості цієї легкої, надзвичайно рухомої кінноти, та, навіть, не вважав їх нерегулярними. Особливості організації гусарського полку та його дії під час проведення військових операцій підтверджували справедливість характеристики видатного полководця.

Обоз у гусар був незначний - його мали лише чини полкового штабу, та й те, у найобмеженішій кількості. Гусари відзначалися особливими здібностями до розвідувальної служби (через знання турецької), та відмінно діяли як у кінному, так і в пішому строю [72].

Першою воєнною операцією гусарського полку в кампанію 1736 р., про яку ми маємо звістки, слід вважати взяття ними, спільно з донськими козаками, табору татарського війська, командиром якого був онук хана - калга-султан. Перебивши кількасот татар, вони були змушені відступити, не отримавши допомоги від головних сил, які знаходились далеко позаду. Втрати авангардної команди становили близько 100 осіб. Питома вага гусар І.Стоянова, у цих втратах, на жаль, не вказується. Сталося це 30 травня 1736 р. [73]

Кампанія 1736 р. носила, великою мірою, характер пробний, розвідувальний. Уже 25 червня, спаливши та сплюндрувавши головні татарські поселення, Б.-Х.Мініх, через нестачу води та епідемію кишкових інфекцій, змушений був відвести армію до Дніпра. Незважаючи на те, що не вдалося здійснити всього запланованого та закріпитися у Криму, похід цей мав велике значення через той резонанс, який він отримав у межах турецьких володінь. Російський резидент у Стамбулі, І.Вєшняков, у одному з донесень Колегії іноземних справ, писав, що турки дуже небезпечні супроти своїх християнських підданців, оскільки ті можуть повстати, якщо російські війська наблизяться до кордонів: “ ...сербы, болгары, волохи, молдоване и другие так сильно заботятся об избавлении своем от турецкого тиранства и так сильно преданы Росии, что при первом же удобном случае жизни не пожалеют для вашего императорского величества, как уповаемой избавительницы ” [74].

Осягнувши неперспективність походів у безводну кримську пастку, російський генералітет планував кампанію 1737 р. з урахуванням попередніх помилок. Кінцевою метою походу стало здобуття турецької фортеці Очаків. Армія Мініха, до складу якої було включено 600 гусар Стоянова, переправившись через Дніпро поблизу Мишуріна Рога, стала табором при р.Омільник. Весь час, на всі сторони, з метою виявлення загонів татар, надсилались гусарські роз'їзди [75]. 21 травня 1737 р. було розпочато просування у бік Очакова. Рухались повільно, обережно. Першою “справою” гусар став бій з передовими загонами турецького війська, у 12 верстах не доходячи міста (29 червня 1737 р.). Бій тривав близько 4-х годин, силами Сербського гусарського полку та донських козаків. Втративши 10 гусар та 15 козаків, аванґард знищив більше сотні з 5-ти тисячного неприятельського загону. Окрім того, захоплені полонені, дали цінні свідчення про прибуття морем до Очакова 7 тисяч арнаутів, босняків та помаків (серби та болгари мусульманського віросповідання) [76].

Не бажаючи гаяти часу на облогу, Б.-Х.Мініх 01 липня 1737 р. повів війська на приступ. Штурм був на дивовиж нещасливим - відкинуті силами гарнізону, кількість якого сягала 20 тисяч вояків, російські війська відступили, несучи значні втрати, але ж тут допомогло несподіване везіння: від випадкового пострілу вибухнув пороховий льох (500 діжок пороху), внаслідок чого загинуло 6 тисяч турок [77]. Скориставшись загальною панікою та нерозберихою, гусарський полк, очолюваний І.Стояновим, вдерся до Очакова з боку морського порту, своїми тілами вимостивши шлях для решти російських військ [78].

Стоянов настільки відзначився в очах Мініха, що той визнавав, що йому “ корпусы регулярного войска в команду с надеждой поручать можна ” [79]. Командир полку у нагороду за взяття Очакова отримав чин полковника (до цього згадується як підполковник чи бригадир). Усі обер-офіцери та нижні чини були заохочені сплатою премії у розмірі місячного жалування.

Аби хоч якось компенсувати втрати військовослужбовців-гусар, до полку зарахували 54-х сербів, болгар та греків чоловічої статі, яких виявили серед населення міста [80]. Переважно то були ремісники-заробітчани, серед яких Очаків користувався популярністю як місце стабільних та, порівняно, високих заробітків [81].

Очаків було здобуто, але утримати його було справою не легшою, ніж взяти його приступом. Для зимівлі під Очаковом всієї Дніпровської армії не було жодних умов. 27 серпня 1737 р. головні сили Мініха рушили до російських кордонів. У фортеці було залишено 8 тисяч залоги. Комендантом призначено генерал-майора Ф. фон Штофельна. До складу очаківської гарнизи увійшла й рота гусар Стоянова (решта відійшла до вінтер-квартир в Україні) [82]. Протягом зимівлі полк було переформовано, доповнено з врахуванням втрат. У кампанію 1738 р. він уже складався з 5 рот [83].

У 1737 р. було покладено початок ще одному полку, серед службовців якого болгарський елемент посідав чільне місце: колишній полковник австрійської служби, а на той час, генерал польської, ад'ютант князя Любомирського - Кумінг влітку 1737 р. наступного разу змінив сюзерена та виїхав у Росію. Йому було пожалувано чин полковника та призначено на службу у Сербський гусарський полк, але, згодом, у Військовій колегії осягнули, що цим завдано образу офіцерам полку, які більший час знаходяться на російській службі та мають більше підстав на отримання цієї посади. Тоді під командування Кумінгу було передано 2 роти гусар, головним чином з православного слов'янського населення Банату (Угорщина), та названо новостворену одиницю Угорським гусарським полком, але, фактично, він оформився лише напровесні 1738 р., і саме в кампанії цього року вперше виступив як самостійна бойова одиниця.

Взимку ж 1738 р. обидва полки було дислоковано на Українській лінії. Гусарські полки - як Сербський, так і Угорський, таким чином, були найближчим резервом російських військ, розташованих на кордоні. У степ регулярно направлялись гусарські роз'їзди для розвідок та відбиття татарських загонів. Завдяки спільним діям гусар та запорожців, взимку 1737 – 1738 рр., татарські наскоки вперше виявилися неефективним інструментом у боротьбі Туреччини проти Російської імперії [84].

Поки гусари Стоянова та Кумінга рубали на пір'я ногайські чамбули, імператрицею 13 січня 1738 р. було затверджено план літньої кампанії. За особистим побажанням фельдмаршала Б.-Х.Мініха 900 гусарів з обох полків знову ж було включено до Дніпровської армії, командиром якої він був. Показовим є той факт, що гусарські полки у реєстрі військ показано як регулярні. Це було визнанням їх заслуг в Очаківській акції [85]. У квітні, покинувши Українську лінію, Стоянов та Кумінг повели свої команди на правий бік Дніпра для сполучення з іншими. Обидва гусарські полки знаходились серед військ, сконцентрованих у таборі при Переволочні (04 травня 1738 р.) [86]. Подальший рух мініховської армії відбувався згідно із стратегічним планом, у південно-західному напрямку, з метою вторгнення за Дністро та розгрому турок у Молдавії. Під час просування теренами Очаківського степу, гусари постійно брали участь у битвах з татарами: 30 червня на річці Кодимі та 08 липня на річці Саврані [87]. Під час останньої Сербський полк, за свідченням учасника та очевидця битви - Х.Манштейна, поніс втрати, - було поранено поручика Стоянова та 19 гусарів, з яких 1 помер [88]. Наприкінці серпня (28 числа) російська армія вийшла на береги Дністра, де очікували генеральної атаки турок, але такої не відбулося, лише незначні групи турецько-татарської кавалерії “зшибалися” з гусарськими роз'їздами [89].

Виконати програму-maximum - вторгнення на територію “Дунайських князівств”, того року так і не вдалося: наближалось осіннє бездоріжжя; слід було терміново повертатись в Україну. Наступну звістку про дії гусарських полків ми отримуємо вже з-під Канева, де було налагоджено 35 паромів: 13 вересня через Дніпро переправились гусари І.Стоянова, а 23 числа того ж місяця - службовці Угорського гусарського полку [90]. Дислокація гусарських команд зимою 1738 – 1739 рр. була прямо залежною від виконання ними службових обов'язків - охорони кордону і, тому, обмежувалася все тією ж Українською лінією.

Кампанію 1739 р. Б.-Х.Мініхом було спрямовано, насамперед, з урахуванням помилок попередніх років, чи не найголовнішою, з яких слід було вважати відмову від бойових дій на балканському напрямку [91]. Всі ці хиби було виправлено влітку 1739 р. Отримавши 19 серпня у свої руки фортецю Хотин - ключ до Бессарабії, армія вже через 10 днів вступила до неї; армія йшла без зупинок, не відчуваючи нестатку в продовольстві та фуражі, кожен день розростаючись за рахунок місцевих жителів [92]. 01 вересня 1739 р. російський аванґард увійшов до Яс - столиці Молдавського князівства. Вже 5 вересня “ между статами Духовными и Светскими Молдавского княжества и фельдмаршалом графом Минихом ” було укладено договір про вступ князівства у підданство Російської імперії [93]. Перед Росією відкрились чудові, приголомшливі перспективи для просування на Балкани. Це чудово розумів генералітет - Мініх-син, згадуючи про події осені 1739 р., писав - “ обстоятельства теперь сложились таким образом, что не только были на лицо идеальные зимние квартиры для войска, но, что важнее, открывался путь - в будущую кампанию напасть на неприятеля в его собственной стране ” (тобто, вже на Балканах) [94].

Тим більше, що майже щодня до представників вищого російського командування доходили чутки про те, що їхнього приходу з нетерпінням чекають. Причини на це були, і причини вагомі - невдачі австрійських військ у воєнних діях проти турок. У цілому, війська цісаря непогано провели кампанію 1736 р., заглибившись на територію Османської імперії в районі сербського м.Ніша. Місцеве населення зустрічало їх піднесено, забезпечуючи поводирями, продовольством, фуражем та квартирами. Того, та й наступного року войніки цілими загонами приставали до армії Карла VI [95]. Метою військових операцій наступного року було визнано гарно укріплену турецьку фортецю Відін на Дунаї (Північно-Західна Болгарія), але, через низку негативних для цісарців обставин, здобути її не вдалось: тут можна вказати і на розтягнуті тили, слабку піхоту та нестачу артилерії, але головною причиною невдач слід було, все ж таки, визнати епідемію чуми, яка охопила Трансильванію та Банат - базу австрійських військ [96]. Уже восени 1737 р. імперські регіменти почали відходити. То був початок Апокаліпсиса - турецькі війська, які знову опанували землі під Нішем та північніше, до Дунаю, влаштували різанину, не залишаючи ні малих, ні старих [97]. Звичайно ж, це не додало популярності Габсбургам в очах сербського народу. Кампанії 1738 та 1739 рр. не виправили становища. Росіяни запізно почали діяти у необхідному напрямку - і головні сили османів було кинуто на західний фронт. Австрійці, втративши наступальну ініціативу, були здатні вести лише оборонну війну, покидаючи позицію за позицією. Морова язва також не вщухала: за повідомленнями з Відня лише гарнізон Тимішоари втрачав щодня до півсотні воїнів, померлих від страшної хвороби [98]. За таких обставин збільшувався приток до росіян, у Молдову, нових і нових вихідців. На початку вересня 1739 р. Б.-Х.Мініх писав у листі до імператриці, що “ гусары здесь добрых людей навербовали, между которыми есть сербы и болгары, пришедшие из-за Дуная нарочно для службы ” [99].

Хто ж були ті новозавербовані? Іменні та формулярні списки, апшити та атестати дають нам змогу відповісти на це питання: першими, як і завжди, переходили “ служилые люди ” - часто згадувані допоміжні загони турецької армії. Як от, наприклад, войнік із Македонії Панайот Константінов, який 17-річним хлопцем, з власної ініціативи, прийшов під стіни обложеного Хотина, та 11 серпня 1739 р. був зарахований до Сербського гусарського полку [100]. Чимало було й звичайних селян. Ми не можемо вказати точну кількість цих волонтерів, але, враховуючи віддаленість театру воєнних дій російського війська від сербських земель, слід гадати, що число їх не було дуже великим. Не слід і занижувати їх імовірну кількість, адже саме із війни 1735 – 1739 рр. балканські команди вийшли комплектними, що, з урахуванням постійних втрат, виводить нас на думку про те, що таких мігрантів могло бути кількасот, до тисячі [101]. Переважно то був “квіт нації” - чоловіки у віці щонайстарше 20 років. Однак, навіть незначні, ці переселення означали, що надії на допомогу з боку Російської імперії ставали конкретною програмою дій як окремих осіб, так і груп сербського народу.

Щойно зараховані сербські волонтери відразу опинились у гущі бойових дій. Відторгнену, за договором від 05 вересня 1739 р., від турок Молдавію треба було якнайшвидше закріпити у російських руках. З цією метою на південь, до р. Серет (кордон з Валахією), були розіслані летучі гусарські загони: в Галац, Роман, Бакау. Мініх відзначав, що “ гусары добычей обагатились, которая им немалый кураж придает ” (від 23 вересня 1739 р.) [102]. За свідченнями учасника тих подій - гусара Сербського гусарського полку з 1739 р., Ніколи Вєлічкова, окремі загони діяли не лише у Молдавії, але заходили й у Валахію, де мали сутички з корпусом військ, очолюваних пашою Чари-Мегметом. Бої були запеклі, кровопролитні - турки, підкріплені загонами липкан та добрудзьких татар, використовували проти “стояновців” й легку артилерію (картечниці), через що особовий склад ніс втрати вбитими та пораненими [103].

Рейди по території Дунайських князівств стали гарною школою для новоспечених гусарів, справжньою “кузнею кадрів”: значна частина обер- та унтер-офіцерів гусарських полків на півдні Російської імперії у другій половині XVIII століття (сербів за походженням) розпочали службу в російській армії саме під стінами обложених Бендер, Хотина та Яс [104].

Але ж, у той самий час, коли в ставці фельдмаршала Мініха святкували підкорення Молдавії, а сини Балкан мріяли про повернення наступного року до рідних домівок уже не як “райя”, а переможцями і визволителями, було отримано звістку про укладення австрійцями миру з турками, миру, за висловом все того ж Мініха, “ стыдного и весьма предосудительного ” [105]. Розписавшись у власному безсиллі, Габсбурги, крім того, 12 вересня 1739 р. підписали вирок усім християнам відданих туркам земель (тих самих, які Відень отримав у 1719 р., за Карловицьким миром) - сербам, болгарам та валахам. Славетний полководець апелював до государині, благаючи дозволити йому, заручившись підтримкою православних балканців, продовжити переможний похід за Дунай, але в Петербурзі, йдучи на поводу “великої європейської політики”, в особі Австрії та Франції, поквапили з підписанням договору. Не залишалось нічого іншого, як приєднатись 18 вересня до Бєлградського трактату - “ О вечном между обеими дворами мире и согласии ” [106].

Таким чином, російсько-турецька війна 1735 – 1739 рр., у завершальній стадії, мала всі шанси перерости в якісно вищий гатунок, стати “балканською”. Передбачалося, але ж не збулося. Більш того, укладений мирний договір переховував у собі гальмуючу, деструктивну, з огляду на перспективи подальших сербських переселень, силу: згідно з восьмим артикулем, прикордонні командири мали “ ежели кто по заключении мира, из подданых обеих стран, учиня измену, непослушание или какое преступление в другую сторону перейдет, то их не принимать, но тотчас выдавать, чтобы из-за таких пустых людей между империями какой холодности, а наипаче сор не произошло ” [107]. Отже, відтепер, Росія не мала приймати жодного серба - підданця Порти, оскільки всі вони підпадали під категорію скоївших “ непослушание ”: насмілились без дозволу турецької влади покинути територію країни.

Важко сказати, наскільки точно дотримували росіяни “ букву закона ”, але, мабуть, не особливо ретельно. Наприклад, за формулярним списком, двадцятирічний Іван Сєрбул заступив у службу та підданство її імператорської величності у 1740 р., у час, коли всі артикули трактату набули законної сили [108]. Така поведінка російського командування має і може бути пояснена. Як наслідок Бєлградського договору, 03 жовтня 1739 р., у таборі під містом Ніш, при посередництві французької дипломатії, було укладено конвенцію між Російською та Турецькою імперіями “ Об определении границ обеих империй ” [109]. Стало зрозумілим, що новий кордон, на південно-західному напрямку, буде окреслено ріками Дніпро та Південний Буг. Уже восени 1739 р. почалося виведення російських військ за цю лінію. Восени 1739-ого та напровесні 1740 рр. полк І.Стоянова знаходився на прикордонній дільниці по Бугу; на його службовців було покладено місію зустрічі та забезпечення послугами перекладачів турецької делегації, яка прибула для остаточного розв'язання всього кола питань, пов'язаних із розмежуванням земель [110].

Зрозуміло, що будь-який серб-перебіжчик міг розраховувати на найприязніше ставлення та раду зустріч з боку вояків з'єднання, яке складалося, не в останню чергу, з сербів. На практику прийому на службу подібних осіб “затуляли очі” не тільки офіцери-балканці, а й представники власне російської адміністрації в Україні. Для тих, хто не хотів піддавати небезпеці своє життя у ризикованій подорожі ногайськими степами, був ще один шлях, щоправда, довший - через Молдавію та Польщу до Києва. Саме так влітку 1740 р. прибула до київського генерал-губернатора М.І.Леонтьєва група з 16-ти сербів, болгар та греків [111]. Звідти, отримавши підйомні та склавши присягу на вірність російському престолу, вони направлялись у польові гусарські полки.

Після остаточного врегулювання прикордонного питання, закріпленого укладенням “Інструменту” при р. Великий Інгул 04 листопада 1740 р., здавалось би, можна було повернутися до домівок у Бахмутській провінції, поблизу Тора [112].

Стале оселення сербської громади, змушеної довгі роки займатися лише військовою екзерцицією, могло прискорити приєднання до неї все нових і нових переселенців з Балкан та Банату. Але час “ дворцовых переворотов ” з його нестабільністю часто-густо показував незбагненні метаморфози людської долі, угрупувань при імператорському дворі та навіть течій у внутрішній чи зовнішній політиці. Бурхливі події 1739 – 1740 рр. докорінно змінили орієнтацію на остаточне вирішення “турецького питання”. Смерть Ганни Іоаннівни, короткочасне правління Брауншвейзької династії та переворот 25 листопада 1741 р. зміняли уряди і не сприяли продовженню петровського курсу. Усунення з керівних посад та заслання до Сибіру (як альтернатива смертному вироку) головних натхненників та провідників антитурецької політики - Б.-Х.Мініха та А.Остермана, згубно вплинули на дії нового кабінету Єлизавети Петрівни [113]. Його представники недалекоглядно відхрещувались не лише від опальних персон, а й від їх діянь. До цього ж додалося бажання Росії, зайнятою війною з Швецією, не загостряти відносин з Туреччиною.

У російсько-шведській війні 1741 – 1743 рр., волею долі та російського генералітету, службовці Сербського та Угорського гусарських полків взяли найжвавішу участь: в їх активі - участь у приступах Фридрихсгама, Геменфорса, Умі та інших міст шведської Фінляндії [114]. Приток сербського елемента до складу цих балканських військових формувань, однак, тривав, незважаючи на віддаленість полків від зон виходу. Транзитним, проміжним пунктом, у цьому разі, виступала територія України.

26 квітня 1742 р. київським генерал-губернатором М.І.Леонтьєвим було надіслано до Військової колегії донесення про прибуття “ из Цесарии и из Турецкой области в высокославною ея И.В. службу разного иностранного народу люди, коих принято мною сего апреля по 18 число 48 человек и по желанию их до определения в высокославную ея И.В. службу в гусарские полки кои обретаются ныне при Остзее ” [115]. Такі ж самі донесення зі списками прибулих, серед яких було чимало сербів, відсилалися ним до Колегії протягом 1742 та початком 1743 рр.

Наказ Військової колегії Леонтьєву від 15 квітня 1743 р. добре ілюструє зміни в політиці уряду по відношенню до підданців Порти: “ ежели кто из них явитца природные сербы и венгры и пашпорты и абшиты имет правильныя, тех в службу ея И.В. принять и для определения в гусарские полки отправить, а коих из не национальных сербов и венгров, не удержав ни мало а выдав только на проход для пропитания каждому человеку по 8 рублев отпустить, что откуда прибыл и впредь таких пребывающих из-за границы иностранных людей, також и афицеров без указа не принимать ” [116]. Своїми діями уряд немовби декларував, що він сповнений був бажання рішуче дотримуватись нейтралітету у справі відносин християнських підданих Османської імперії зі своїм сюзереном.

Таким чином, шлях до вступу в російську службу найбільш масовому контингенту сербів - з Туреччини, було тимчасово перекрито. Ускладнювало доплив нових переселенців і те, що після російсько-шведської війни полки так і не повернулись в Україну. Хоча ще 05 жовтня 1743 р. було надано височайшу резолюцію на доповідь Сенату про надання квартир полкам, згідно з якою гусарські полки мали мешкати у слобідських полках (власне, у Бахмутському) - полки Стоянова та Кумінга залишались дислокованими у Ліфляндії протягом 1744 – 1745 рр. [117] Тепер, аби бути зарахованими до полків, емігранти мали довгий час очікувати в Україні у так званих “нових командах”, своєрідних таборах-накопичувачах, санкції російського командування на вступ до служби. Іноді термін цього змушеного очікування був досить тривалим: наприклад, колишні австрійські граничари Сіма Дімітров та Георгій Стойков прибули до Києва ще у 1742 р., але, через відсутність там гусарських полків, не були зараховані. Півтора роки тяганини настільки вимучили їх, що вони просили або прийняти їх якомога швидше до служби, або дозволити виїзд назад, у володіння Марії-Терезії. За особливим клопотанням генерал-майора Стоянова, який у той час, за службовими потребами, перебував в Україні, їх було зараховано до Сербського гусарського полку в січні 1744 р. [118]

Попри всі перепони та митарства, пов'язані зі вступом до гусарських полків, службу в них важко було назвати легкою та приємною: часи були не кращі. Безперервний 15-ти річний марафон по театрах бойових дій призводив до постійної ротації кадрів, (що було цілком зрозуміло, враховуючи постійні втрати), а це, у свою чергу, створювало напружену атмосферу в міжособових взаєминах. Затримка жалування складала 1,5 роки (осінь 1743 - весна 1745 рр.) [119]. У наявності був повний моральний “знос” гусар, особливо тих, котрі роками не бачили своїх родин, змушених злидарювати в Україні. І це при тому, що ще універсалами Петра І їм було обіцяно оселення на південних кордонах, на засадах ландміліції, а насправді ж, зведено до жалюгідного становища звичайного польового полку, яким латають найбільші проріхи. Усе це чорною плямою відкарбувалось у свідомості військових-балканців. Невдоволення було масовим: наприкінці 1743 - початку 1744 рр. у полках, які стояли на кордонах Ліфляндії, розпочалися втечі. Втікали до Польщі, а звідти вже - кому куди заманеться. Більше того, було “ приключено так, что последовавше возмущение и другие подобные тому непорядки слабоумно учинить дерзнулися ” [120]. У цій завуальованій сентенції членів Військової колегії стосовно становища в гусарських полках (квітень 1744 р.) проглядає щось більше за констатацію факту банальних втеч. Навіть у головному армійському відомстві Російської імперії почали розуміти, що перегнули палицю. Але ж хто винен ? Винних знайшли досить швидко - офіцерський корпус полків. Відразу зауважимо, що шеф гусарських полків, генерал-майор І.Стоянов, ні на яку конфронтацію з російською владою не йшов. Він, мабуть, уже достатньо віддалився від свого етнічного середовища, і розподіл “свої - чужі” у нього вже став трохи іншим. Бажаючи врятувати завинивші гусарські полки від повного розформування і зберегти для себе посаду, він на нараді у Військовій колегії 29 вересня 1743 р. запропонував проект “ О разобрании и содержании гусарских полков ”. Згідно з ним, головною причиною хиткої дисципліни було те, що у минулі війни, а особливо за ордерами фельдмаршала Б.-Х.Мініха, у штаб- та обер-офіцери виводили за одні лише бойові заслуги “ сплошь с неумением грамоте и незнанием по своей должности ..., чрез которых в тех полках пред прежним основанием немалое к бытию их утрачено ” [121]. Тобто, як би не було таких пастирів, то й вівці (рядові) не насмілились би йти проти влади.

Уже 14 жовтня 1743 р. у розпорядження вищого російського генералітету було надано “проскрипційні списки”. Відповідно до них, необхідно було негайно звільнити та відіслати за кордон 6 штаб-, 29 обер- та 17 унтер-офіцерів. Такі “ревнощі” було схвально сприйнято в Колегії, списки затверджено, та, крім того, запропоновано анітрохи не затримувати всіх невдоволених, видаючи їм паспорти для виїзду за кордон та, якнайшвидше, приступити до переформування гусарських полків, оскільки час був мирним і можна було наважитися на подібний вчинок. По тому й вирішили. Невдоволених звільнили; тих, хто залишився - вирішили трохи “підгодувати”.

06 січня 1744 р., під час перебування Єлизавети Петрівни у Києві, представники гусарських полків подали їй меморіал з проханням сприяти розв'язанню їх проблем [122].

По-перше, законодавчим актом імперського рівня - сенатським наказом від 19 червня 1745 р. зобов'язали Генеральну Військову канцелярію Гетьманщини забезпечити доставку у Ліфляндію для покриття боргів по сплаті жалування чинам гусарських полків за вересневу третину 1743 та весь 1744 р.: для Молдавського гусарського полку - 68489 руб. 27 коп., для Угорського - 16461 руб. 73 коп. (для Сербського гусарського полку винайшли кошти з інших джерел), та якомога швидше підготувати 30 тис. руб. для погашення боргу за квітневу третину 1745 р. [123] Полегшили становище ще однієї категорії гусар - тим, хто під час російсько-шведської війни потрапив у полон, а тепер повертався до служби. Окрім разової премії в розмірі 10 руб., їх нагороджували річною видачею грошей за жалування, порції та рації. Всі ці заходи були покликані зменшити соціальну напругу у полках [124].

В Україну їх, однак, не перевели. Весь 1746 р. вони провели у Прибалтиці; це видно з того, що порох та свинець для потреб гусар відпускали з арсеналу м.Риги [125]. Надії, покладені на швидкий перевід та оселення в Україні виявились марними. Весь 1747 р. та першу половину 1748 р. вони залишались в Остзейських провінціях. Військова колегія навіть просила Урядуючий Сенат, аби суми для їх утримання призначали з доходів ризьких або ж псковських, оскільки через далеку відстань гроші з України приходять з затриманням, жалування вчасно не видається, і через це “ уже и побеги за-границу начались, чего допустить нельзя, так как гусарские полки состоят в кампанентах по границе ” (11 грудня 1747 р.) [126]. Тобто, повернулися до того, з чого й розпочали. Далі подібне безглуздя тривати не могло. Щось мало змінитись. Сербська військова колонізація мала увійти в нормальне русло.

Зовнішньополітичне та військове відомства Російської імперії дійшли розуміння недалекоглядності політики початку 1740-х рр., яка призвела до втрати політичної ініціативи на балканському напрямку, чим вдало користувалась Австрійська імперія. Висновок цей виник не раптово і був логічним закінченням діяльності плеяди талановитих дипломатів. Російський посол у Константинополі І.Вешняков послідовно доводив, що для Росії було вигідним, заручившись підтримкою сербів, болгар, греків та інших християнських народів, ліквідувати Османські володіння в Європі, а на їх місці створити сильну християнську державу, яка не могла б бути окремою від Росії через спільність інтересів та бажання безпеки на кордонах [127].

Близько 1748 р. склався остаточний план дій по втіленню у життя цих ідей. З цією метою, навесні 1749 р. гусарські полки повертають в Україну. Видається спеціальний наказ ЇІВ про вербування “ из чужестранного способной нации людей, а имянно булгарских сербских греческих граватских мултянских и бошняцких которые в сим (православном - В.М. ) законе находятся ” [128].

Штаб-квартирою гусарських полків, що комплектувалися, було обрано Київ. На київського генерал-губернатора (І.Лєонтьєв) покладено завдання контролювати цей процес. Зовнішньо переформування полків відбувалося як і раніше: вербунок - отримання підйомних - присяга - служба. Але з'явилася принципова відмінність у якісному відношенні - було започатковано інститут вербівників. Якщо раніше російська влада вдовольнялась пасивним очікуванням заступаючих безпосередньо у головному збірному пункті - Києві, то тепер за кордон спеціально надсилаються офіцери-балканці, добре обізнані з мовами та звичаями народів Балканського півострова. Саме вони, за висловом одного з таких вербівників, “ с повержением живота своего крайней опасности в турецкой области ”, знаходять бажаючих переселитись, формують з них групи та одним їм знаними стежинами переводять через гори, ріки та степи до кінцевої мети - в Україну [129]. Хоча, як і раніше, за власною ініціативою, продовжували прибувати групи австрійських граничар. Зокрема у жовтні 1750 р. до Києва приїхало 10 цісарських військовців. На чолі групи стояв дехто Іван Кірілов (очевидно, унтер-офіцер). Згадувані особи везли з собою і зброю - 4 рушниці австрійського зразка та 2 пістолети [130].

Вербівники дійсно ризикували своїм життям. Зрозуміло, що у випадку розкриття турецькою стороною діяльності подібної особи (фактично, шпигуна та диверсанта), шлях був один - на палю. Але ж і стимул у них був неабиякий: у разі вербування 60 осіб рядових гусар (рота за цісарським штатом), такий щасливчик отримував посаду ротного командира в ній, що автоматично призводило до нагородження капітанським чином та отримання російського дворянства (в тому разі, якщо до цього не був офіцером) [131].

Історія донесла нам кілька прізвищ вербівників того часу (1749 – 1750) - прапорщик Нікола Вєлічков, вахмістр Стєфан Корнєшанов, капітани Валда і Дюка [132]. Приведені ними групи, зазвичай, не були великими - від 4 до 10 осіб, однак, були надзвичайно строкатими в етнічному відношенні: серби, греки, болгари, угорці та німці, євреї (для останніх обов'язковим було прийняття православ'я). Відсоткова доля сербського елементу в них коливалась від 20-25 до 50 % [133].

Абсолютну більшість новоприйнятих гусар зараховували протягом 1749 – 1750 рр. до Угорського гусарського полку, оскільки в ньому була найбільшою нестача рядового складу. У Сербському гусарському полку на той час уже був повний комплект. Протягом згадуваного часу подібну диспропорцію вдалось вирівняти.

Однак навіть ажіотаж навколо комплектації вже існуючих гусарських полків, навіть зроблені урядом (який врешті-решт осягнув, що навіть скаковим коням треба давати перевести подих), полегшення режиму проходження служби для їх складу не могли затьмарити розуміння того, що ідею створення балканських колоній на південних рубежах імперії, виплекану Петром І, було скомпрометовано. Скомпрометовано, насамперед, в очах потенційних переселенців. Звичайно, можна було доукомплектувати сербськими кадрами полки, можна було надати їм квартири в Україні, але цього було обмаль. Потрібно було створити таку систему військових колоній, при якій би гусар не нервував з того, що роками не бачить родини (бо родина буде поруч), тим, що болітиме голова через те, що він не має чого завтра попоїсти та чим нагодувати коня, якщо, як завжди, затримають жалування (оскільки буде натуральне господарство), та не втече за першої нагоди за кордон, через неподобства. На обрії от-от мали з'явитися нові переселенські валки, ось-ось мала зазвучати голосніше сербська мова у південноукраїнських степах - розпочиналась нова еміграційна хвиля.

Таким чином, перший етап сербської іміграції до України хронологічно припадає на першу половину XVIII століття. Саме в цей період російською дипломатією було визначено місце та роль православних південнослов'янських народів у справі приборкання Османської імперії та відторгнення її балканських теренів, а також встановлення паритету і розмежування сфер впливу на півострові із союзною Австрією. Християни Балканського півострова стають поводирями зовнішньополітичного курсу Російської імперії. Одночасно з цим до Південної України спрямовується переселенський рух представників сербського народу (як з метрополії, так і з осередків сербської діаспори в Австрії), що стає складовою процесу подальшої інкорпорації цих територій до сфери впливу Російської імперії. Ця хвиля сербських переселенців не була надто потужною та йшла у руслі загальнобалканської військової еміграції. Це була навіть не хвиля, а струмочок, у порівнянні з більш масовою сербською колонізацією другої половини XVIII століття, але простежується він досить чітко, а тому є всі підстави для виокремлення сербських переселень до України в першій половині XVIII століття у самостійний хронологічний період.

* Тут і далі за текстом цитування документів здійснюватиметься мовою оригіналу - російською XVIII ст., без паралельного перекладу, оскільки генетична спорідненість української, сербської та російської мов дозволяють читачеві без особливих труднощів зрозуміти зміст цитати. Цитати та вставки російською виділено в тексті курсивом.

1. Шевченко Ф.П. Серби і болгари в українському козачому війську XVII - XVIII ст. // Питання історії та культури слов'ян. - К., 1963. - Ч. І. - С. 67 - 86.
2. Російський державний архів давніх актів (далі - РДАДА), ф. 86, оп. 1, спр. 1, арк. 1 - 4.
3. Гусары // Военная энциклопедия в XVIII томах. / Под ред. К.И. Величко и др. - СПб.: Т.-во И.Д. Сытина, 1912. - Т. VIII. - С. 547.
4. РДАДА, ф. 86, оп. 1, спр. 1, арк. 1 - 3.
5. Балканы в международной жизни Европы (XV - XIX в.в.) / Арш Г.Л., Виноградов В.Н., Достян И.С., Наумов Е.П. // Балканские исследования: исторические и историко-культурные процессы на Балканах. - М.: "Наука", 1982. - Вып. 7. - С. 47.
6. РДАДА, ф. 86, оп. 1, спр. 1, арк. 5.
7. Гусары // Военная энциклопедия в XVIII томах... - Т. VIII. - С. 548 - 549.
8. РДАДА, ф. 86, оп. 1, спр. 1, арк. 65.
9. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ) - СПб.: Печатано в Типографии 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, 1830. - Т. VІІ: 1723-1727 гг. - С. 2.
10. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIII - І пол. ХІХ века (1719-1858 гг.). - М.: "Наука", 1976. - С. 75.
11. РДАДА, ф. 9, оп. 1, спр. 16, арк. 83.
12. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в. (Документы). - М.: Изд.-во АН СССР, 1984. - С. 66.
13. Там само.
14. РДАДА, ф. 20, оп. 1, спр. 38 , арк. 1.
15. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 67.
16. Центральний державний історичний архів України (м. Київ) (далі - ЦДІАУК) , ф. 59, оп. 1, спр. 76, арк. 3 зв.
17. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 76, арк. 7.
18. Там само. - Арк. 4 - 4 зв.
19. Там само. - Арк. 8.
20. Там само. - Спр. 75, арк. 79.
21. Там само. - Арк. 81.
22. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 71.
23. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 96, арк. 6, 10.
24. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 98, арк. 1 зв.
25. Там само. - Арк. 4.
26. Там само. - Арк. 4 - 4 зв.
27. Там само. - Арк. 5, 9, 12 зв.
28. Там само. - Спр. 136, арк. 15 - 15 зв.
29. ПСЗРИ. - Т. VІІ. - С. 563.
30. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - М.: Изд.-во соц.-эк. лит.-ры, 1963. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 29 - 30.
31. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 72.
32. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 76, арк. 11 - 11 зв.
33. ПСЗРИ. - Т. ХLIII. Книга штатов. - Ч. I. - С. 251.
34. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 136, арк. 13.
35. ПСЗРИ. - Т. ХLIII. Книга штатов. - Ч. I. - С. 252.
36. Там само. - С. 258.
37. Там само. - С. 261.
38. Інститут рукопису Національної бібліотеки України (далі - ІР НБУ), ф. "Балканистика", оп. 1, спр. ІІ-1687, арк. 442.
39. Там само. - Арк. 338 - 338 зв.
40. Там само. - Арк. 443 - 443 зв.
41. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 193, арк. 3 зв.; Там само. - Спр. 194, арк. 1 зв.; Там само. - Спр. 175, арк. 5.
42. ПСЗРИ. - Т. ХLIII. Книга штатов. - Ч. I. - С. 253.
43. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 175, арк. 2 зв. - 7.
44. Там само. - Арк. 3 зв., 5 - 5 зв., 6 - 6 зв.
45. Там само. - Спр. 194, арк. 12 зв.
46. Там само. - Арк. 1.
47. Там само. - Арк. 12.
48. Там само. - Спр. 203, арк. 7.
49. Там само. - Спр. 202, арк. 7 зв.
50. Там само. - Спр. 194, арк. 1 зв.
51. Там само. - Спр. 193, арк. 4.
52. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736-1739 г.г. Первые три года войны. - СПб.: Электро-Типография Н.Я. Стойковой, 1906. - С. 253.
53. ПСЗРИ. - Т. VІІ. - С. 110 - 112.
54. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 76 - 77.
55. Там само. - С. 89.
56. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 15.
57. Там само. - С. 280.
58. ПСЗРИ. - Т. ІX. - С. 196 - 197.
59. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 90.
60. Там само. - С. 89.
61. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 89.
62. Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края. - Одесса: В Городской Типографии, 1850. - Ч. I. - С. 223.
63. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 90.
64. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 83.
65. ПСЗРИ. - Т. ІX. - С. 197.
66. Там само. - С. 196 - 199.
67. Там само. - С. 197.
68. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 93.
69. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 345.
70. ЦДІАУК, ф. 1413, оп. 1, спр. 9, арк. 106, 112.
71. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 83.
72. Там само. - С. 84.
73. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 408.
74. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 417.
75. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 357, 368, 371.
76. Там само. - С. 382 - 383.
77. Там само. - С. 388 - 390.
78. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 423.
79. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 393.
80. Там само. - С. 391.
81. ЦДІАУК, ф. 1413, оп. 1, спр. 36, арк. 488.
82. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 404.
83. Там само. - С. 83.
84. Там само. - С. 462.
85. Там само. - С. 486.
86. Там само. - С. 495.
87. Там само. - С. 507 - 508, 512 - 513.
88. Манштейн Х. Записки исторические, гражданские и военные о России с 1727 по 1744 год. Перевод Т.Мальгина. - М., 1823. - С. 145.
89. Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны… - С. 526.
90. Там само. - С. 539.
91. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XVIII веке. - М.: Воениздат, 1958. - С. 250.
92. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 454.
93. ПСЗРИ. - Т. Х. - С. 890 - 894.
94. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции. Из истории Восточного вопроса. Война пяти лет (1735-1739). - Одесса: Тип. Штаба Одесского воен. округа, 1899. - С. 487.
95. ЦДІАУК, ф. 59, оп.1, спр. 2006, арк. 2.
96. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 420.
97. Положението на бьлгарския народ под турско рабство. Документи и материали. Съставил и редактирал Никола Тодоров. - София: Издание на БАН, 1953. - С. 107 - 108.
98. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 448.
99. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции. Из истории Восточного вопроса. Война пяти лет (1735-1739). - С. 487.
100. ЦДІАУК, ф. 1413, оп. 1, спр. 6, арк. 48 зв.
101. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 125.
102. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции. - С. 489 - 490.
103. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 1705, арк. 1.
104. ЦДІАУК, ф. 1413, оп. 1, спр. 8, арк. 47 зв.; спр. 42, арк. 189 - 189 зв.
105. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. Х (Т. 19 - 20). - С. 455.
106. ПСЗРИ. - Т. Х. - С. 899 - 904.
107. ПСЗРИ. - Т. Х. - С. 902.
108. ЦДІАУК, ф. 1413, оп. 1, спр. 8, арк. 47 зв.
109. ПСЗРИ. - Т. Х. - С. 914 - 915.
110. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 1705, арк. 1 зв.
111. Там само. - Арк. 1.
112. ПСЗРИ. - Т. ХІ. - С. 291 - 292.
113. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции. - С. 140 - 145.
114. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 1705, арк. 1 зв.
115. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 111.
116. Там само. - С. 116.
117. ПСЗРИ. - Т. ХІ. - С. 928.
118. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 123 - 124.
119. ПСЗРИ. - Т. ХІІ. - С. 408.
120. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в… - С. 126.
121. Там само. - С. 125.
122. ПСЗРИ. - Т. ХІІ. - С. 628.
123. Там само. - С. 408 - 409.
124. Там само. - С. 584 - 585.
125. Там само.- С. 626.
126. Там само. - С. 801 - 802.
127. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15-ти книгах. - Кн. ІХ (Т. 17 - 18). - С. 388 - 389.
128. ЦДІАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 1705, арк. 2.
129. Там само. - Спр. 2006, арк. 2 зв.
130. Там само. - Спр. 1839, арк. 3.
131. Там само. - Спр. 1705, арк. 2.
132. Там само. - Спр. 1705, арк. 1; спр. 1836, арк. 20; спр. 2006, арк. 10 - 10 зв.
133. Там само. - Спр. 1836, арк. 3, 20; спр. 1837, арк. 1.