Михайло Грушевський

Фрагменти про сербів

з книги "Історія України-Руси"

ТОМ І: ІІ. З перед-історичних глубин (8)

Поява осібного імени для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для Словян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів І-ІІ в. по Хр. під назвою Венедів: Venedi у Плїнїя, Veneti у Таціта, Ο'υενέδαι у Птолємея [1]. Значінє сього імени - Venedi, не ясне; очевидно се ве була свійська назва [2]; через Ґерманцїв перейшла вона в античну лїтературу, так само як і до фінських народів: західні Фіни й досї називають Росиян Venäjä; самі Німцї досї звуть Венедами декотрих західнїх Словян (Лужичан і Словінців) [3] . Прокопій (VI віка) оповідає, що давнїйше Словян взагалї звано Σπόροι: се слово він толкує з грецького слова σπείρω, розсїваю, „бо залюднюють край розкиданими осадами”. Відкидаючи сю хибну етимольоґію, се слово часто звязують з словянським Серб і уважають се давнїйшим своєнародним іменем Словянства [4]. Шукали їх в Птолємеївих Σέρβοι (варіанти Σέρωι); але сї Σέρβοι сидять далеко на сходї, в околицях Волги [5]. Документально ж імя словянських Сербів виступає доперва в памятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіннє, на се міг би вказувати факт, що пізнїйше два зовсїм ріжні словянські народи носили се імя (Серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в Словянстві стрічають ся дуже часто, а Словяне в ті початкові часи навіть не конче мусїли мати свою власну загальну назву для означення національности: такі назви часто виробляють ся лише з часом. Назва „Словен”, „Славен” виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва - для Словян західнїх. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від с л о у, с л о в о: люде що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям- „Нїмцям”, що не вміють говорити [6].

1) Старші звістки, що прикладають ся часом до Словян, непевні - про них Niederle Slov. Star. І с. 190 і далї.
2) Цайс (с. 67) обясняв се слово з ґот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се обясненнє за браком лїпшого приймало ся часто. Останнїми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos - білий; вказують дійсно цїкавий факт - широке розповсюдненнє для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність Кельтів з Словянами - річ досї не доведена. Обясняли Венедів і з словянського vęt, вαщии - більший, отже „велетні” (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill XXII с. 236) Звязували їх з іменем Вятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовский), і т. и.
3) Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел. (Monum. Genn, Epist. IV с. 32).
4) Так думали вже Добровский і Шлєцер, потім Шафарик І. 7, 15 і Цайс с. 67 (обережно). Етимольоґія слова Серб неясна, див. про неї екскурс у Крека2 с. 248 і далї. Новїйше обясненнє Нїдерле - Σπόροι з Βόσποροι (Uber die Sporoi des Prokopios - Archiv т. XX) стріло ся з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом Серб ставить ся в звязок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність Серби == Σποροι == Spali, що припускали декотрі, див. низше.
5) Прокопій De b. Got. Ш. 14. Птолємей V. 9 §.21.
6) Словян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровский (Čаs. Čes Mus. 1827). Шафарик (II с. 25, 8), недавно ще Крек2 с. 300 відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має ґеоґрафічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народню форму: Нђмчинъ замісць Нђмець. Иньші виводи не дорівнюють в правдоподібности Коляровому. Але при тім не виясненою лишаэть ся однаковість вставки к в західнїх і орієнтальних передачах словянського імени.

ТОМ І: IV. Словянська кольонїзація і турецький натиск. (1)

Походи Словян на якийсь час Візантия здержала, напустивши на них Аварів [23]. Але Авари, оселившись на Дунаю, самі стали найстрашнїйшим ворогом Візантиї, і подунайські Словяне стають їх союзниками в походах на візантийські землї, як були ними давнїйше для Болгарів. Даремно візантийське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи Аварів на Словян і шукаючи проти наддунайських „Словен“ помочи у їх східнїх земляків - Антів [24]. При кінцї VI в. імп. Маврикій походами за Дунай примусив був Словян сидіти тихо [25]. Але по смерти його (602) Візантия прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержуваннє Словян не було що й думати. Тодї то по словам західнього лїтописця „Словяне відібрали у Римлян цїлу Грецію“ [26]. Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім словянських племен“ [27]. Але словянська кольонїзація не обмежалась Мезією; словянські осади являють ся в великій масї в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пельопонесї, так що західнїй подорожний (Вілїбальд, VIII в.) називав Пельопонес „Cловянською землею“ (Slawinia). З балканського побережа Cловяне переходять навіть в Малу Азію. А іонїйське побереже - Ілїрик тим часом займають від півночи Серби й.Хорвати. „Зісловянилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правдї сказати Константин Порфирородний [28].

На півночи від балканських земель, в краях середнього Дунаю лерші партиї Словян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попереднї кольонїзаційні екскурси). Коли потім словянська кольонїзація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижнїй Дунай, Cловяне зовсїм природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далї могли напливати і з півночи, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в серединї VI в. Йордан кладе західньою границею Словян уcтє Драви. Його звістку потверджує оповіданнє Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI столїття: він оповідає, що велика ватага Словян спустошила Ілїрик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усїєю здобичею за Дунай, бо їх перепустили Ґепіди. Правдоподібно, ми тут маємо Словян з північного берега середнього Дунаю [29].

На дальше роспростороннє Словян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістав ся перехід Аварів в сї сторони, а ще більше значіннє мав упадок германської кольонїзації на середнім Дунаю, з винищеннєм Ґепідів і переходом Льонґобардів в Італїю. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали словянському розселенню ріжні кочові орди на Чорноморю. Словяне свобідно могли розпросторюватись. В другій половинї VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лїса, долини Драви, Сави, Мура і присунулись до границь Баварії - се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинаєть ся вже з кінцем VI в. В другий бік Словяне роспросторились до Адріятицького моря. Звідси, з лївого боку Дунаю починають вони пустошити землї на правім боцї середнього Дунаю - і осїдати по трохи там. Сї походи розпочали ся, як можна думати з вище наведеного, ще перед приходом Аварів; але походи Аварів, що з над Дунаю неустанно набігали на візантийські землї в 2-ій полов. VI і 1-ій чверти VII в., вплинули ще більше на дальший розвій словянських походів. Свого найвищого пункту сї аварсько-словянські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тодї останнї огнища римського житя західнього Балкану - міста далматинського побережа. На сей час припадає, очевидно, й кольонїзація західнїх балканських земель Словянами. Вірменський ґеоґраф VІІ в. оповідає, що в Дакії було 25 словянських народів, але на них натиснули Ґоти, і Словяне, перейшовши за Дунай, осїли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї [30]. Константин Порфирородний, що писав три столїтя пізнїйше, оповідає правда, що масова кольонїзація Сербів і Хорватів стала ся в другій чверти VII в., на зазив візантийського правительства: воно, мовляв, визначило їм сї західнї краї, зайняті тодї Аварами, і Серби з Хорватами прийшли сюди з карпатських країв [31]. Але се оповіданнє, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нинї всякий кредит в науцї. Сербсько-хорватська кольонїзація в дїйсности являєть ся нерозривною частиною в загальнім стихійнім кольонїзацийнім руху словянства з над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку 32 ).

23) Див. похвалки Аварів у Менандра - Hist. gr. min. ІІ р. 34, пор. 4-5.
24) Менандр c. 98, Теофилякт VIII. 5, Михайло Сирієць Х гл. 21.
25) Про сї походи див. Rösler Zeitpunkt c. 99 і далї.
26) Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня т. 83 c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt).
27) Теофан ed. de Boor p. 359: τω̃ν παρακειμένων Σκλαυινω̃ν 'εθνω̃ν τάς λεγομένας 'επτά γενεάς.
28) De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілїбальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. ХV p. 93.
29) De bello Gothico IV. 25, пop. Rösler Zeitpunkt c. 86.
30) Патканов в Ж. M. H. ІІ. 1883, ІІІ.
31) De adm. 30.
32) Лїтератур, див. низше.

ТОМ І: IV. Словянська кольонїзація і турецький натиск. (7)

Оповіданнє-ж Константина завдає такі трудности, що більше затемнює справу, нїж прояснює. Він каже, що полудневі Хорвати й Серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сї білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусїдстві Нїмеччини [18]. Дуже правдоподібно, що в сїм означенню Константин виходив із відомостей про полабських Сербів, хибно прийнявши їх за однопременників полудневих Сербів. Що до Хорватів, то нам відомо з иньших джерел Хорватське племя, що сидїло десь між Лабою й Одрою [19]. Виходячи з звістки про руських Хорватів (властиво - здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на Білих Хорватів нападають Печенїги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнула ся по карпатському підгірю від басейна Лаби над верхнїй Днїстер (або як приймають иньші-на полудневім згірю Карпатів), в теп. північній Угорщинї. Та з того виходить таке диво, що на сїм просторі сиділи поруч себе три одноіменні народи, які належали до трьох осібних ґруп - чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих еміґрантів, будемо мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котого входили народи всяких можливих словянських галузей [20].

В дїйсности означеннє північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опирати ся просто на созвучности імени Карпатів [21]. Коли-ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна звязь з іменем Хорватів, то можлива двояка гадка. Або в Х в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була ґеоґрафічною назвою, як память по колишнїх (полудневих) Хорватах, що тут сидїли перед своєю міґрацією на полудень, і тодї Хорватами пізнїйше звались у їх сусїдів ріжноплеменні народи, які сидїли на сїй території, - як назва кельтських Боїв перейшла на Нїмцїв Боюваріїв і Чехів - Богемів, а назва Скитії переходила на її пізнїйших осадників, - отже ся назва не мала-б нїякого етноґрафічного значіння [22], - або Константин в своїй історії про хорватську міґрацію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь Хорвати. Що до першого здогаду, то трудність лежить в тім, що цїла Константинова історія про міґрацію Хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науцї вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Що до другої гадки, то тут зараз повстає питаннє - які-ж Хорвати звістні нам напевно в тих краях ? Знаємо з иньших джерел тільки Хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі иньші досї вигребані [23], всї можуть бути приложені до сїєї західньої Хорватії, а про якусь східню Хорватію нїщо не говорить. Вказівку на східнє положеннє Хорватії бачили в згадцї Константина, що на Хорватію нападають Печенїги; але Печенїги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західнїх Хорватів, непокоячи сусїднїх Угрів,-тут не було б нїчого неможливого (пор. напади Печенїгів і Половцїв на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданню Константина, що мовляв вказує на східнї Карпати - се згадане у нього „місце зване Βοΐκι“, на пограничу Білих Сербів: в нїм довго бачили, і до нинї частенько бачать наших Бойків [24]. Але дуже мало імовірности в сїм: за далеко се для Сербів на схід, тай не видно, щоб імя Бойків коли мало такий розголос [25].

18) De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (ІІ § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (Извђстія Константина Багрянороднаго о Сербахъ и Хорватах. 1880)-Rad jugoslovanske Akademije т. LII i LIX, пор. вказівки Крека 2 с. 323-6, статї Яґіча і Обляка в Archiv fur slavische Philologie т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарій на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge гл. 6. Історія і дрібна біблїографія у Нїдерле II гл. 5.
19) Розумію підроблений фундаційний привилей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані.
20) До такого дивовижного виводу мусїв прийти пок. Рачки в своїй взагалї дуже критичній розвідцї Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсїм, не вважаючи на весь скептицизм що до звістки Константина, від Шафарикового (майже загально принятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Днїстра (Шафарик II §31). Та що! по всїх поступах критики підримує такий вивід in optima forma Останнїй випуск Sl. Starožitnosti Нїдерле (272, 279), що хоче прецїнь бути сінтезом славістичних розслїдів останнїх десятилїть.
21) Особливо в старонїмецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги-одні толкують се імя як ,, Карпатські“, иньші-як „Хорватські“ гори). Коли-б знатє, що ся назва була звістна на полуднї, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією.
22) Сей погляд дотепно розвинув що до руських Хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собраніе сочиненій II, 1890, с. 342 і далї) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се імя має „ топічне“, ґеоґрафічне значіннє приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложеню до привислянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значіннє, признавав і Т. Войцєховский в своїй книжцї, що носить се імя (Chrobacya с. 2-3), а К. Потканьский в своїй розвідцї Kraków przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil. т. XXXV) нарештї зовсїм зіґнорував сих конвенціональних польських Хорватів (пор. його Lachowie с. 208). Клаіч і Кос під Білими (свобідними, незалежними) Хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, за те Білу Сербію переносить на Галичину, здаєть ся - з огляду на Βοϊκι. Маркварт вертаєть ся до Хорватії на Вислї, і т. д.
23) Horiti короля Альфреда, Хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, Хорвати лєґенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в словянських краях арабської ґеоґрафії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ин.), читане досї як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifzüge с. XXXIV). Вповнї довільний здогад!
24) В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партацький в сїй справі вів горячу полеміку з проф. Верхратським в фейлєтонах „Дїла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж виднїють ся B o i k i на Днїстрі (мапа VI).
25) Правдоподібнїйше бачити в Βοΐκι покручену назву Boiohem'a- Чехії, як приймають тепер переважно.

ТОМ VIІ:VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в.

А от маленький образок з Київщини (Житомирщина) 4 ). На лїто 1610 р. заїхав в волости Черняхівську і Шершнївську Стефана Немирича полковник Григорій Пашкевич, з иньшими полковниками Старжиньский, Маґдаленьский, Федір Книш, Козич й ин.), маючи ще при собі велику силу вояків і ріжних своєвільних людей (як казав Немирич - до восьми тисяч). Він з ними страшенно нищив села Немирича і його підданих, так що той, аби видчепити ся, мусїв відкупити ся (дав йому двоє коней добрих і 50 червоних), бо не бачив иньшого виходу (шкоди починені сим військом Немирич рахує - розумієть ся перебільшуючи, на 40 тис. зол., окрім шкоди в збіжу, яку рахує він на 7 тис.). Та не вважаючи на окуп, з початком 1611 року Пашкевич завитав знову до Немиричових маєтностей і почав їх „плюндрувати” і знущати ся з людей, як оповідає се Немирич: „розмаите се надъ поддаными моими безъ погамованья по поганску и по содомску явне паствилъ, жоны и девки учтивыє подданныхъ моихъ кгвалтилъ, а маючи мало на тымъ єще тыє белыє головы, мало не по поясъ кошули пообрезовавши, пасучи лотровскыє своє очи, яко быдло якоє, награваючись зъ нихъ, гналъ по улици; и кгвалты немалыя починилъ: подданыхъ побилъ, помордовалъ, а никоторыхъ позабиявши на смерть ни маємъ ведомости где ихъ тела подевалъ” 5 ) (таких убитих вичисляє Немирич шість). Возний судовий потвердив, що бачив в маєтностях людей побитих і покалїчених, до семдесяти душ - старих і молодих, потовчених, побитих булавами, шаблями, з ріжними ранами на головах, спинї, ногах і руках; „тыє крычали и волали на тогожъ Григория Пашьковича и на люди при немъ своволне идучиє, ижъ были побиты, потлучоны, поранены, и дочки ихъ погвалчоны, пошкарожоны, маєтности побраны, полупены” 6 ). Кінець кінцем прийшло до оружної стрічи Пашкевича з Немиричом, і в нїй Пашкевич з кількома товаришами наложив головою. З актів процесу виясняєть ся, що Пашкевич і його товариші були полковниками козацьких охочих полків, одним з тих ротмистрів, що дістаючи „приповідні листи” (право на навербованнє собі роти) 7 ) і королївські корогви на знак сього, збирали під ті корогви козаків і всяку збиранину. По словам жінки Пашкевича він „їхав до Москви, на послугу королївську, і там як належить рицарському чоловікови, свої обовязки сповняв, і король, „затягнувши” його на службу свою разом з иньшим рицарством, дав йому корогву і під власть його поручив полк людей рицарських, і він будучи полковником над ними, на ріжних місцях в Москві визначно служив, а потім його король і гетьман (коронний) з листами своїми вислали до тутешнїх країв в ріжних справах і „для зведенъя” більшого числа людей рицарських” 8 ). Близшими товаришами Пашкевича в сїй афері виступають одначе не козаки, а ріжна збиранина: Поляки, Серби, Угри, Волохи 9 ), „чужоземцї” 10 ).

4) Акти в Архиві Ю. З. Р. ІІІ. І ч. 49-53.
5) Ibid. c. 156-7.
6) Архивъ ІІІ. І с. 164.
7) Див. про се в т. V с. 336.
8) Архивъ ІІІ. І с. 169, пор. 175.
9) Войтїх Малчиньский, Януш Лїпский, Оршул і Петрашко Рекети, Василь Давидович, Блажей, Кштьян, Януш Тхоревский, Войтїх Бжезіньский і иньші їх товариші Серби (с. 157), Мігаль Сербин, Марко Сербин, Григорій Полїцкий, поручик „Раквиренц” Лїпский (с. 177).
10) С. 174.

ТОМ VIІ:VIII. Від Хотина до Курукова.

Оден з Лїсовчиків кн. Масальський взяв ся бути посередником і зачав від митр. Йова Борецького. Оповів йому фантастичну історію сього „Олександра Отомануса”, наслїдника царства грецького і турецького, якого мовляв чекає увесь християнський світ Туреччини, „множество много воинства православвыхъ Болгаръ, Сербовъ, Албанитовъ и Грековъ”, що присягли йому як законному цареви, і ждуть його з військом 130 тис. До комплєкту православного світу ще треба було України й Московщини, щоб з ними розвалити магометанську Порту і на її місцї заснувати велике царство православне.

[...] В сїчнї 1625 р. м. Йов виїхав з Київа в сторони козацькі до Корсуня, відти до Терехтемирова. При тім, очевидно, мав війти в близше порозуміннє з козацькою старшиною й заняти ся справою нового посольства до Москви в справі Яхії. Посольство се було вислане з Запорожа дня 2/І с. с. (зараз по виїздї Шагін-ґерая); воно складало ся з запорозького посольства під проводом Івана Гирі, і з післанця Яхії якогось Марка Федоровича Македонянина і козака Івашка Мартиновича. Митр. Йов від себе дав їм рекомендаційні листи до путивльского воєводи і автобіоґрафію Яхії, списану у нього, та поручав воєводї цїлу сю справу. „Прочитавши сю повість, писав він йому, зміркуєш ти, що благодатю божою наближаєть ся вже кінець нечестивого вавилонського Турецького царства, і коли ісповідники східнього православя прийдуть до згоди, то й зараз буде тому початок. Молимо того у всесильної правицї Христової, щоб розбивши тяжкі кайдани православних, дав церкві своїй і православному множеству єдиновірних Греків доступити бажаної, дорогої свободи. Просимо, щоб і ви з благочестивим царем вашим подали руку помочи єдиновірним братиям, аби й самі в день суду від вічної увільнили ся неволї” [17]. Яхія в своїм листї до царя сповіщав, що на весну вибираєть ся походом, морським і сухопутним, з козаками, до Греції, а там чекають його Болгари, Серби, Албанцї й Греки, що присягнули вже Яхії як свому законному цареви - се мав посвідчити в Москві той Яхіїв посол ,,Марко Македонянин з землї Сербської”. Сей Марко поясняв устно, що крім сих присяжників поміч Яхії обіцяв король іспанський: має дати йому 60 ґалєр з воєнного залогою, а князь фльорентийський прирік прислати 20 тис. рушниць, гармат, і всякої иньшої армати, і иньші землї обіцяли поміч людьми й грошима. Та Шагін -ґерай, як сподівають ся, пришле орди до 100 тис., і з тими всїма Яхія піде на весну на Царгород. У царя ж просить помочи людьми чи грошима - як цар зволить [18].

17) Кулїша Матеріали с. 162, пор. 161.
18) Кулїша Матеріали с. 169-172.

ТОМ VIII: частина третя

Устно, на прощальній авдіенції [28], приймаючи посла прощальним обідом, гетьман пішов ще далї в таких оптимистичних виводах. Він запевняв, що хан війшов у такий тїсний союз з ним, що заявляв своє бажаннє разом з Запорозьким військом, по тім як воно переможе Ляхів і визволить ся з підданства польському королеви, признати над собою власть того володаря, которому піддасть ся гетьман з військом: коли гетьман писав цареви, просячи прийняти його з військом і всїми городами під свою царську руку, то і кримський цар йому говорив, що й він з усею ордою піддав ся б під власть царя. Сим разом - обережно жалував гетьман - „Вседержитель і творець нашої спільної віри тому бути ще не зволив”, але він думає, що недалекий той час, коли й бісурманські і ріжних вір держави перейдуть під східнього царя, - тільки не знає він, гетьман, чи судило ся йому до того дожити.

Коли Неронов відповів на сї виводи скептичною заміткою, що, мовляв, кримський хан з волї і власти турецького султана вийти не посміє, „бо від турського царя кримські царі страшні”, - гетьман став запевняти його, що ті часи, коли турецький цар розпоряжав ся кримськими по своїй волї, часто скидав їх і переміняв, вже минули. Тепер навпаки турецький боїть ся кримського царя і „великого війська Запорозького”: військо кримського царя не видасть, і покладючи ся на нього кримський нї в чім не буде слухати турецького царя. І як що зборівська умова буде затверджена і закріплена „в правду”, то гетьман, зложивши ся з кримським царем, з Волохами, Мунтянами і Сербами, задумує воювати з турецьким царем: кримський цар, Волохи, Серби й Мунтяне і „білгородські князї” (буджацькі мурзи) безустанно присилають до нього, закликаючи Запорозьке військо до походу на турецького царя, і вже у гетьмана стоїть готових 300 чайок на Днїпрі під Кодаком, та ще велїв він зробити 200, бо хоче козаків післати на війну на турецького царя водою, а сам з головним військом Запорозьким піде сухопуть, на Білгород.

28) Про се ще Паісій оповідав в Москві, що гетьман замишляє (на весну 1649 р.) похід на Турків і вже „струги” зачато робити - Греч. д. N. 7 л. 122.

ТОМ IX: частина перша http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t9/1/9.1.16.2.htm

А гетьман говорив далі: “Ти, отче Арсеніє, говориш, що благочестивий государ не хоче переступати договору задля хрестного цілування. Отже Ляхи переступають, а папа їх у тім розгрішає! Коли государ рахує собі таке діло за гріх, - його благословлять чотири вселенські патріярхи з усім освященним собором, і молитиме за нього Бога вся Грецька земля і всі православні, розгрішать від тої клятви і простять, і більше того - всі будуть за нього богомольцями! Мині се відомо, бо се пише мені вселенський патріярх Партеній царгородський, і Паїсій єрусалимський, і всі благочестиві того бажають: Греки, Серби, Болгари, Волохи, Мунтяне, щоб нам бути в з'єднанню! Отже коли папа - відступник благословляє і розгрішає Ляхів і від усіх заклинань розвязує, і Ляхи на те надіються, - то наскільки більше від проклятого папи можуть розгрішати государя наші благочестиві патріярхи, весь освящений собор і монахи? Особливо в такім добрім ділі, що ми благочестиві будемо об'єднані і визволятимемо з неволі церкву божу і християн!”

http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t9/5/9.5.13.2.htm

Архид. Павло так оповідає про се. В суботу по вознесенні (31 травня н. с.) прийшла відомість (до Яс), що Василь господар з зятем і військом козацьким побиті й тікають. Після того як протягом кількох днів щодня приходили вісти, що вони чотири рази погромили війська угорські й волоські і побили їх множество, настали знову погані, трівожні вісти, і нарід знову почав ховатися по монастирях. Про господаря й його зятя пішли чутки, що вони пропали, але вівторок (3 н. с. червня) вони несподівано з'явилися в палаті-та в вигляді цілком мізернім, і зараз післали Хмелеві звідомленнє про все що сталось. Потвердилося, що вони таки чотири рази побили війська угорські, волоські й сербські; ніхто не міг їм противстати. Вони підійшли на день дороги під Торговище, господар Матій вийшов їм на зустріч з великим військом. Греки й сеймени госп. Василя напали на них і пробившися до самого Матієвого шатра, погромили його добро; самого Матія ранено в ногу і вбито під ним коня. Військо його було готове піддатися Василеві й козакам, але тут настала буря, дощ з великим градом, просто на Василеве військо і на козаків-бо вітер був против них. Молдаване налякались; козаки перестали стріляти через сильний дощ, а Волохи почали стріляти з гармат і рушниць і перейшли в наступ. Молдаване перші пішли в ростіч, а за ними й козаки. Неприятель гонив за ними три дні, побили множество і забрали в полон; ті що втікли до Яс, покидали зброю, щоб лекше було тікати. Господар з зятем з невеличкою дружиною втікли тяжкою дорогою на Галац-щоб не було погоні. Погром стався ві второк перед вознесеннєм, перед заходом сонця, а до Яс відомість прийшла третього дня-ві второк перед заходом сонця, восьмого дня після битви. Козацьке військо, яке ще заціліло, пробувши три дні пішло до дому, тому що настала велика дорожня: великий хліб продавали за піястра. Тимофій якийсь час лишивсь, але потім і він поїхав до батька, сподіваючись від нього помочи-але не отримав, тому що той па нього гнівався. Василь лишався сам, жахаючись несподіваного наступу ворогів. Жінку з сином і всіми скарбами він забрав з Камінця і примістив в неприступнім мурованім замку Сучавськім, зібравши там багато всякого запасу на всякий випадок, і став набирати нове військо на місце того що йому зрадило. Післав по поміч до хана-але той йому не поміг. Натомість прийшла радісна вістка, що Хмель післав в поміч кілька тисяч козаків. Коли вони прийшли, Василь роздав їм гроші й дарунки, велів давати все їсти й пити, вони стали табором наоколо міста. Від султана прийшло нове потвердженнє на господарстві, аґи привезли Василеві три почесні халати, останнім приїхав аґа султанської скарбниці з халатом і грамотою; господар виїхав йому на зустріч з козацьким військом і з парадою великою в'їхав з ним до міста.

Про Стефана ж потверджувались відомости, що він прийшов у свої села, при границі Угорщини й Валахії, з угорськими й волоськими військами, збирає військо молдавське і люди з тих місць його слухають. 5 (15) липня Василь виступив против нього; з ним пішли купці й Греки, з своєї прихильности до нього; разом з козаками було їх коло 4 тис. Волохів зібралося коло 11 тис., а з Стефаном було, як казала розвідка- тільки 2-3 тис. Коли обидва війська зійшлися, Василеве могло б перебити неприятеля навіть дручками, не то що шаблями, так їх було мало. Але вони стояли твердо, знаючи, що Молдаване не будуть битись, і справді вони облишили свої корогви і покинувши Василя, спільно з Стефановими людьми напали на козаків і Греків. Тих було мало, і Стефан погромив їх; на чолі стояли грецькі купці і наняті ними вояки з Василевим братом й иншими свояками,-побачивши перемогу Стефана вони кинулись тікати. Се було в полуднє 6 (16) липня, в середу 6 ). Василь кинув усе і з кількома прибічниками утік на швидкім коні-так як кинув усе й раніш, коли його погромили Волохи. Дав зараз знати до Сучави, щоб чекали терпеливо, поки прийде з військом, а сам виїхав до козацької землі й оселився в першім їх місті-Рашкові, піславши Хмелеві і свому зятеві відомости про все що сталось. З козацького ж війська ті що добре їздили й мали проворних коней, повтікали до своїх країв, а пішаків побили Венгри. Молдавани теж були ворожо до них настроєні й побивали їх уже першим разом, коли їх побили Волохи і вони тисячами переходили через їх країну. Теж саме було й тепер, тому що вони прийшли в поміч їх ворогові Василеві 7 ).

Автор оповідає далі погроми над Греками, і облогу Сучави Стефаном-до неї ми перейдемо далі, а тепер виберемо що цікавіше для нас з оповідання М. Костина 8 ).

Він починає з цілком справедливих міркувань, що Лупул зробив велику помилку не задоволившися відібраннєм свого господарства від Стефана. Коли б вигнавши Стефана він зайнявся укріпленнєм свого становища в Молдавії, відправивши Тимоша до дому, то мовляв ніхто б більше й не наважився піднятися против нього. Але покладаючись на козацьке військо, котре показало себе всемогучим в останніх подіях, він захотів відомститися за свою обиду Басарабі і Ракоцієві, і в тім підтримував його Тиміш- мовляв він собі потім з Мунтенії піде до дому через Семигород (с. 331).

Наперед виступив Тиміш з козацьким табором, і другий нічліг мав при мості через річку Бирлад, тут переглянув своє військо і роздав їм гроші від воєводи. Відси пішли на полуднє. До Василя збіралось все більше людей, так що на границі Молдавії й Мунтенії у нього було вже коло 8 тисяч війська. При границі стояв спатар Дікул і з ним воєвода Стефан-з пішою дружиною, 300 чоловіка. Їx передову сторожу військо Василя стріло недалеко Текучі й погнало перед собою, а перейшовши Серет війшло до Мунтенії, запалило Фокшани,-скрізь де йшли козаки курилися села, хати й збіжа бідних, в нічім неповинних селян (333).

Дікул з Стефаном чекали їх над р. Мілковом недалеко Фокшан; було з ними коло 9 тис. і вони заняли позиції над рікою. Против них вийшов наперед Василь воєвода з своїм молдавським військом, а козаки трохи позаду ставили свій табор. Мунтяне з Молдаванами завели герці над річкою, але коли побачили, що надходить козацький табор, кинулись тікати хто куди міг. Василь з Тимошем пішли тоді на Торговище, руйнуючи все по дорозі. Але воєвода Матій того не злякався і зібравши військо зайняв дуже добру позицію на рівнині між р. Яломницею й багнистими і трудним до переходу потоком Гінтою. В поміч Дікулу він вислав відділ сеймеиів, але ті в дорозі дістали відомість, що Дікулове військо розбіглось, і повернули назад, але під Тележною догоняла їх кіннота Василя. Василь і Тиміш думали, що тут сам Матій з головним військом і міркуючи, що війська у нього мало, кинулись з усіми силами. Але Матієві сеймени зручно вивирнулися без великих утрат, пострілявши трохи козаків-між ними згинули й два сотники. Сей успіх підняв настрій Матія. Тиміш же розпалившися від сеї нещасливої потички завзявся знищити Матія. Він не схотів вертатися до свого табору, а так як захопила його ніч під Тележною, лишився ночувати в Кукурештах, в боярському маєтку, де застав готовий стіл; добре повечерявши і випивши, Тиміш велів запалити сю садибу (334).

Утомлене молдавське і козацьке військо ледво спочило 2-3 години, а вже сурми заграли похід. Василь дуже спротивлявся і радив Тимошеві, щоб дав війську постояти ще день, аби добре випочило і як слід приготовитися до бою. “Але кому се говорити? кому радити? людині самої дикої вдачі! Полковники не сміли йому й слова сказати, бо за будь яке слово він кидався на них з шаблею, як на собак; полковник Богун з перевязаною рукою ходив як божевільний. Тут причина, що воєвода Матій здобув таку побіду, як не траплялось йому ніколи в життю-хоч як богато він воював. Бо хто міг би думати, щоб неприятельське військо погромило козаків з їх табором? Що може зрівнятися з гарматною стрільбою козаків? Скажуть, що у воєводи Матія були не тільки Мунтяни, але й Серби, Венгри, Поляки, се правда, але Поляків було небагато і що вони могли б зробити, коли б у козаків був такий лад, як звичайно буває у них? Сеймени з Сербів або Венгрів- з Мунтян їх не брали-в стрільбі не можуть рівнятися з козаками, так як не можуть рівнятися з козаками й мунтянські драбанти. Полишаючи на боці волю божу і говорячи тільки з людського становища я думаю що побіда воєв. Матія над Гінтою була з одної сторони наслідком нерозуму Тимоша, з другого-відваги Матія, і безсумнівно більше значіння мало перше. Бо коли б козацьке військо дало бій одноцільним табором, не розриваючи його на три части- так як розірвав його Тиміш, та повело свою стрільбу, то який би не був відважний Матій, не втік би він біди: або вбили б його або ранили; і сеймени не витримали б довго козацького огню. Вся причина була в нерозумі Тимоша, що ніяк не хотів ні радитися з ким небудь ні питатися своїх полковників чи кого небудь иншого. Подумайте тільки, що втомлене походом військо того самого дня мало йти в бій маючи табор розірваний на три частини-і ви зрозумієте, чому так пройшла ся битва”.

ТОМ IX: частина друга http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t9/8/9.8.12.2.htm

Було ще посольство від “сербських капитанів Мунтянської землі”. Їx послом приїхав якийсь Іван Юріїв, родич того митрополита сербського Гавриїла, що переїздив весною через Україну до Москви. Оповідав, що Серби підняли повстаннє на Турків і коло Дунаю стоїть їx більше 40 тисяч, під проводом виборних капитанів,. що становлять їх верховну раду [16]. Грамоту привезену тим Йованом Джорджевичом дали Ржевскому відвезти до Москви. Вона починалася такими словами (подаю в доволі свобіднім перекладі з московського “списку”-на жаль, він не всюди робить вражіння доброго “розуміння ориґіналу):

“Пресвітлий і благородний, богом вибраний Богдане Хмелю, гетьмане його цар. вел. всього війська Запорізького, добродію наш! Ми Серби православної віри, бачимо православність в. милости, і божу ласку до вас і від великої радости не можемо мовчати! Пишемо до цар. величества, і свідчимо за сього чоловіка (посла) що він капитан, з великого і доброго роду нашої Сербської землі.. здатний і розсудний для війни і побіди над невірними иноплеменниками. Дай, боже, дай тобі побіду над всякими неприятелями що гонять віру православну, щоб і нам поміг-єси визволитися з пут діявольських. А сього посла, як буде воля божа і вашої мил., зроби яким небудь полковником, ми всі твому благородію за се поклонимось, і будемо далі воювати поганські язики, визволяючи всю братію. Капитан Мирка Великий і (всі) вашого гетьманского величества (!) послідні раби-Серби з Мунтянської землі” [17].

Сі сербські післанці розповіли також, що з Царгорода чули про похід на Чорне море Донських козаків. Тому тижнів чотири-себто в перших днях серпня н. с. ходили вони в 33 великих “стругах”, більше 3 тисяч козаків, і пограбували у турецького султана городів з 40 і богато визволили бранців. Були під самим Царгородом, в Новім-селі, знищили його, побили богато Турків і забрали в неволю, збогатилися ріжними дорогими (“узорочними”) річами і без перешкоди, цілі відійшли. Було потім перемирє і розмін бранців: козаки давали по 2-3 Турки за одного руського бранця [18].

16) Акты XIV с. 41.
17) Акты XIV с. 61-2.
18) Тамже с. 41-2. Зрівняти з ним звістки турецького хроніста Наіми подані у Гаммера: Поки турецька фльота оперувала на Архипеляґу (літо-осінь 1654), з Чорного моря прилетіла вість, що козаки пристають до правого і лівого берега Чорного моря, аж до Ереґлі і Балчика, і пустошать оселі... Тих що пристали в околиці Балчика розігнав і захопив одну чайку намісник Сілістрії Сіавуш-баша, поспівши туди на ратунок. Але в околицях Ереґлі яничари прислані на кораблях таке виробляли, що людність воліла вже козаків (ІІІ с. 424-5). Пор. вище с. 921.

http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t9/9/9.9.10.2.htm

Матвеев очевидно відчув сю здержливість і не став розвивати сеї теми, але ті питання, що він далі ставив гетьманові, очевидно увязуються льоґічно з нею, спитав, що думає гетьман про замір турецького нападу “на Запорізькі городи”, донесений цареві: де саме сподіватись того нападу і як від нього боронитись?

Гетьман поставився до сього скептично: “Турецький султан на україну царську (Московську) і на Запорозькі городи наступати теж не може. (По перше), дорога дальня, не то що зимою, але й літом пройти її не можна, бо ті краї, котрими йти, всі спустошені, а Турки люди вибагливі (нежные), без провіянту ніколи не ходять. (По друге) турецький султан розсварився в Венеціянами і з Сербами, і Серби Венеції помагають, і Туреччина терпить від них великі шкоди”.

ТОМ X: частина друга http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t10/2/10.2.2.2.htm

До волоського господаря гетьман посилав Федора Коробку, намовляючи, щоб тримався московського протекторату (“не отложен был и он государской милости”), і він обіцяв триматися з козаками спільно проти їх неприятелів. “А коли б йому було тісно від турків він хоче приїхати до мене з луччими людьми й служити государеві. Також і серби пишуть до мене - хочуть служити государеві покладаючись на мене. Я їх закликаю і запевняю государську ласку - щоб їхали на государську милость”.

[...] Розгніваний Виговський зібрав козаків, і додавши свою гвардію, зложену з сербів та інших чужоземців [31] послав їх під проводом Богуна на Пушкаря. 25 с.с. січня вони приступили під Опішню; але Полтавський полк справді був приготовлений до війни: опішняни “замкнули город”, і Богун з товариством не приступаючи пішов на Полтаву. Але Пушкар чекав їх уже і задав бій в котрім, - як оповідає вістун за миргородськими відомостями - полягли Виговського війська до 300 чоловіка, решта мусила чим скорше ретіруватись [32], а Пушкар, відгромивши їх став ладитися до наступу - писав потім Зюзіну-молодшому, що разом з 10 тисяч запорожців іде на недругів цар. в-ва, просить Хитрово йти на сполучення з ним хоч до Лубень хоч до Миргорода.

31) Так оповідав путивльський посланець, що їздив від Зюзіна до Виговського: послано півтори тисячі козаків під проводом Богуна і сербів з їх начальником Іваном Сербином - Акты IV, с. 91. Пушкар в своїй реляції цареві називає це наємним військом зза Дунаю; волохи, серби, яничари, до провідників походу додає ще “Яцка Черкаса обивателя голтв'янського” - XV, с. 3.
Іван Сербин попавши до московських рук в поході на Київ, в серпні 1658 р., так оповідав цілу історію: Минулого року (себто зимою 1657/8) приїздив до гетьмана Івана Виговського до Чигрина для договору Карач-бей мурза, і з ним 600 татар, аби зложити договір на те, аби було так, як за Б. Хм., і так договорились, гетьман їм присяг. Татари йому шертували. Гетьман (потім) написав до всіх задніпрянських полковників, щоб усі приїхали - а Пушкар не послухав і на раду не приїхав, а послав на Запоріжжя робити бунт, щоб Виговський не був гетьманом, а кого військо вибере. Почав збирати козаків і счинати бунт, і гетьман почувши це велів мені та Іванові Богунові іти з військом і стати під Полтавою - аби Пушкар бунтів не заводив і козаків не збирав. Ми прийшовши стали під Полтавою й хотіли зимувати, а Пушкар зібравши своєвольників на нас напав, побив і ми з бою прийшли до гетьмана в Чигрин. - Акты Ю.З.Р. XV, с. 268-9.
32) Величко так це оповідає: Військо Виговського не пішло просто на Полтаву, тільки чи навмисно, чи заблудивши удалося під Вел. Будища, а Пушкар завчасу довідавшися виправив против нього Барабаша з запорожцями і частиною свого полку, разом до 600 або 700. Барабаш через ніч прийшов під Диканьку а з Диканьки світом рушивши напав на тих сербів за долиною Голтвою, против рогу Жукового Байраку, коли вони почали обід готувати і розгромив так, що мало їх утекло до Миргороду, і тут наробили великої тривоги, бо думали, що за втікачами і Пушкареве військо прийде. “І таковым початком перейшло лихо з тої сторони Дніпра на сю сторону і воспалився огонь междоусобної козацької брані” - с. 179 нов. вид.

Цитований вище Іван Сербин розповідає ніби так (в московській записі). “Виговський при всіх полковниках віддав булаву Хитрово, а той прийнявши назад йому віддав приказуючи, що цар “жалує” тою булавою і гетьманством війська Зап. Івана Виговського. Говорив йому, щоб він тепер поїхав до Чигрина, а звідти до вел. государя: той його пожалує і накаже, де має бути з військом в службі, а бунтівника Пушкаря обіцяв узяти й прислати йому до Чигрина” [47].

47) Акты XV, с. 269-70. Крім того маємо детальне оповідання у Коховського, і з нього безпосереднє чи з його польських переробок беруть часом історики різні подробиці; але я вважаю його наскрізь фантастичним твором. Він оповідає (II с. 271-3), що увіривши оповіданням Пушкаря про замисли Виговського против Москви, Хитрово всяко старався його усунути, і дуже радо вхопився за заяву Виговського, прислану йому з його монахом Петронієм, що він зрікається гетьманства, вважаючи себе не досить здатним для такого уряду - здає його до рук “воєводи” (як він його зве) - нехай передасть його, кому хоче. Не знати, завважує Коховськнй, чи Виговський зробив її припадком, чи з глибшого намислу щоб випробувати настрої, але воєвода дуже радо прийняв цю заяву - “не лекше б віддер будяки, що причипилися до одежі”. Зараз скликав до Переяслава задніпрянських козаків, котрим більше вірив; заповідає, що буде нарада в важних справах, саме про об'єднання руського народу з поляками в одній державі; дуже усильно прохає прибути й Виговського, всяко удаючи щиру приязнь до нього. Але той завдяки своїй популярності обійшов його хитрощі й обернув справу на свою користь. Коли воєвода, згідно з звичаєм, скликав велику козацьку раду і запропонував вибрати гетьмана на місце Виговського, що прислав свою відмову, “товариство” замовкло з здивовання, одні обурені таким незаслуженим відсуненням, інші - перейняті тривогою, що на місце популярного земляка пришлють їм з півночі якогонебудь суворого бородача. Коли так старшина довго мовчала, обізвався котрийсь з рядових: “Для чого ж би це Виговський мав зрікатися уряду і кидати нас, не подаючи ніякої причини? І перед тобою, воєводо, ми не заслужили, аби ти позбавляв нас гетьмана. За його помічю ми скинули з себе польську тиранію, і не хочемо інакше, як тільки під його владою жити або за нього вмерти! Я це за себе і за інше товариство прирікаю - коли його буде відставлено від влади”. Тоді й інші одні перед другими своїми криками заявили свою солідарність, і москаль не посмів іти проти загалу. Але щоб підтримати свій авторитет і дану повновласть поставив Виговському такі вимоги: нехай зараз їде до Москви, і дістане царське потвердження. Поляків - коли вони не віддадуть королівства (цареві) і всіх неприятелів Москви нехай вважає за своїх ворогів. Татар нехай воює, - й інші ще умови, на котрі хотів щоб присягли приятелі Виговського, гарантуючи, що він буде щирим і вірним Москві. Але ніхто не смів брати на себе поруки, так налякав воєвода козаків, часто повторяв він, що козацьку упертість треба не підтримувати поблажливістю, а зламати силою - “треба обтинати парості, щоб вони не затримували зросту дерева”. Але не відважуючись пустити на Виговського силу, він орудував хитрощами. Підмовив і підкупив “сотника Барабаша”, що він став бунтувати козаків на Виговського - але скінчилося тим, що Барабаша приловлено на цім, схоплено і приставлено до Виговського, а той його засудив на шибеницю. Тоді згодився вбити Виговського старий полковник “Джеджалий”: приїхав до Виговського з товариством з Лисянки; був при тім Карач-бей й інша татарська старшина - для відвідин чи для наради, але скоро відійшли, Виговський же удаючи п'яного після довгої пиятики, ліг за запоною і нібито заснув. Джалалий, почувши як він хропе намірився його вбити, і вже підняв на нього стілета, примовляючи: А собако, полюбив собі торгувати козацькою кров'ю! Іди до пекла, загибелі нашої причина, або знаряд. Але Виговський що тільки вдавав сонного, в цей мент схопився і допавши першого ліпшого коня полетів до Карачбеєвого становища. Так урятувався серед ночі і виявив цих змовців на його життя, що навмисно протягли цю пиятику, щоб потім удати, нібито його вбито по п'яному. Коли не вдалися замисли позбутися Виговського, воєвода явно проголосив гетьманом Пушкаря і доручив йому війною чи іншим способом знищити Виговського.

http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t10/2/10.2.6.2.htm

Другу таку грамоту вислано іменем Миргородського полку і його полковника Довгаля, з датою 12 с. с. березня. Обидві грамоти майже буквально повторяють один прототип - з різними додатками, більшими і меншими. Супліка миргородських полчан починається, без вступних пунктів, споминами про добрі часи Б. Хмельницького. Зате, згадавши про кривди від чужоземних людей Виговського, ширше спиняється на нападі на Полтавський полк наємного сербського війська - під проводом “сербина Богуна (!) і Тимоша, що був поставлений паном у Гадячі”, - виправдує Пушкаря, що він мусив дати відсіч цим напасникам і просить царя не ставити того йому в вину. В додатку подає “статті Виговського”, що ширив Лісницький, і його листи до сотників, що мають ілюструвати його зрадницькі замисли 9 ). Везли цю супліку сотник миргородського полку Петро Ольшанський, Павло Апостол і Михайло Тиша. Обидва полковники крім того передали листи до думного дяка Алмаза - оба датовані 12 с. с. березня, з проханням улекшити посланцям їx місію, ці посланці ставилися в приказі 17 (27) квітня, подали понад те ще окремі писані статті - щось ніби як накази. Полтавські статті дійсно мають такий характер - тези які належить піднести перед урядом - досить не мудро стилізовані підсумки матеріалу, доповнені відомостями зібраними підчас подорожі, а може й в цілості зложені самими посланцями в Москві.

Тут повторяється, що Виговського вибрано без участі і відома “кошового війська”, полку полтавського і миргородського і військо Запорізьке і вся чернь дніпровська його не хоче, тому просять у царя, щоб була зложена повна рада з участю всього війська і всієї черні, згідно з грамотами - даними Стринджі очевидно. Повторяється прохання, щоб цар приїхав до Києва, відібрав нову “повну” присягу і вчинив розправу милостиву всій черні і війську Дніпровому і Городовому.

Повторюються обвинувачення против Виговського - за Немирича, за чужоземне військо; додається посольство до поляків - місія Тетері, що стала відома послам підчас подорожі в Гадячу від київських ченців, і напад татар на московську Україну, нібито за дозволом Виговського.

[...] “Як серби приходили з наказу Виговського, щоб мене взяти і розстріляти разом з іншими 24 козаками, а город засісти, так я виїхав щоб їх спам'ятати: чого це вони наступають? Це ж зрада проти государя! А вони не давши собі говорити, ударили на мене. Тоді я велів війську боронитись, і бог їх покарав: вигнано їx з государевих городів”.

sasha.inet.ru/au/hr/ur/t10/2/10.2.11.2.htm

Пушкар на це сказав: “Що в Лохвиці побито людей, я про це нічого не знаю, Лохвиця не в моїм полку, а я з усім Полтавським полком прошу у в. государя, як милості, про ті безвинні убийства розвідати докладно і убийників покарати на смерть: більше нічим тієї усобиці уняти не можна. А що я писав про Богуна - що я їх до міста не допустив і велів бити, і побито з 500 чоловіка, - в тім воля вел. государя (мене скарати). Прислав Богуна гетьман, і з ним сербів тисячі з півтори. Вони прийшовши до полтавської околиці, почали побивати православних людей без вини, багато побили, в полон забрали і до себе відсилали. Саму Полтаву хотіли захопити і всіх без останку вирубати, і волости (уђзды) повоювати, Я послав їх відогнати, і що побито їх з 500, то тільки боронячись”.[…]

“Сьогодні 17 мая татари, серби і волохи з козаками Виговського знов прийшли до Решетилівки, наступали і бій чинили, але мусили покинути і пішли з табором під Полтаву. А ми стали під городом, за милю, з усім полком Полтавським, стережучи життя, а кровопролиття між христианами не чинячи. Коли ж новообраний гетьман Ів. Виговський з Ордою й іншими невірними чужоземцями буде на нас військом наступати, ми в городі замкнемось і будемо боронитися до смерті”. При тім запевнення в непричетності до миргородських розрухів, прохання змилосердитись і заспокоїти усобицю, приславши когонебудь для розслідування обопільних скарг (тут принагідно і побіжно про зраду Виговського цареві), а посланців Пушкаревих - Іскру й Гуджола з тов. відпустити. Вкінці після дати: 18 травня з Полтави, приписка: “Після цієї одписки” татари напали і розбили табор, при тім їх убито чоловіка 300, а кількох взято живими - і двох з них Пушкар посилає цареві з Алфімовим, негайно.

З тих же днів маємо кілька листів до пограничних воєводів. Білгородському воєводі Хілкову, в однім листі Пушкар відправляючи назад його посланця повторює попередні вісті: “На святого Миколу (9 с. с.) зрана мали-сьмо бій за Голтвою в селі Броварках. Татари, волохи, серби і козаки з тамтого боку Дніпра напавши церкву одбили, образи порубали, людей порубали й в неволю забрали, товар і худобу всю позаймали. Я з Як. Барабашем, отаманом кошовим, що з військом Запорізьким вийшов для згоди з Виговським, стоїмо на Полугорі (Полугорьи) з усім військом і з полком своїм. Тепер стало нам відомо, що татари вирубали город Білики над Ворсклою і в неволю христіан забрали. А вчорашнього дня, вечір пізно забрали людей в Решетилівці; там одного татарина вбито. Хочуть воювати огнем і мечем Полтаву і всі городи, а потім на його ц. в-во тою ж війною йти” [19]. В закінченню - вічний рефрен, що повторюється в двох інших листах з того ж дня, Пушкаря і Барабаша: “Бога ради просимо ратуйте нас и помоч нам дайте - азали бы-смо онымъ отпор отдали” [20].

Два дні пізніше лист опошнянського отамана Носа до воєводи колонтаївського, в відповідь на його бажання мати “подлинні вісті”: “Вчора через день у города потужне бились, и тепер в двох верстах 6 тысечей орды Крымской стоит пуд Опошним, и наши животины и стадо взяли и людей силою порубали. Пушкаров табур розгромили в Полтавђ и сам Пушкар з войском запер се. Решетиловку спалили, церкви божиє поломали, и сам Виговский за Решетиловкою стоит со всђм войском, с татари, з ляхами и с сербами”. “И нам указ от полковника по городах запершись боронитись” [21].

19) Білгород. ст. 399, л. 40 оригінал, писаний по українськи під московське. Дата: “С табору с Полугорья мая 17 дня”. В примітці: “Стольник Ів. Мих. Алфімов о дђле царском до нас приехал и того отпустили-смо з честью".
20) Там же, л. 36 і 38.
21) Там же, л. 37 “дат в Опошном мая 19 дня 1658 тобђ зичливый добра Леско Hyc отаман опушлянский челом бьет”, оригінал.

http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t10/2/10.2.12.2.htm

Скуратов почав намовляти гетьмана, щоб він вичекав, що вчинить Пушкар по тій грамоті, себто тим часом на нього не наступав, - “а в. государ не пропустить його самовільства”. Гетьман відтяв: “Вичікувати нема чого, все й так ясно [11]. Я тепер іду на Пушкаря і приборкаю його огнем і мечем: куди б не тікав добуватиму його - хочби і в государеві городи втік! Хто за нього обстане, тому теж від мене буде! Я царського указу довго чекав. Перед Пушкарем не винен - він зачав - зібравши таких же своєвільників прийшов під Чигрин-Діброву, і я з ним хочу битись не за гетьманство, а своє життя (“за свое здоровье”), а дочекавши ради, і булаву покину: піду до волохів, сербів або до мунтян і вони мені будуть раді! Вел. государ нас жалував, а тепер вірить зрадникам (ворам) - тих, що йому не служили, а його людей побивали і казну грабували [12] він жалує, їх посланців приймає, давши грошей і соболів відпускає до Пушкаря і Барабаша, а таких бунтівників треба було прислати в військо Зап.”.

Після аудіенції тогож дня приходив до Скуратова Самійло Виговський і говорив далі на ті ж теми. Між іншим сказав: “В війську Зап. велика непевність - думають, що Пушкар так поступає за згодою царя. Пушкар говорить, що у всім війську мають бути царські воєводи. Мабуть так воно й буде - будуть царські воєводи. А так попробували і за королів польських: завели лядських полковників, при кожнім чоловіка по 10 ляхів, але з того й вийшов бунт - побили тих полковників і ляхів” [13]. 16 (26) травня гетьман запросив Скуратова на обід до себе. Пив на здоров'я цареві, і говорив далі на попередні теми: “Не треба було Пушкареві і Барабашеві ніяких грамот давати! Це у вас такий звичай - все робити по своїй волі - і перші бунти в війську почались від Ів. Желябужського - як посилали його до Ракоція. Та так і за польських королів було: як почали наші вольності ламати, за це й сталось”, “Ще говорив, що козаки і серби затримані в Колонтаєві таку муку терплять, що й в'язням такої не буває. І так клявся: “Напевно то цар. в-во відає”. А як у Путивлі Мих. Стринджа з товаришами був, так їх потримали та й пустили - а таких треба б прислати до війська Зап.: припинилися б бунти!”

Скуратов запевняв, що цареві про арешт козаків і сербів в Колонтаєві не було відомо, і він довідавшися велів їх звільнити, а воєводів тих перемінити: спішно послано про це умисних гінців. Стринджа з товаришами з Путивля втекли, їх не відпускали. А Желябужський ніяких бунтів не заводив: самі до нього козаки приходили.

11) Тут неясна для мене фраза: “Неприятельскихъ вестей нетъ”.
12) Натяк на запорожців, що переймали царську казну, як її везли до Криму.
13) Акты Ю.З.Р. IV, с. 125-6. Не зовсім ясно, чи це розмови 14 чи 15 травня с. с

ТОМ X: частина третя http://sasha.inet.ru/au/hr/ur/t10/3/10.3.6.2.htm

На цім розмова скінчилася. Другого дня (10 вересня н. с.) козацький табор з татарами пересунувся з Комишні до Липової Долини, “за три милі” (горі Хоролом). Того дня, мовляв приїхали польські посли - Бєньовський і Євлашевський. Кікін мав розмову з попом, що прийшов по милостиню: говорив піп про зраду Виговського, що він не хоче бути в підданстві цареві, його серби, арнаути й ляхи чинять велике насильство людям, а тепер ще татари до кінця їх знищили, але вони сподіваються, що бог приведе всіх царських ворогів під ноги його (145-6).