М. В. Гуць

До 200-річчя з дня народження Вука Караджича
Велетень слов'янської фольклористики

Народна творчість та етнографія, 1987, 6, стр. 31-39.

Минуло двісті років з дня народження видатного сербського вченого-енциклопедиста, письменника-гуманіста, видатного діяча в галузі культури рідного народу, борця за національну незалежність Сербії Вука Караджича (1787-1864). Наснажений хвилею національно-визвольної боротьби рідного народу проти багатовікового турецького рабства, Вук Караджич пройшов довге життя і своєю більш як п'ятдесятирічною працею освітив нову епоху оновленої Сербії, за кращу долю якої воював і в пороховому диму і на культурному полі. Те, що в суспільному житті розпочало перше сербське повстання з метою скинення турецького рабства, знищення феодалізму, те у галузі культури зробив Караджич, підкреслює видатний сербський вчений Душан Петрович [1]. Людина дії і людина думки, людина, яка сміливо і безпощадно руйнує старе і будує нове, в особі Караджича злилися воєдино, наголошує лауреат Нобелівської премії Іво Андрич [2].

Караджич - реформатор і основоположник сербохорватської літературної мови, батько нової сербської літератури, автор першого словника, першого букваря і першої граматики рідної мови, основоположник фольклористики і етнографії Сербії, історик, географ, перекладач, літературний критик і видавець, перший у Сербії палеограф та палеослов'яніст і перший біограф у сербській літературі XIX ст., член багатьох наукових товариств різних країн світу.

Для сербського народу Вук Караджич має таке ж значення, як, наприклад, Тарас Шевченко для українського, Олександр Пушкін для російського, Павло Шафарик для чеського, Адам Міцкевич для польського народу. У короткій автобіографії, яку Караджич уписав в альбом П. Кепена, читаємо: «Вук Стефанович з роду Караджича (який сьогодні князює у Герцеговині над Дробняками і має свої двори й хати у селі П'ятниці) народився у Сербії, в околиці Ядрані, в селі Тршичі, поблизу річки Дріни і гори Гучева 26-го жовтня 1787. Навчився (з рукописів) читати й писати 1796, вдома, від свого родича Євти Савича (який тепер під час володарювання Чорного Джорджія був радником від Зворницької нахії). Прибув у Сремські Карлівці, у школу 1805; але 1807 змушений знову вернутися в Сербію. Прибув із Сербії у Відень 1813 (після того як пропала Сербія) і запізнався з Копітаром»[3]. Про обставини, в яких зростав Караджич і формувався як майбутній фольклорист, розповів сам Вук у передмові до своєї збірки «Српске народне пјесме», що вийшла у Відні 1833 р. «Я народився і зростав у домі, де дід і стрий, як і інші герцеговинці, котрі майже щороку сюди приходили, щоби перезимувати, цілу зиму пісні співали та розповідали: потім я сам по штабах, як на Дрині і Лозниці (1804 і 1805 років), так і в Кладовій (1811 року) і в Неготині і у Брзой Паланці (1812 і 1813 роках) з великим бажанням і радістю слухав пісні, вишукував і запрошував співців... У Лозниці 1807 року, коли я був писарем у д. Якова Ненадовича, мало коли снідали чи вечеряли без співця»[4].

Любов до народної пісні, виплекану в домі батьків, Вук Караджич проніс крізь все життя і віддав їй багато сил і праці, щоб поширити її славу по всьому світі. У Відні, де згодом Караджич одружився і назавжди поселився, під керівництвом відомого словенського славініста В. Копітара розпочалася його літературна і наукова діяльність. Біограф Караджича Ізмаїл Срезневський, який згодом поставить Караджича і Ґанку на чолі славістики світу, познайомившись з Вуком у Відні 1841 р., докладно розповідає про його обставини життя і напружену наукову діяльність. Вук мав здібність до мов і багато з них знав та легко міг спілкуватися з людьми. «Можете з ним говорити по-німецькому, по-російському, по-сербському; ви його зрозумієте, як забалакаєте з ним і по-чеському або по-польському. Німецькою і російською мовами він говорить добре; але якщо ви хоч трохи знаєте сербську мову, попросіть його заговорити рідною мовою: він не буде говорити дикою мішаниною старослав'янської, російської і сербської мов, а живою народною мовою. Ви тоді побачите, як всяке народне і простонародне слово, кероване розумом і почуттям знавця, стає здатним виражати все, що завгодно, і все в народному дусі. Якщо захочете пізнати його по розмові, заговорите з ним про сербів, їх мораль і звичаї, їх успіхи, про що хочете сербське, мало помалу оживляючись і оживляючи вас своєю простою, але повною глибокого смислу розповіддю, він введе вас у чарівне коло сербського народу, неначе в новий, і водночас вашій душі знайомий, не фантастичний світ. Послухавши декілька разів його розповіді про сербів, ви настільки полюбите сербів, скільки й будете поважати його самого за його любов до них і за знання їх в усіх можливих відношеннях» [5].

У Відні Караджич написав статтю про перше сербське повстання у «Српске новине». Їх видавали два серби - Фрушич і Давидович. Копітар тоді був бібліотекарем і цензором слов'янських книжок. Прочитавши Вукову статтю, яка була написана живою народною мовою, він забажав побачитися з автором. Зустрівшись з Вуком, вони багато говорили про мову і літературу сербську, а також про пісні. Побачивши, що Вук знає багато пісень, Копітар почав умовляти його записати їх і надрукувати. «Мене це заохотило,- говорив Караджич Срезневському,-і я взявся записувати пісні: а чого не знав, то запитував свою родичку, дружину С. В. Живковича, з яким разом приїхав до Відня. Набрався їх чималий зошит». Так появилася в 1814 р. збірка під назвою «Сербські простонародні пісні». Це була перша надрукована окремою книжкою праця Вука Караджича. Щоб закріпити сербохорватську мову в літературі, знову ж таки за порадою Копітара, Караджич готує граматику сербохорватської мови і видає її в тому ж 1814 р. А в 1818 р. у Відні побачив світ словник сербської мови, який охоплює понад 26 000 слів. Пояснення значень сербських слів в ньому було подано латинською і німецькою мовою (це здійснив Копітар). У 1852 році вийшло друге, доповнене видання словника, яке нараховувало понад 47 000 слів. Одна за одною виходять його нові збірки сербохорватських пісень, і Караджич стає відомим фольклористом.

Продовжуючи справу свого попередника відомого сербського письменника і філософа Доситея Обрадовича, який писав живою народною мовою, мав популярність серед сербів, але остаточно не порвав із старою слов'яносербською школою, Вук проводить реформу сербохорватської мови і кладе її в основу нової сербської літератури. В. Караджич добре знав стару й нову сербську літературу, був істориком і письменником. Він брав безпосередню участь у першому сербському повстанні, що вибухнуло 1804 р. під керівництвом Карагеоргія проти дахіїв і тривало до 1814 р., і описав його у художній формі, славлячи народних героїв, що проявили себе в цьому повстанні (гайдук Велько, Миленко Стойкович, Петар Добрняц, Милое Петрович та ін.). У 1828 р. Караджич опублікував історичну працю «Милош Обренович, князь Сербії», де описав найважливіші події сербських повстань XIX ст. і початки державної організації у визволеній Сербії. З великого зібраного матеріалу про Карагеоргіївські часи Караджич видав тільки працю «Урядова сербська рада...», в якій щиро, тепло, правдиво, з письменницьким хистом розповідає про сербське повстання та його учасників. Познайомившись з відомим німецьким істориком Ранке, Вук віддав йому величезний матеріал про перше сербське повстання, на основі якого Ранке написав працю «Сербська революція». Це повстання прекрасно оспівав його учасник гусляр Ф. Вишнич у пісні, записаній від нього В. Караджичем, «Початок повстання проти дахіїв», а в поезії - талановитий сербський поет-патріот Г. Ковачевич. У 1832 р. Караджич написав «Лист князю Милошу», де засудив деспотичну владу князя, вказав на його вади, що приносять шкоду і муки рідному народові, який Вук Караджич так палко любив. Сербський патріот у цьому листі, зокрема, пише, що без громадянських прав не може бути й мови про поступ у звільненій Сербії.

Щоб прилучити свій народ до світової культури, Караджич займається перекладами. І тут він теж показав себе як талановитий письменник і глибокий знавець живої народної мови. Ще в 1819 р. у Петербурзі Караджич уклав угоду з Російським біблійним товариством про переклад сербохорватською мовою Нового Завіту. Після завершення роботи Товариство вимагало узгодити текст перекладу із православним сербським митрополитом і одержати від нього схвалення. Затяглося довге листування між перекладачем і Товариством. Нарешті рукопис передали на редагування колишньому професорові Харківського університету П. Стойковичу, який не знав живої народної мови і відредагував переклад так, що й пізнати було годі: він покалічив його і видав у Петербурзі, а згодом - у Лейпцігу як свій. Це обурило Караджича, і він у 1824 р. випускає у світ частину свого перекладу живою народною мовою, а повний його текст видрукував у Відні в 1847 р., яким заперечив переклад Стойковича. Вуків переклад викликав у Сербії, Росії і Австрії гарячу мовну полеміку. Це була гостра боротьба за введення народної мови в літературу. «Переклад Нового Завіту Караджича являє собою важливу складову частину безперервної і наполегливої п'ятдесятирічної боротьби Вука за демократизацію мови і літератури сербів»[6],- підкреслює В. Зикін. Вук Караджич добре розумів значення живого рідного слова для розвитку культури народу.

Живе слово народу, що стало в полі зору сербського вченого, нуртувало в глибинах людських сердець, виливалось у пісні, легенді, в усіх жанрах фольклору. «Завоювання Сербії турками,- пише відомий вчений-славіст М. І. Кравцов, - призвело до занепаду писемності, але не припинило усної народної традиції. Навпаки, величезна народна трагедія стала стимулом для створення прекрасного циклу цісень про бій на Косовому полі, а потім і пісень про Марка Королевича, про гайдуків і ускоків, захисників пригніченого народу. Народна творчість, зокрема епос, сприяла збереженню самобутньої культури сербського народу, оберігала її від чужих впливів і допомагала в боротьбі з чужоземним ідейним напливом» [7].

Народна творчість у часи Караджича буяла, особливо там, де проходили національно-визвольні бої,- в Сербії, Боснії, Герцеговині, Далмації і Чорногорії. Крім старих, які тут співалися, творилися й нові пісні, бо, як писав М. Чернишевський, «тільки там виникала багата народна поезія, де маса народу ... хвилювалася сильними і благородними почуттями, де звершувалися силою народу великі події»[8]. В числі таких героїчних країн, які відстоювали свою незалежність, Чернишевський називає і Сербію.

І хоч мету своєї діяльності Караджич вбачав у реформі сербохорватської літературної мови і правопису, одначе все своє свідоме життя він збирав фольклор, бо розумів, що в ньому, за словами Гердера, «жива граматика, найкращий словник і справжня історія свого народу» [9]. Караджич записує фольклор різних жанрів безпосередньо з уст народу, описує обряди і звичаї населення рідного краю. Вчений виявив себе прекрасним знавцем життя сербського народу кінця XVIII - першої половини XIX ст. Він пішки сходив землі, де жили серби - Східну Сербію, Воєводину, Славонію, Хорватію, Примор'є, Угорщину, Боку Которську і Чорногорію. У Вука було багато приятелів і знайомих, які йому надсилали різні матеріали з народознавства і з тих країн, де він не був. Так, чимало фольклорно-етнографічних матеріалів з різних сторін надіслали Караджичу Вук Врчевич, Вук Попович, Джордже Николаєвич, Милиця Стоянович-Српкиня. Пізніше Вук Врчевич став відомим як фольклорист і етнограф, а Милиця СтояновичСрпкиня як письменниця.

Надіслані записи кореспондентів і свої власні Караджич сумлінно опрацьовував, перевіряв і аж тоді віддавав до друку. Перші досить широкі відомості про обряди, звичаї, вірування, життя і побут сербського народу Караджич помістив у згаданому словнику обох видань (1818, 1852). Тут подано цікаві казки («У царя Трояна козлині вуха», «Три перстені», «Вілин ліс»), повір'я й перекази («Бабині козенята», «Вук»), розповіді про народних месників-гайдуків, що нагадують наших гайдамаків та опришків, легенди про героїв Милоша Обилича, що вбив султана Мурата 1389 р. на Косовому полі, та про Марка Королевича - народного героя всіх Балкан.

У стислій передмові до словника Караджич говорить про мету праці. У словнику, пише він, треба витлумачити і описати, по можливості, все, що народ думає і розповідає про те чи інше слово. Тому деякі слова він охарактеризував якнайстисліше, а до деяких подав детальні описи звичаїв і додав повністю тексти казок. Він висловлює сподівання, що збирацька праця буде мила кожному справжньому сербові. Протягом багатьох років він звертається до діячів науки і культури з проханням записувати казки, легенди і звичаї рідного народу. У словнику зібрані духовні скарби сербського й хорватського народів, цілий світ їхньої творчості. «Сербський словник» В. Караджича,-«це справжня сербська етнологічна енциклопедія»,-пише Миленко Филипович. А за образним висловом Радомира Константиновича цей словник для вивчення народної культури сербів чи не єдина завжди відкрита книга нашого століття». У 1827 р. Караджич надрукував свою працю «Географічно-статистичний опис Сербії», де дається стислий географічний та історичний огляд рідного краю, розповідається про життя гайдуків, описується село, хата, задруга і її впорядкування, суспільний устрій, заняття, одяг тощо.

Відвідавши Чорногорію в 1834 р., Караджич згодом підготував книжку про Чорногорію і Боку Которську. Але надрукувати її не вдалося. Лише в 1849 р. він опублікував статтю «Бока Которська», у якій, зокрема, серед інших відомостей подав цікаву легенду про це місто. З монографії «Чорногорія і чорногорці» Караджич надрукував у 1837 р. тільки стислий виклад її (німецькою мовою). Сербохорватською мовою ця праця появилася у світ аж у 1922 р. Переклад здійснив відомий біограф В. Караджича і прекрасний знавець його праць Любомир Стоянович. (Праця перевидана в 1953 р.).

У цій монографії на основі власних спостережень Караджич описав звичаї населення Чорногорії: задругу, хату, весільні обряди, гостинність, становище жінки, вірування, пов'язані з народженням і похороном, зброю, одяг, ігри тощо. Все це описано «просто, ясно і правдиво, без будь-яких романтичних прикрас» (Караджич). Деякі пояснення етнографічного характеру Караджич подає до народних пісень. Частина цих пояснень перейшла і в словник 1852 р. Подібне ж маємо і з виданням прислів'їв 1836 і 1849 рр. У поясненнях дається опис народного звичаю, вірування, суспільного життя тощо. Серед вчених, які високо оцінили це дослідження, - відомі чеські славісти Я. Коллар і П. Шафарик.

У 1867 р. у Відні було здійснене видання Вукових праць, що залишилися у незавершеному вигляді. Тут Караджич вперше дає огляд народних звичаїв всього сербського народу, що послужило цінним джерелом інформації і зразком для пізніших регіональних монографій. Книжка Караджича «Життя і звичаї сербського народу» за змістом - це своєрідна антологія етнографічних нарисів із «Сербського словника». Але вона не може замінити «Сербський словник» 1852 р. як джерело для пізнання сербського народного життя того часу.

Книжка з деякими змінами перевидана в Югославії 1969 р. Її підготували до друку та написали післямову і пояснення відомі сербські вчені Миленко Филипович та Голуб Добрашинович. Героїчна й нескорена Чорногорія, яка дала світові великого поета Нєгоша, Вукового друга, автора славнозвісного «Гірського вінця», завжди вабила Караджича. Взимку 1860 р. 73-річний кволий Вук знову відвідує її. Він їде сюди з дипломатичною місією - з листом від князя Михайла з Бєлграда для налагодження спільних дій Сербії і Чорногорії у боротьбі за визволення поневолених співвітчизників. За це цетинський князь Никола нагородив Караджича орденом «За незалежність Чорногорії».

У 1862 р. Караджич видає книжку народних пісень, куди ввійшли юнацькі пісні нових часів про боротьбу сербів за свободу, в тому числі і пісні про перше сербське повстання і бої в Чорногорії. Наполегливо працював Караджич і над п'ятою книжкою пісень, які оспівують героїчну боротьбу рідного народу проти турецьких загарбників за князювання Данила і Николи. Але цієї праці вже не докінчив. Він помер над читанням рукопису нової книжки. Отже, з пісні, з живого слова Караджич розпочав свій творчий шлях, з піснею і закінчив його.

За значенням для свого народу у Караджича переважає лінгвістична спадщина. А у світі Караджич прославився найбільше як фольклорист. Тут Караджич неповторний і незрівнянний. Якраз через свої збірки пісень Караджич звернув увагу Європи на його до того часу малознаний рідний народ, на його живу мову і пісню, показав, що й він гідний того, аби стати в один ряд з найпередовішими народами світу в суспільному і культурному житті. Важко назвати фольклорні збірки інших народів, які б мали таку популярність і славу у світі, як збірки сербохорватських пісень Караджича. Перша збірка 1814 р., друга - 1815 р., чотиритомне видання -1823-1833 рр.; п'ятитомне -1841- 1866 рр.; посмертне дев'ятитомне зібрання -1891-1902 рр.- ось ті могутні крила, на яких злетіла світова слава сербохорватської пісні, а разом з ними і слава їх збирача і популяризатора Вука Караджича.

Про сербохорватські пісні та Вука Караджича заговорили К. Маркс, Ф. Енгельс, Й. В. Гете, В. Гумбольдт, Я. Грімм, А. Міцкевич, О. Пушкін, Ф. Челаковський, Т. Шевченко, Ю. Федькович та багато інших видатних вчених, поетів, діячів світової культури. Вуків вплив відчувають багато вчених і письменників і з інших слов'янських країн, які, йдучи за Караджичем, переносили його ідеї і на рідну ниву. З появою фундаментальних збірок Вука Караджича сербохорватська народна пісня повнокровно входить у золотий фонд світової культури.

У вінок слави Караджичу, а водночас і слави його народу, вплелися і інші фольклорні жанри, сумлінно зібрані і опубліковані Караджичем. У 1821 р. у Відні він здійснив перше, а в 1853 р. друге видання казок. Друге видання Караджич присвятив Я. Грімму. Останній високо оцінив казки за їх глибокий зміст, простоту, щирість, народну мудрість, чарівну красу і прекрасну мову. Через рік казки з'явилися німецькою мовою в перекладі Караджичевої дочки Міни з передмовою Я. Грімма. Отже, як і пісні, так і сербохорватські казки через переклади стали відомі й іншим народам Європи. Нове й доповнене видання сербохорватських казок, куди ввійшло понад 100 текстів, появилося друком вже після смерті їхнього збирача - в 1870 р.

Свого часу до цього класичного видання звертався І. Франко, про що свідчить його передмова до «Галицьких народних казок», зібраних О. Роздольським і виданих у Львові 1899 р.

З малих жанрів, де у стислій формі, як у розкритій книжці народної мудрості, узагальнено багатовіковий досвід людей, назвемо збірку, яку Караджич видав у Відні 1821 р., куди ввійшло 12 казок і 166 загадок, і книжку такого ж змісту, випущену 1836 р. в Цетині, яку схвально зустрів П. Нєгош. Всі прислів'я, які потребують пояснень, прокоментовані, а до тих, які менше поширені, подано вказівку на місце запису.

Вук Караджич цікавився народнопоетичною творчістю і сусіднього болгарського народу. У Відні 1822 р. він видав працю, в якій вмістив записані ним болгарські народні пісні і дав стислий огляд граматики болгарської мови. Цю працю високо оцінив І. Срезневський, наголосивши, що Караджич перший звернув увагу на мову болгарського народу, що на той час, коли вийшла ця книжка, «ніхто не мав уявлення про болгарську мову».

Підкреслимо, що Караджич цікавився і піснями російського народу. Під час подорожі 1818-1819 рр. в Росію і на Україну він записав ряд народних пісень. Отже, Вук Караджич своєю діяльністю охоплював широке поле духовного життя слов'янських народів. В діяльності Вука Караджича найяскравіше і найповніше виявився дух епохи романтизму та загальнослов'янського відродження XIX ст. Південні слов'яни, що висунули із свого середовища Вука Караджича і піднялись на боротьбу проти турецького рабства, на той час зайняли провідне місце в національно-визвольному і культурно-національному відродженні серед інших слов'ян.

«Видання Караджича,- наголошував М. І. Кравцов,- привертали увагу не лише до епосу, але й народу, показали свіжість і красу народної поезії, відкрили нову, до того часу не відому літературну галузь, дали багатий матеріал для мовознавства, літературознавства, етнографії і історії та ...викликали зацікавлення у всій Європі. Караджич розширив науковий кругозір учених, дав поштовх новим думкам і пошукам» [10]. Далі вчений підкреслює, що Караджич підняв значення фольклору в культурній спадщині південних слов'ян, поклав початок збирання юнацьких пісень, заснованого на наукових засадах. Водночас «його праця дала багато для демократизації літератури, лежала в площині романтичних пошуків народності і привертала увагу не тільки до вивчення народної старовини, але й до сучасного народного життя, вона сприяла боротьбі народу за свою політичну і культурну незалежність» [11]. Класичне Караджичеве багатотомне фольклорне видання (пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв, приказок, загадок) та інші праці - своєрідна національна енциклопедія Сербії, до якої зверталися, звертаються і будуть звертатися передові діячі різних країн світу, черпаючи з неї знання про сербський народ, який п'ять століть стогнав під п'ятою султанської Туреччини, але мужньо вистояв, про його сповнену драматизму історію та багату культуру.

Ще за часів Вука Караджича його збірки пісень були поширені серед рідного народу. Їх читали селяни, робітники, інтелігенція. Із багатого фольклорного багатства Вука Караджича брали приклади викладачі мови й літератури. Вукові книжки були майже в кожній сербській хаті, а якщо хто їх не мав, то позичав в інших і читав в дні свят і на вечорницях, цього своєрідного народного університету куль- • тури. Книжки Караджича були популярними серед сербів так, як на Україні «Кобзар» геніального Шевченка.

Найбільше були поширені пісні, в яких яскраво відбита національно-визвольна боротьба народу за свою незалежність. Люди зачитувалися ними, співали їх і багато знали напам'ять. Сучасний сербський фольклорист Момчило Златонович у ґрунтовному дослідженні «Народна пісенність Південної Сербії» (1982) наводить цікавий приклад популяризації у Південній Сербії записаних Караджичем пісень. У хаті Івана Влаїнця, який пройшов весь Балканський півострів, плекалась велика любов до сербохорватських пісень. Його дочка Стаїч знала напам'ять всі Вукові пісні середніх віків ще перед своїм весіллям 1868 р. А Хачі-Катерина із м. Враньє, народжена 1838 року, дочка відомого Михайла Погачаревича, у своїй хаті переховувала сербські книги, щоб турки не знищили їх [12]. «Я не знаю, чого ще світ не зробив із цих сербських пісень», заявляв патріарх славістики, чеський вчений Й. Добровський.

Перші переклади сербохорватських пісень на іноземні мови були зроблені в Італії. Ще в 1774 р. аббат Альберт Фортис опублікував книжку «Подорож в Далмацію», де вмістив у своєму перекладі італійською мовою і знамениту баладу, сповнену глибокого почуття і драматизму, «Хасанагиницю», яка згодом, в час розквіту романтизму, облетіла весь світ. Але широкі відомості про сербохорватську пісенну творчість давали переклади із збірок В. Караджича (М. Томмазія, Ф. Пеллегріні, П. Касандрича). Французькою мовою «Хасанагиницю» перекладають Шарль Нодьє, Е. Панкук, інші пісні із збірок Караджича перекладають барон Екштейн та Л. Свентон-Беллок. В Англії багато перекладає Дж. Боурінг. Німецькою мовою пісні виходять у перекладах Тальві, Й.-В. Гете, К. Брауна, А. Франкля, К. Гребера, В. Гергарда, К. Брентано, В. Гумбольдта, Л. Ранке, 3. Каппера.

Я. Грімм, коли вийшло друге видання збірки пісень Караджича, сказав: «Подумайте, видані вже три книжки пісень, і між ними навряд чи знайдеться хоч одна невдала». Друге видання пісень було перекладено англійською, французькою і німецькою мовами. Про епічні сербохорватські пісні Я. Грімм висловився: «Ми могли б поставити їх в один ряд передусім з іспанськими піснями про героїв, але ми ставимо їх навіть вище». А про баладу «Будування Скадра» (українською мовою перекладена М. Старицьким і Л. Первомайським) сказав, що вона «одна з найхвилюючіших пісень всіх народів і часів». Угорською мовою сербохорватські пісні перекладають Й. Секач, К. Сас, К. Тот, Е. Маргалич.

Мелодійно зазвучала сербохорватська пісня, зібрана Вуком, слов'янськими мовами. Польською мовою їх перекладають К. Бродзінський, А. Бєловський, Р. Зморський, Б. Залєський, Ф. Матейко, Я. Коперніцький. В 1840-1842 рр. в Парижі А. Міцкевич у своїх лекціях слов'янських літератур тепло відгукується про пісні південних побратимів та про збирача їх Караджича. З Караджичем був особисто знайомий і помагав йому в праці музикознавець Ф. Мирецький. Мелодії шести сербохорватських пісень, записаних ним, Вук помістив у другій своїй збірці пісень (1815). У 1818 р. Вук побував у Кракові та Варшаві, де зустрічався з лінгвістами Бантке, Лінде, Маєвським. Під час праці над своїм словником Караджич користувався словником польської мови Бантке.

Чеською і словацькою мовою сербохорватські пісні перекладали В. Ганка, П. Шафарик, Л. Штур, М. Фіалко, Ф. Челаковський. З чехами і словаками Караджича єднала особливо щира дружба, яка обопільно позначилась на їхній науковій роботі. Він дарує свої книжки з автографами Ганці, Шафарику, Палацькому. У друге і третє десятиліття XIX с. збірки пісень Караджича відіграли важливу роль у створенні нової чеської літератури. Фольклорно-етнографічні праці Вука використовують у своїй творчості Б. Немцова і П. Хохолушек. Ф. Челаковський, натхненний ідеями Караджича, створює тритомну збірку слов'янських народних пісень (цією збіркою, як і польськими перекладами, користувалися українські перекладачі).

Челаковський, який особисто знав Вука, вчився в нього сербохорватської мови і присвятив третій том слов'янських народних пісень «Приятелю своєму шановному і милому Вуку Стефановичу Караджичу». Караджич високо оцінив сумлінні переклади Челаковського. У боротьбі за реформу мови Караджичу допомагали авторитетні П. Шафарик та Й. Добровський. Словенською мовою сербські пісні перекладали Я. Зупан, Л. Светец, Ф. Цегнар, Ф. Левстик. До збірок Караджича звертаються основоположники словенської літератури В. Водник і Ф. Прешерн. У 1839 р. Станко Враз видав збірку словенських народних пісень, присвятивши їх Вуку Караджичу.

Особливо багато перекладають і досліджують сербохорватські пісні із збірок Караджича в Росії, з багатьма вченими якої Караджич був особисто знайомий, звідкіля він мав і моральну і матеріальну допомогу (пенсію), де відзначений був як учений лінгвіст і фольклорист не однією нагородою. Вперше із збірками сербохорватської народної поезії Караджича знайомить читача редактор журналу «Вестник Европы» М. Каченовський. Перші російські поетичні переклади сербохорватських пісень дає О. Востоков, пізніше їх перекладають Ю. Венелін, І. Срезневський, О. Пушкін, М. Берг. У 1871 р. під редакцією М. В. Гербеля виходить ціла збірка «Поэзия славян», де вміщено переклади сербохорватських народних пісень: П. Кіреєвського, А. Майкова, Л. Мея, О. Міллєра, О. Пушкіна, М. Щербини. В 1897 р. вийшло перше, а в 1916 р. друге видання перекладів сербохорватських народних пісень, здійснених М. Гальковським. І. Срезневський та П. Кулаковський друкують нариси про життя і творчість В. Караджича. Особливо багато перекладається і досліджується сербохорватська пісня в Росії за радянського часу, де провідне місце в цьому належить М. Кравцову. Вукову мовну реформу високо оцінюють російські вчені, зокрема Брандт, Кепген, Княжевич, Надєждін, Полєвой, Прейс. Для них Вук Караджич був зразком для наслідування, що яскраво відбилося в діяльності Прейса, особливо в його праці «Роздуми про епічну народну поезію сербів», якою він, на думку відомої сербської вченої Цветанки Органджієвої, заклав основи культурно-історичного вивчення фольклору і в російській науці[13].

Інтенсивно перекладаються сербохорватські пісні із збірок Караджича, досліджується його спадщина на Україні, яку сербський вчений відвідав 1819 р. (Київ, Львів, Чернівці). За часів Караджича Україна стогнала під царським і цісарським гнітом, а в історичному і культурному житті певною мірою нагадувала Сербію, Хорватію та інші південнеслов'янські країни. Піднесення національно-визвольної боротьби і культурного життя Сербії були дуже близькими підневільному тоді українському народу і благотворно позначились на розвитку його національної культури.

Щодо пісенного багатства наших побратимів, то досить промовистим є уже те, що на сьогодні українською мовою перекладено до 400 текстів сербохорватських пісень, які становлять понад 16 тисяч поетичних рядків. Більшість з них - це переклади із збірок Вука Караджича. Назвемо лише деяких визначних українських письменників, що перекладали чи переспівували сербохорватські пісні із збірок Караджича: М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Старицький, І. Франко, а за радянського часу - Леонід Первомайський та М. Рильський [14]. Сербохорватські пісні із збірок Караджича входять у поетичний світ Ю. Федьковича і Лесі Українки. Українські переклади сербохорватських пісень виходили окремими виданнями: «Сербські народні думи і пісні» в перекладі М. Старицького (1876), «Сербські епічні пісні» в перекладі М. Рильського (1946), «Сербська народна поезія», упорядкована Леонідом Первомайським і М. Рильським (1955), «Сербохорватські народні пісні» (1970), упорядковані нами.

Українському читачеві відомі і прозові твори із багатого фольклорного видання Караджича. У 1966 р. у Києві в перекладі П. Сигеди вийшли «Сербські народні казки», де 57 казок взяті із збірки Караджича, а в 1969 р., знову ж таки в Києві, видрукувана книжечка «Прислів'я та приказки народів Югославії». Сербохорватські прислів'я та приказки переклав 3. Гончарук. У збірці вміщено майже 400 прислів'їв і приказок, взяті із зібрання Караджича. Вук Караджич став для українських вчених одним із живих прикладів звернення до джерел народної мови і фольклору (Максимович, Бодянський, діячі «Руської трійці» та ін.).

З Караджичем були особисто знайомі І. Головацький, М. Маркевич, О. Бодянський, І. Срєзневський, К. Устиянович та ін. Ще в XIX ст. сербохорватські пісні із Караджичевих збірок стають предметом дослідження наших вчених - літературознавців, фольклористів, лінгвістів: Ю. Венеліна, О. Бодянського, Я. Головацького, О. Потебні, М. Драгоманова, В. Навроцького, І. Франка, В. Гнатюка, А. Лободи, які розглядають тематику, метрику, ритмомелодику та художні засоби сербохорватських пісень. 1899 р. у Львові виходить з друку книжечка О. Борковського «Про славного сербського ученого Вука Стефановича Караджича», що послужила канвою для нарису А. Веретельника «Оповідання про Вука Караджича» (1906).

Один з найбільших слов'янських поетів XX ст. наш М. Рильський, що був перекладачем, популяризатором і дослідником сербохорватських пісень із збірок Караджича, присвятив сербському вченому окрему статтю до 90-річчя з дня його смерті, наголошуючи на всенародній шані В. Караджича, пише: «Вука Караджича із вдячністю пам'ятають всі передові представники талановитого і волелюбного сербського народу. Шанують його як ученого і борця за незалежність свого народу, за дружбу всіх слов'янських народів і росіяни, і українці, і білоруси, і всі народи Радянського Союзу» [15].

Спадщина В. Караджича не перестає цікавити наших учених ¹⁶, бо в ній - плід невтомної багаторічної праці великого серба, що зібрав духовні скарби свого та інших слов'янських народів, збагативши вселюдську культуру, про розквіт якої він дбав.

1. Див.: Књижевност и језик.-1964.-№ 1.- С. 2.
2. Див.: Књижевност и језик.-1964.-№ 1.- С. 8.
3. Караджич Вук Стеф. Вибрані праці.-Београд, 1964.- С. 348. (Сербо-хорват. мовою).
4. Там же.- С. 349.
5. Срезневский И. И. Вук Стефанович Караджич: Очерк биографический и библиографический // Московский литературный и ученый сборник.-М., 1846.- С. 340-341.
6. Зыкин. В. Н. Вук Караджич и русская наука.-Л., 1950.- С. 15.
7. Кравцов Н. Й. Роль народного эпоса в развитии сербской литературы // История, фольклор, искусство славянских народов.-М., 1963.- С. 351.
8. Черньшевский Н. Г. Полн. собр. соч.: В 15 т.-М., 1949.-Т. 2.- С. 295.
9. Гердер Й.-Г. Избр. соч.-М.-Л.: Гос. изд-во худ. лит., 1959.- С. 69.
10. Кравцов Н. И. Сербскохорватский эпос.-М., 1985.- С. 14.
11. Там же.
12. Див.: Народно песништво Лужне Србиjе.-Врање, 1982.- С. 194 та ін.
13. Див.: Цветанка О. П. Й. Прейс и Вук Караджич // Вуков зборник. - Београд, 1966.- С. 540.
14. Див. докладніше v нашій праці «Сербохорватська народна пісня на Україні». - К., 1966.
15. Рильський М. Вук Караджич // Зібр. творів: У 20 т. - Київ, 1986. - Т. 14.-С. 279.
16. Темі «Вук Караджич і Україна» на Україні спеціально присвячено роботи І. К. Білодіда «Вук Караджич в історії українсько-сербських наукових зв'язків» (1965) і Є. П. Кирилюка «Вук Караджич та українська культура» (1978).