Михаил Васильевич Гуць

Сербо-хорватська народна писня на України

Академія наук Української РСР:  ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА. ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФІЇ їм. м. т, РИЛЬСЬКОГО - «Наукова думка» Київ-1966

ЗМІСТ

Вступ
Перші українські переклади сербохорватських народних пісень
Тарас Шевченко і сербохорватська лірична пісня.
Переклади та переспіви сербохорватських пісень в 60-70-х роках XIX ст.
Сербохорватський народний епос та лірика в перекладах Михайла Старицького.
Південнослов'янський гайдуцький епос та сербохорватська народна лірика в перекладах І. Я. Франка
Мотиви сербохорватського фольклору в творчості Лесі Українки
Сербохорватська народна поезія в перекладах українських радянських поетів
Висновки

Вступ

Сербохорватська народна поезія ввійшла в золотий фонд світової культури. Вона здавна привертала увагу багатьох поетів-перекладачів і фольклористів різних країн Європи. Інтерес українських письменників і дослідників до пісенної творчості сербів і хорватів має більш як вікову історію. Тільки самих перекладів, переспівів та оригінальних творів, написаних за мотивами сербохорватських пісень на Україні, вистачило б не на один том.

Тісні зв'язки українців з іншими слов'янськими народами, зокрема з сербами і хорватами, спільність їх походження, територіальне сусідство і особливо подібні історичні умови боротьби за своє соціальне та національне визволення зумовили ідейно-художню спорідненість їх епосу.

Дослідження міжслов'янських культурних взаємин є однією з важливих ділянок радянської науки. Розкриття цієї проблеми має не тільки науково-пізнавальне значення, а й позитивно впливає на духовне зближення народів, на зміцнення дружби між ними. В усі часи і особливо в епоху великого соціально-політичного перетворення світу і єднання народів під прапором рівності, братерства і дружби вивчення цих духовних зв'язків стало життєво необхідним.

Історія перекладів сербохорватської пісні на Україні в дореволюційний період майже зовсім не висвітлювалась. Досить сказати, що навіть в найповнішій для свого часу (90-ті роки XIX ст.) бібліографії Цішевського «Folklorystika chorwacko-serbska»[1] серед великої кількості перекладів пісень багатьма мовами світу Україна представлена всього-навсього тільки книжкою Михайла Старицького «Сербські народні думи і пісні» (Київ, 1876). Незважаючи на те, що з часу перших українських перекладів сербохорватських пісень минає вже близько півтора століття та що до сербохорватських пісень зверталось чимало українських поетів-перекладачів і дослідників, українська фольклористика й понині не спромоглася ані на бібліографію цих перекладів, ані на висвітлення їх історії. Все, що зроблено досі на Україні для вивчення перекладів сербохорватських пісень, обмежується тільки висвітленням окремих питань. Це в основному статті І. Брика, М. Гольберга - про переклади М. Шашкевича, Я. Головацького та А. Метлинського [2]; В. Недича, І. Айзенштока, І. Ющука, Ф. Прийми - про вірш Т. Шевченка «Подражаніє сербському» [3], М. Драй-Хмари, Б. Галащука - про поему Лесі Українки «Віла-посестра» [4], В. Коптілова - про переклади М. Старицького, М. Павлюка - про майстерність художнього перекладу[5] тощо. У зв'язку з тематичною вузькістю цих досліджень в них не висвітлені взаємозв'язки між Україною, Сербією і Хорватією як історико-культурний процес, що хронологічно охоплює діяльність багатьох поколінь українських перекладачів сербохорватської пісні. І характеристика цих досліджень неповна. А такі постаті, як М. Бучинський, Осип Барвінський, О. Навроцький, І. Рудченко, М. Кононенко, І. Іванців, В. Поліщук та ряд інших залишились взагалі поза увагою науковців.

Українські письменники в дореволюційний час працювали в тяжких політичних і цензурних умовах, більшість своїх перекладів не могли надрукувати при житті, а надруковані часто підписували псевдонімами. Тому встановлення авторства іноді викликає чималі труднощі.

Знайомство українців з сербохорватською піснею відбувалося головним чином через переклади і переспіви. Чимало сприяли цьому і наукові праці українських і російських славістів Ю. Венеліна, О. Бодянського, О. Потебні, І. Франка, М. Сумцова, М. Халанського, Ф. Колесси, а також слов'янські концерти М. Лисенка. Сербохорватську пісенну тематику пропагували також композитори Д. Січинський і О. Нижанківський.

Історична доля українського, сербського та хорватського народів складалася так, що дуже часто сербохорватська пісня поширювалась на Україні не через книжку, концерт, а безпосереднім усним перейманням. Свідченням цього є сербські мотиви в українських піснях: пісні про сербина і пісні з мотивами на зразок «Іван та Мар'яна», які занесли на Україну десь в XVI-XVII ст. південнослов'янські гуслярі [6].

Як у літературній обробці, так і в безпосередньому усному сприйманні народними масами сербохорватська пісня на українському грунті зазнавала нерідко складних художніх переробок, переживала своє друге народження. З часом вона так тісно спліталася з українською народною творчістю, що тепер на перший погляд сприймається як оригінальний витвір українського народу. І тільки всебічне і глибоке зіставлення українських та сербохорватських пісень допомагає виявити в нашому фольклорі сербохорватський елемент.

Тривала історія проникнення сербохорватської пісні на Україну найрізноманітнішими шляхами, великий інтерес до неї українських діячів культури, її живе побутування серед старшого покоління жителів західних областей України навіть і в наш час[7] дає значний матеріал для висвітлення українсько-сербохорватських фольклорних та фольклористичних взаємин. Центральним у висвітленні цієї широкої теми є дослідження українських перекладів та переспівів сербохорватської народної пісні від 30-х років XIX ст. до наших днів. Їм і присвячена ця праця.

При аналізі всіх відомих і відшуканих та хронологічно систематизованих українських перекладів і переспівів сербохорватської пісні автор висвітлює передусім такі питання: роль сербохорватської пісні у зміцненні культурних зв'язків між Україною, Сербією та Хорватією, її значення для ідейно-тематичного та художнього збагачення української літератури, вплив української народної поезії на художнє переосмислення сербохорватської пісні в перекладах, переспівах, наслідуваннях, художня майстерність перекладів.

1 Праця Станіслава Цішевського була надрукована окремими частинами у варшавському журналі «Wisła» під загальною назвою «Folklorystyka chorwacko-serbska, Przegląd historyczno-bibliografichny, Wstęp», т. V, 1891, стор. 871. 1. Pieśni. Najstarsze slady istnienia i historja zbierania pieśni ludowych, т. V, стор. 882-902, т. VI, 1892, стор. 18-53; - 2. Bibliografja zbiorów pieśni, т. VI, стор. 371-390, 547-563; - 3., Bibliografja prżekładów pieśni ludowych na obce językiт. VI, стор. 834-849. На стор. 840 згадано про переклади М. Старицького.

2 І. Брик, Переклади сербських народних пісень у «Русалці Дністровій». - «Записки наукового товариства імені Шевченка», т. ХСІХ, 1930; М. Я. Гольберг, Південнослов'янські зв'язки «Руської трійці» (3 історії перших українських перекладів сербських народних пісень). - В кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», вип. 2, К., 1961.

3 Владан Недић, Један српски мотив у Шевченка. - В кн. «Зборник Матице Српске за књижевност и језик», кн. З, 1955; І. Я. Айзеншток, «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. - «Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції», К., 1960; І. П. Ющук, Шевченкове «Подражаніє сербському». - «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Ф. Я. Прийма, Джерело Шевченкового «Подражанія сербському». - «Радянське літературознавство», 1964, № 6.

4 Михайло Драй-Хмара, Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу, К., 1929; Б. Галащук, Леся Українка і сербський фольклор. - В кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», вип. 1, К., 1958.

5 В. В. Коптілов. Відображення стилістичних особливостей мови сербського фольклору в перекладах М. П. Старицького. - В кн. «Славістичний збірник», К., 1963; М. М. Павлюк, Художній переклад епічної формули. - «Радянське літературознавство», 1960, № 6.

6 Іван Франк о. Вибрані статті про народну творчість, К., 1955, стор. 76.

7 Див. від. рук. ІМФЕ АН УРСР, ф. 14-10, од. зб. 933, 1003.

Перші українські переклади сербохорватських народних пісень

Перевід сербських пісень... що то за краса! Без їх, мабуть, слов'янського духа годі й поняти.

Юрій Федькович

Національно-визвольна боротьба і культурне відродження південних слов'ян в першій половині XIX ст. перегукувалися з пробудженням і розвитком громадського життя інших слов'янських народів, які прагнули об'єднатись для боротьби з поневолювачами. Про це об'єднання і визволення мріяли всі слов'яни, виступаючи «борцями майже в усіх країнах, на всіх боєвищах Європи»[1]. А для того, щоб об'єднатись, треба було пізнати один одного, вивчити мову, звичаї, історію тощо.

Романтичне захоплення своєю історією та культурою було необхідним елементом становлення національних мов та літератур у пригноблених слов'янських народів. В історії слов'янських літератур цей період названий романтизмом.

На цей час в умовах Сербії виросла могутня постать Вука Стефановича Караджича - основоположника сербохорватської літературної мови, фольклориста, етнографа, письменника, історика, критика, перекладача і громадського діяча. Його наукові праці та монументальні збірки народних пісень стали національною енциклопедією, з якої вся освічена Європа черпала знання про сербів та хорватів і їх героїчну боротьбу за своє визволення.

Збірки пісень Караджича набрали такої популярності в Європі, що багато дослідників і поетів стали вивчати сербохорватську мову тільки для того, щоб познайомитися з ними в оригіналі. І, звичайно, з'явилося чимало перекладів італійською, німецькою, французькою, англійською, польською, російською, чеською, українською, угорською та іншими мовами. На кінець XIX ст. в Європі не було країни, на мову якої не було перекладено хоча б кілька сербохорватських пісень.

Піднесення національно-визвольної боротьби південних слов'ян і пожвавлення культурного життя цих народів знайшло гарячий відгук на Україні, а особливо в Галичині, яка з більшістю поневолених південних слов'ян перебувала під гнітом австрійської корони.

На українських землях збірки сербохорватських пісень Караджича стали відомі на початку XIX ст. Вже 1823 р. в статті Д. Зубрицького «Про простонародні пісні», надрукованій у львівському календарі «Pielgrżym», згадується Караджич як взірець громадського діяча і фольклориста. Особливо популярним став Караджич після того, як його збірки пісень дійшли на Україну. На досвід сербського збирача пісень орієнтувався М. Максимович, готуючи свою першу збірку українських народних пісень (1827). Про це свідчить передмова до збірки, де упорядник за зразком Караджича поділив українські пісні на чоловічі і жіночі, а також його автобіографія. В ній Максимович признається, що для свого словника у збірці («Малороссийские песни») він «прочитав і слов'янську граматику Дубровського і сербський словник Вука Стефановича»[2].

Культурне відродження на західноукраїнських землях, що в 30-х роках XIX ст. яскраво проявилося в діяльності львівської прогресивної молоді і, зокрема, в діяльності її трьох провідних постатей (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), названих «Руською трійцею», відбувалося в загальнослов'янському руслі з орієнтацією в основному знову ж таки на діяльність Караджича.

Дослідникам культурного відродження Галичини треба мати на увазі і попередників «Руської трійці», які підготували грунт для її діяльності, хоч самі залишились у тіні її слави. Ці попередники відіграли певну роль і в орієнтації молодого покоління на національно-визвольний рух південних слов'ян, на діяльність провідників цього руху. Наприклад, перший борець за українську народну мову в Галичині Іван Могильницький (1777-1831), діяльність якого мала чималий вплив на Шашкевича, Головацького та інших львівських семінаристів, був під впливом Караджича і популяризував його збірки пісень[3]. Велику ідейну і матеріальну підтримку молоді подали І. Снігурський (1788-1847), М. Верещинський (1793-1882) та інші.

Прогресивно настроєна молодь, що гуртувалася навколо «Руської трійці», за прикладом Караджича рішуче повертається до народної мови і за основу правопису бере фонетичний принцип. Це яскраво відбилося в альманахах «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834), що передували знаменитій «Русалці Дністровій» (1837). «Про правопис, - згадував Я. Головацький, - відбувались довгі суперечки. Я пропонував правопис Максимовича; мої товариші вимагали застосування (на думку Копітара і Грімма, найлогічнішого) сербського правопису Вука Стефановича Караджича»[4]. Аналогії із сербським правописом, як пише далі Я. Головацький, особливо настійно вимагав також І. Вагилевич.

Як видно із «Русалки Дністрової», її упорядники і автори знайшли власне рішення правописної проблеми, хоч і використали деякі елементи правопису Караджича, наприклад џ на позначення українського «дж», «Та все-таки, - писав Франко, - примір Вука в Сербії впливав на молодече покоління галицько-руських письменників. Сам Шашкевич завів у «Русалці Дністровій» правопис, значно відмінний від того, якого вживають книги церковні, а Йосип Левицький видав один із своїх «тезоіменитих» віршів на честь Снігурського в 1841 році мовою народною і правописом радикально фонетичним, скопійованим з Вукового»[5].

Найсміливішим в усіх починаннях і найзавзятішим в самоосвіті був М. Шашкевич. Слов'янські мови і фольклор привернули його увагу. «Книгохранилища університетське і Оссолінського, - згадував Я. Головацький, - достарчали немало поживи для єго все більше лакнучого духа. Допав Добровського сочиненія про словенщину, єго «Institutiones linguae slavicae», Шафарикову історію словенських язиків, діла Ліндого, Раковецького, Вука Стефановича - і нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут йому отворився великий світ - словенщи'на з своєю поважною, величною стариною, з відмолодженими, відживаючими парістками. Все то переймала молода, повна сили і надії душа; з живим запалом молодецьким слідив, іспитовав, загортав цілу словенщину і заєдно розпросторонював свої відомості»[6].

Все сказане Я. Головацьким про самоосвіту Шашкевича і його захоплення славістикою в такій же мірі стосується самого Я. Головацького, І. Вагилевича та багатьох інших їх однодумців. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, граматики О. Павловського, збірки пісень М. Максимовича, галицька молодь дуже добре була обізнана з творами та науковими працями славістів: Й. Добровського, П. Шафарика, Я. Коллара, В. Ґанки, Є. Копітара, П. Дайнка, Ф. Метелька, І. Берліча та інших. 1833 р. Шашкевич на українському і сербському топонімічному матеріалі пише етимологічну розвідку «Черногора – Černa-gora», в якій засвідчує свою обізнаність з географією та мовою південних слов'ян, перекладає з польської статтю «Любителі слов'янщини і народів чужосторонніх» та готує для перекладу етнографічний фрагмент «Gośćiność w Serbiji, podług Niemieckiego ». У полемічній брошурі «Азбука і abecadło...» (1836) він посилається на лінгвістичні праці майже всіх визначніших славістів того часу. Глибоку обізнаність із тодішньою славістикою бачимо і в наукових розвідках Я. Головацького та І. Вагилевича. Питання мови, історії, фольклору та етнографії рідного народу вони розглядали майже завжди в різносторонніх зв'язках з історією та культурою інших слов'янських народів. Тому й не дивно, що в їхніх працях зустрічаємо численні посилання на провідних тогочасних славістів.

Велике значення для пожвавлення культурного життя Галичини мали особисті зв'язки львівської молоді, зокрема М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького з культурними та громадськими діячами майже всіх народів слов'янського світу. Зауважимо, що брат Я. Головацького Іван часто бував у домі Караджича у Відні та пересилав звідти сербські книжки до Львова[7]. Більше того, Караджич підмовляв його після закінчення університету переїхати до Сербії. Щодо Я. Головацького, то у першій половині XIX ст. в Галичині нема нікого, хто б міг зрівнятися з ним по інтенсивності зв'язків із слов'янським світом. Як відомо, саме ці зв'язки допомогли М. Шашкевичу, І. Вагилевичу та Я. Головацькому видати і розповсюдити «Русалку Дністрову», де й були надруковані перші українські переклади сербохорватських пісень.

Перу Я. Головацького належить ряд розвідок про південних слов'ян. Почерпнувши величезні знання з літератури в бібліотеках та безпосередньо від учених різних слов'янських країн, в яких на той час бурхливо розвивалось культурне життя, члени «Руської трійці» глибоко зрозуміли відсталість Галичини, тому й скаржився Шашкевич у передмові до «Русалки Дністрової»:

«Судило нам ся послідним бути»[8]. У цій скарзі і глибоке усвідомлення своїх завдань та важливість своєї праці на користь народу, і широка програма громадської та культурно-освітньої роботи. Вона дає нам можливість краще зрозуміти і їх звернення до сербохорватського фольклору. Оцінюючи «сербськії народнії пісні, тії самородні запахущії цвіточки», що «виросли у душі буйного словенського народа», Я. Головацький писав: «Слава їх уже давно розляглася по цілій Європі, на всі мови їх перекладено, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другії словенськії наріччя присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії»[9].

Маркіян Шашкевич

В альманаху «Русалка Дністрова» було надруковано вісім перекладів сербохорватських пісень, з яких шість належать М. Шашкевичеві і два Я. Головацькому. Шашкевич почав перекладати ще десь в 1832- 1833 рр. Очевидно, його переклади були включені вже до альманаху «Зоря» (1834), який заборонила цензура і який пізніше в дещо зміненому вигляді вийшов під назвою «Русалка Дністрова». Шашкевич і Головацький взяли тільки ліричні пісні. Такий підбір можна пояснити і віком перекладачів, і невеликим розміром пісень та їх спорідненістю з українською народною лірикою, і замилуванням перекладами польськими (К. Б.родзінського, А. Бельовського), чеськими (Ф. Челаковського). Зокрема, Шашкевич та Головацький захоплювалися збіркою Челаковського «Slovanské narodní písně» (Прага, 1822-1827), де паралельно вміщено оригінали і переклади сербохорватських пісень. До речі, в «Русалці Дністровій» знаходимо ті ж самі переклади, які маємо у збірці Челаковського, їх заголовки дуже подібні до заголовків цих пісень у перекладах Челаковського. Проте Шашкевич і Головацький мали під рукою і Караджичеву збірку пісень. Над перекладами М. Шашкевич працював дуже сумлінно (окремі з них мають по декілька редакцій). З цього погляду показове зіставлення двох варіантів перекладу пісні «Дівчина і риба».

На переклади М. Шашкевича, звичайно, вплинула українська народна поезія, яку він досконало знав. Під її впливом поет вживає пестливі слова «сестрице», «братику», хоч їх і не знає сербохорватська пісня. Переклад пісні «Пуста дівчина» також зазнав деякого впливу української коломийки, розміром якої він написаний.

Переклад пісні «Дівчина, лице миюча» докладно передає зміст і образність оригіналу, хоч правда, і тут поет вводить характерні для української пісенності повтори-звертання:

Як бачимо, в перекладі точно збережено й метричну структуру оригіналу (десятискладовий розмір з цезурою). Особливо близькі до оригіналу переклади тих пісень, образна система і мотиви яких трапляються і серед українського народу. Ось, наприклад, переклад пісні «Ангелчині ворота»:

Високо ся сокіл вивиу
ВисшЕ городу ворота;
Воротарка там Ангелка,
Сонцем голову завила,
МЕсяцьом ся вперезала,
И звЕздами затикала.

(«Р. Д.», 106)

Цікава історія Шашкевичевого перекладу сербохорватської пісні «Знатель». Образами живого народного гумору в ній «тлумачиться»: як треба цілувати вдовиць і як дівчат. Це дало підставу львівському цензорові Левицькому заявити, що пісня проповідує аморальні ідеї, а тому «Русалка Дністрова» повинна бути заборонена. Копітар, заперечуючи цензорові, доводив, що ніякої аморальності в цій пісні немає, і що це всього-навсього невдало наслідуваний жарт сербської жартівливої пісеньки[13]. Так висловився Копітар тільки для того, щоб захистити упорядників альманаху. Насправді переклад цілком точний і майже дослівний.

Поза альманахом «Русалка Дністрова» залишився переклад пісні «Олень і Віла» («Лелен й Вила»). Впер ше опублікований тільки 1884 р. [14]

Праця над перекладами сербохорватської лірики сприяла удосконаленню поетичної майстерності М. Шашкевича. Проте даремно шукати в оригінальних творах письменника конкретних впливів сербохорватської пісні, а тим більше відділяти їх від впливу української народної поезії та творів тогочасних поетів (А. Метлинського, А. Міцкевича, А. Залеського, Т. Шевченка), як це робить К. Студинський[15]. У поетичній творчості М. Шашкевича ці впливи не мали прямолінійного вияву. Тому вже Ф. Колесса не погодився з думкою К. Студинського про те, що заперечний паралелізм, наприклад, у вірші М. Шашкевича «Погоня» та деяких інших його творах йде від сербохорватської пісенності[16]. Він вказав на наявність такого зачину в українській колядці. Зустрічається заперечний паралелізм і в українських ліричних піснях:

Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи то люта джума летит?
НE!.. То Козак конем садит!
(«Р. д.», 65)

Чи то вірли крильми б'ються?
Чи зірки сияют?
НЕ!.. То Козак з врагом трутся,
Мечами блискают.
(«Р. Д.», 67)

Очевидно нема підстав зводити ці рядки до впливу сербохорватської пісні, адже в одній українській веснянці зустрічаємо майже тотожний шашкевичевому зачин:

Ой братчику Романчику,
Що то в полі за димове?
Чи то вірли крильми б'ються,
Чи вівчарі турму гонять?

Як відомо, І. Франко подібно до М. Шашкевича теж скористувався в одній з своїх поезій цим художнім засобом та образом. У XII «Веснянці» І. Франка читаємо: «Ой що в полі за димове? Чи то вірли крильми б'ються? Ні, то доля грядки копле...»[17]

Особливо багато в ознайомленні українців із сербохорватськими піснями зробив Яків Головацький. Піснями і побутом сербського та хорватського народів він зацікавився ще на початку 30-х років, коли, закінчивши гімназію, вступив до Львівського університету. Разом з братом Іваном він співав у слов'янському хорі, що був тоді у Львові, жив спільно з студентами різних слов'янських країн, які розповідали йому багато цікавого про свій народ. А згодом, перебуваючи в Пешті, Я. Головацький познайомився з багатьма видатними діячами слов'янської культури - словаком Колларом, адвокатом і видавцем Сербської Матиці Павловичем, сербськими студентами Георгієм Петровичем, Николичем, Поповичем та хорватським письменником Курелацом. Всі вони були учасниками руху слов'янського відродження і мали чималий вплив на формування світогляду і літературну діяльність українського вченого.

Про своє знайомство з словаками, сербами та хорватами в Пешті Я. Головацький докладно розповів у листі до брата Івана від 27 серпня 1841 р. та пізніше у спогадах «Пережитое й перестраданное». «Часи тії, із ними пережиті, - читаємо в цьому листі, - то найщасливіші мої в житю, тямлю я і во вік не забуду тих годин, перебутих у Пешті із молод. сербами, хорватами і словаками і з тими чехами, щом ся пізнав у Львові, знаєш сам, яке наше пожитє було. Люба мині згадка за тими хвилями, коли далекії однородці пізнали побратимство своє і вкупі радов потішали, одним духом жили... Знаю я, як їх болит серце над нашою долею... У словен є одна народність, одна мова, один дух»[18]. Іншим разом Я. Головацький є вже увагу на «спорідненість між мелодіями пісень слов'янських». «Чудно нам було, - пише він, - як сербські пісні подібні до наших своєю простотою, чеські природною легкістю...»[19]

Знайомство Головацького із сербськими студентами пригодилось і при виданні альманаху львівських студентів. Коли 31 липня 1835 р. львівський цензор В. Левицький заборонив «Руській трійці» видати свою «Зорю», молоді ентузіасти звернулись до своїх друзів сербів у Пешт. Про видання Головацький домовляється у 1835-1836 рр. з студентом-сербом Георгієм Петровичем - приятелем пештського цензора. У вересні 1836 р. він вислав йому рукопис «Русалки». Цензор Надь (Наду) в жовтні переглянув його, а в грудні 1836 р. «Русалка» була вже надрукована[20].

Цікаво зазначити й те, що одну з найперших звісток про «Русалку Дністрову» подали серби в журналі «Serbskji narodyj Ljist»  (1837, ч. XVI), а звідти і львівські «Rozmaitości», dodatek do «Gazety Lwowskiej» (1837, ч. 25).

Переклади сербохорватських пісень Я. Головацький розпочав десь у 1835-1836 роках. Два з них - «Три тузі» і «Смерть милих» - були надруковані в «Русалці Дністровій». Переклади майже дослівні. Для народних пісень - це не недолік, оскільки велика кількість ліричних та обрядових поетичних творів слов'янських народів дуже близькі між собою. Наприклад, в оригіналі:

Славуј птица мала сваком покој дала,
а мени јунаку три туге задала.
(К., І, 413)

В перекладі Я. Головацького:

СоловЕй пташина
УсЕм спокій дала;
МинЕ молодому
Три тузЕ задала,
(«Р. Д.», 107)

Розглядаючи переклади Я. Головацького і М. Шашкевича, надруковані в «Русалці Дністровій», І. Брик зазначив, що хоч «сама українська мова перекладів не може нас тепер вдоволити, але треба дивитися на неї як на перші спроби писати рідною мовою тому сто літ, а тоді прийдеться з подивом віднестися до тої праці, завдяки якій сі переклади і під оглядом мови не можуть нас надто вражати»[21]. Ці переклади дослідник ставить в один ряд, а то й вище від усіх відомих йому перекладів сербохорватських пісень іншими мовами.

Я. Головацький продовжував перекладати сербохорватські пісні і пізніше. Не останню роль зіграв при цьому і брат Якова Іван, що вчився у Відні наприкінці 40-х років. Він повідомляв брата про культурні новини слов'янського світу. «Вукових пісень II том вийшов із друку - либонь І т[ом] маєш, то пізніше може пришлю тобі сей другий» - пише Якову Іван з Відня 4. IV. 1845 р., нагадуючи одночасно, що в першу частину «Вінка русинам на обжинки» думає помістити його переклади сербських пісень[22]. Цей збірник І. Головацький видав у Відні 1846 р. В ньому поміщено 23 сербохорватські пісні в перекладі Я. Головацького та переклади М. Шашкевича, передруковані з «Русалки Дністрової»[23]. Тематика цих перекладів різноманітна: переважно це ліричні пісні про кохання, розлуку, дівочу красу, людську працю. Деякі з них пройняті дотепним гумором, засуджують людські вади. Збереглася рукописна збірка перекладів сербохорватських пісень Я. Головацького, значна частина яких опублікована тільки недавно[24]. Збірка проливає світло на ряд питань, пов'язаних із творчою біографією Я. Головацького, його інтересами та працею над перекладами.

Автографи Я. Головацького свідчать про його широку обізнаність з багатими поетичними скарбами сербського та хорватського народів. У збірці знаходимо чимало переписаних з оригіналу сербохорватських пісень, деякі, замітки історичного характеру, що свідчать про всебічне вивчення Головацьким культури та історії південних слов'ян.

Згаданий чорновий автограф свідчить, що Я. Головацький мав під руками переклади Ф. Челаковського. Рукопис містить 35 перекладів, з яких три («Дівочий суд», «Хасанагиниця», «Ой, дівчина сонце доганяла») незакінчені. Поряд з ліричними піснями є і переклад однієї далматської героїчної пісні. Це - доказ того, що вже в 30-40-х роках XIX ст. українські письменники звертались і до героїчного епосу сербів та хорватів, а не лише до лірики, як вважали досі. В архіві Маркіяна Шашкевича[25] знаходиться ще вісім невідомих досі перекладів сербохорватських пісень Якова Головацького, які виявив і подав до друку (ж. «Радянське літературознавство») викладач Дрогобицького педінституту Микола Шалата. Переклади точні і передають художню красу оригіналу, а також зберігають його метрику і ритміку. Про це виразно говорить початок пісні «Горда дівчина» («Понос љепотице»):

Оригінал

Девојка је крај горе стајала,
сва се гора од лица сијала,
а од лица и зелена венца.
(К., І, 458)

Переклад:

Дівчинонька край гори стояла,
А вся гора від лиця сіяла,
І від лиця й зеленого вінця.
(«Р. Л.», 76)

Особливо вражає своєю поетичністю сараївська пісенька «В серці студінь» («По срцу зима»). Перекладач не збіднив живий малюнок оригіналу, не позбавив його емоційної сили.

Головацький уміло використовує пестливі слова «сніжок», «братчик», «черевички», «ніжки», «серденько», передаючи любов брата до своєї сестри, яка через одруження з нелюбом стала жертвою родинного нещастя. Саме цією емоційною глибиною відрізняється переклад від оригіналу і наближається до українських народних пісень цієї тематики. Цікаво, що перекладачеві вдається майже повністю зберегти всі іменники, прикметники та дієслова оригіналу. Те ж саме можна сказати і про переклади пісень «Кінь не хоче води пити» («Коњ воде неће да пије») і «.Найкращий» («Лијепо, љепше, најљепше»). В останньому Я. Головацький прагне зберегти навіть метричну структуру оригіналу.

Майстерно відтворює поет заперечні паралелізми та повтори оригіналу, що яскраво видно, наприклад, у перекладі пісні «Сестра іскушує брата» («Сестра куша брата»).

Єдине, чим відрізняється цей переклад від оригіналу, це розмір. Коли в оригіналі рядок десятискладовий, то в перекладі маємо десяти-, одинадцяти-, а то й дванадцятискладові. Деякі відміни допускає Я. Головацький і в інших перекладах. Інколи він замінює імена персонажів. Так, в перекладі пісні «Јово и Марија» («Іван і Марія») імена головних героїв цієї пісні Йово (Іван. - М. Г.) і Марія поет замінив на Ранка і Милицю, назвавши за їх іменами і свій переклад. Тут він пішов за Челаковським.

Трагічна за змістом пісня «Радост у опоминаї-ьу» («Потіха в згадуванню»), що змальовує нещасливе кохання, силу щирого дівочого почуття і легковажність юнака. Головацький тонко відчував емоційний ключ твору. В перекладі збережено всі питальні та окличностверджувальні інтонації, тобто основний художній засіб пісні.

Сербохорватські пісні мають ту характерну особливість, що в них часто портрети героїв, описи подій, пейзажі можуть повторюватись по кілька разів. Для українських перекладачів ці сталі епічні формули були чи не найбільшою трудністю, тому що подібна риса у нашій народній поезії виражена значно слабше, і копіювання оригіналу було б незвичним для українського читача. Тому, уникаючи одноманітності повторів, деякі українські перекладачі пропускали їх. Подібний випадок маємо і в перекладі пісні «Чий є перстень, того і дівчина» («Чиј је прстен, оног и дјевојка»).

Я. Головацький опустив заголовок і вісім рядків оригіналу, що взагалі не властиве його перекладацькій практиці. Проте це виняток серед перекладів Я. Головацького. Простота і усталеність народної пісенної образності давала змогу перекладачеві знаходити ідентичні засоби для передачі сербохорватських пісень українською мовою. В окремих випадках переклад нагадує копію оригіналу, оскільки фольклорна поетика слов'ян споріднена. Тому Я. Головацький, як і М. Шашкевич, в процесі своєї перекладацької практики щедро використав поетику української народної пісні.

Вплив української пісні виразно позначився на перекладі «Зле заплачена служба («Рђаво наплаћена служба»). З цього погляду дуже характерне використання пестливих слів з відтінками ніжності і ласки. Так, форма «братець» (братец) передана словом «братчик», «сестрицю» (сестрицу) - «сестроньку», «голкою» (иглицом) - «голочков» тощо.

Чорновий автограф-збірочка Я. Головацького свідчить про наполегливу працю письменника над перекладами, розкриває особливості його творчого методу. Характерною рисою багатьох правок є тенденція до українізації перекладу. Так, в пісні «Дівчина молодцям вслугує» замість «молодці», «юнаки» вжито - «козаки». В ряді випадків редакційні поправки поліпшили ритмомелодику перекладу. Для порівняння наведемо уривок піс'ні «Що кому до уподоби» («Шта би која најволила»).

Як бачимо, надрукований варіант змістом зовсім не розходиться з автографом, але щодо досконалості форми, мелодійності значно кращий. Дещо подібне зустрічається в перекладах інших пісень.

Перекладач глибоко вникав у зміст пісень, про що свідчать його варіанти перекладів окремих слів і фраз та примітки до них. Так, у примітці до пісні «Вівчар та дівчина», пояснюючи слово «ладна» (холодна), Я. Головацький пише: «Ладна вода, гожа вода» звичайно у нас говориться. Кажуть, що не годиться казати на воду добра. Ледве чи не є то забиток із дохристиянського богослуженія, відай вода Ладі богині посвящена була? Може в сербськім «ладна водиця» не походить від «хладна» (холодна), але також, як у нас, від «Лади». Нерідко він робить ніби проекцію окремих сербохорватських образів через призму української пісенності:

Грим! З-за гори зеленой хтось стрілив
Та Дам'яна право в серце вцілив!

В цій пісні «Дам'ян і єго любка» («Дамљан и љуба његова») чується відгомін пісні про Олексу Довбуша, яка допомогла перекладачеві рельєфно розкрити психологічну картину, глибше ввести читача в світ образів сербохорватської пісні.

«Українізація» в перекладах Я. Головацького проявилася по-різному - то в метриці, ритміці, то в тропах, то в лексиці і навіть в композиційних деталях. Та чи не найбільше це позначилося на римуванні:

Док я була в мамочки маленька,
Красно мені розраджала ненька:
Щоб не пити вина червоного,
Не носити вінка зеленого
Й не любити хлопця молодого.
(«Вінок...», І, 177)

Типово українське суміжне римування мають переклади пісень «Вівчар та дівчина» («Овчар и дјевојка»), «Оден милий та і той далеко» («Једно драго, и то на далеко»), «Знаки чемної дівчини» («Знаци добријех дјевојака»), «Що кому до уподоби» («Шта би која најволила»), «Дівочий суд» («Суд дјевојачки»), «Нещасна» («Несрећна дјевојка») та інші.

Нерідко Я. Головацький вдається до внутрішнього римування, так характерного для сербохорватської і не чужого українській пісні («Сіяли цвітки три красні дівки», «В час лягала, не рано вставала», «На пусту сливку - на красну дівку», «Перстень віддавала, на рід нарікала» і т. д.). В деяких перекладах Я. Головацького вплив української пісні відбився і на внутрішній структурі перекладу.

Крім перекладів, Я. Головацький залишив нам і переспіви сербохорватських пісень. Таким переспівом є пісня «Шкода час марнувати» («Не ваља губити вријеме»). У ньому добре передано романтично-сентиментальний дух оригіналу, збережено розмір - десятискладовий рядок (5+5) з цезурою. Правда, у першому рядку оригіналу традиційний розмір порушений. Замість десятискладового тут маємо 15-складовий, характерний для бугарштиць; у всіх інших рядках збережений десятискладовий, який широко відомий і в українській обрядовій поезії.

Я. Головацький познайомив українського читача і з деякими обрядовими сербохорватськими піснями. У «Вінку русинам на обжинки» (ч. І) він помістив дві коротенькі пісеньки, взяті з першого тома збірки пісень В. С. Караджича «Попови» («Попу») та «Школяреви» («Ђаку»). Як і попередні переклади, вони точно передають оригінал.

Заслуги Я. Головацького в популяризації сербохорватської пісні на Україні не обмежуються самими перекладами та переспівами. Він написав і першу на Україні розвідку про сербохорватські пісні. В ній наголошено на подібності і відмінностях в піснях українського та сербського й хорватського народів, названо громадські причини, які спонукали Я. Головацького взятися за переклади, і розкрито принципи, якими він керувався.

«Я старався тут сими пісеньками показати краянам своїм чисте джерело народної поезії наших побратимців, де можна брати приклад до наслідованя, аби не казився чужеязичним духом. В моїм переводі я, кілько можно було, держався первотвора, однако декуда трохи слобідніше, старався показати правдиве лице, але аби знов не було з ускорбом свого народного язика: бо хоть оба нарічія покревнені собі, то у кождім є тілько питомого, що тяжко віддати все у другім. Сама міра стиха і будова єго відмінна від наших, гласоудареніє сербського язика зовсім відмінне, та не так розличне, як наше.

...Наконець і то доложити маю, що пісні сербськії зовсім не мають рифми (складу), а у нас без складу, а принаймні без созвучія (Аssonanz), була би пісня не пісня; для того позволили-смо собі в переводі нашім відступити від первотвора і переробити в тім взгляді на наш руський лад».

Про сербохорватські пісні згадує Я. Головацький і в своєму дослідженні «Розправа о песнях народних южнорусских»[26]. В цій праці він дав високу оцінку народній поезії і наголосив на важливості її вивчення: «Щасливий народ (і його словесність), котрий переховав тії буйнії косиці до того часу, аж якийсь письменний, пізнавшися на їх красі, зрозуміє, напише і перекаже поколінням, щоби не прогомоніли в народі, а, переспівавши свій вік і своїх витязів, не поступились при переміні душевного настрою перед перемагаючою прозою і штучним піонетворенням письменних учених людей. Поезія - учена, книжна, хоч часом зльотом величніша, то ледве буде так природніша, так свійська народна, як первісна поезія. Щасливі були греки, що було кому описати Гомера і інших народних співців, щасливі чехи, що не загинув цілком Короледвірський рукопис»[27] щасливі серби, що найшовся Вук Стефанович і зібрав дорогі скарби (забутки) народності».

Крім перекладацької справи, Я. Головацький чимало зробив у справі книгообміну та поширення сербської і хорватської книги в Галичині.

Зберігся лист Теодора Павловича до Я. Головацького від 22 квітня 1837 р. з Будапешту. В ньому Павлович зазначає, що йому дорогий і милий всякий слов'янин, який прагне працювати на полі славістики і «старе се й труди, народност славянскују уздићи». Віін хвалить Головацького за те, що в нього горить вогонь любові до слов'ян, і в знак поваги до нього посилає йому через Владислава Антича (серба із Герцеговини, який жив тоді у Львові) сербські книги[28].

Своїми перекладами і оригінальними творами М. Шашкевич і Я. Головацький збагачували і підносили друкованим словом живу народну мову до літературної. Вони проклали перші стежки сербохорватській народній пісні до українського читача.

У подібних умовах з'явилися переклади сербохорватських пісень і на Східній Україні. 1839 р. А. Метлинський (під псевдонімом Амвросій Могила) видав у Харкові збірку «Думки і пісні та ще дещо», до якої ввійшли переклади з слов'янських та німецької мов. У циклі перекладів «Луна із Сербії» є три сербохорватські пісні українською мовою і четверта - російською, взяті з першого тома збірки Караджича.

Метлинський не дотримується абсолютної точності у своїх перекладах, що яскраво видно з уривка пісні «Клетве дјевојачке» («Кидав світ Конда»).

Як бачимо, А. Метлинський обрав для перекладу 11-складовий розмір замість 10-складового, вільно вводить в текст свої слова, часом змінює емоційне звучання окремих виразів. Приміром, він дає ласкаве звертання матері до сина - «синочку», властиве українським народним пісням, а особливо голосінням, емоційно насичує звертання до матері («мати моя мила!»). Сербохорватська ж пісня скупа на слова із здрібнілими суфіксами. Особливо яскраво це виступає в такому уривкові, де текст перекладу прибирано в стиль української пісні, насичено пестливими словами, чого немає в оригіналі.

Для перекладу пісні «Дівчина, що мила обличчя», письменник покористувався двома варіантами пісні «Дјевојка и лице». А. Метлинський вміло об'єднав обидва варіанти, створивши художньо і сюжетно закінчену поезію-переспів. І знову ж цей переспів поет наситив пестливими епітетами, котрі взяв з рідного фольклору, внаслідок чого початок його звучить, як в українській пісні:

«Під горою криниченька,
Там вмивалась дівчинонька»[30].

Особливо рясніють пестливими словами останні рядки переспіву, де розкриваються глибокі почуття дівчини до милого, для якого вона

Квіточок би назбирала,
Із них сок повидавляла,
Пахученький, солоденький,
Своє личко б їм вмивала,
Як прийшов би молоденький[31].

Не дивно, що перекладач замість десятискладового обрав восьмискладовий розмір та в дусі української пісні передав ласкаву емоційність твору.

Вільним поетичним стилем українських народних пісень, зокрема коломийок, переспівав А. Метлинський і сербохорватську пісню «Три туги» («Три највеће туге»). Герой її скаржиться на свої три туги: першу - що його мати рано не оженила, другу - що під ним не грає коник вороненький, а третю - що на нього розгнівалась «дружина миленька». З журби юнак помирає, заповідаючи викопати могилу, в головах посадити червоні квіти, щоб молодь ними квітчалась, а в ногах провести струмочок - «може прийде хто з стареньких водиці напиться».

Пісня ця подана Метлинським і в оригіналі. Подібні мотиви, де юнак гине від туги чи рани одинокий в полі і заповідає насипати могилу, в головах садити калину чи квіти, дуже поширені у піснях-баладах багатьох народів, і найбільше у слов'янських. Мабуть це також вплинуло на вибір А. Метлинським саме таких пісень для переспіву. Щодо першої і третьої пісень, які привернули увагу перекладача, то певне значення мали тут журливі тони та образи (могила, смерть і под.), співзвучні Метлинському-романтикові.

Таким чином, уже в першій половині XIX ст. сербохорватська пісня ввійшла в літературний обіг на українських землях завдяки перекладам та переспівам М. Шашкевича, Я. Головацького та А. Метлинського. Всі вони, даючи в цілому вірні переклади, вносили елементи «українізації» з метою наблизити пісню до українського читача. Проте вони донесли до нього тільки окремі ліричні пісні, які ще не могли дати цілісної уяви про багату сербохорватську народну поезію. Це були перші кроки в галузі перекладів, що починалися з фольклору і які розгорнулись широко тільки в другій половині XIX ст. У цей же час з'явились і розвідки про пісні сербохорватські Я. Головацького. В них зроблено спробу порівняльного аналізу. Збірки В. Караджича відіграли позитивну роль у формуванні фольклористичних поглядів М. Шашкевича, М. Максимовича та інших. Сліди впливу сербохорватських пісень можна відчути й в оригінальній творчості М. Шашкевича. Знайомство з сербохорватською пісенністю мало позитивне значення для розвитку культури українського народу.

Друга половина XIX ст., взагалі багатша на перекладну літературу, принесла чимало нових українських перекладів і переспівів сербохорватських пісень, - не тільки ліричних, а й героїчних. Сербохорватська пісня захопила багатьох видатних майстрів українського художнього слова. Почуття кровної братньої дружби і поваги до поневоленого південнослов'янського народу продовжувало жити й міцніти в українському культурному середовищі, а ідейна солідарність передових українських діячів з південнослов'янськими допомагала їм навіть в тяжку добу царського і цісарського режиму шукати шляхи для популяризації серед українського народу прекрасних зразків сербохорватської героїчної та ліричної пісні.

Серед багатьох українських письменників, що в другій половині XIX ст. зверталися до пісенного багатства сербського та хорватського народів, зустрічаємо й ім'я Тараса Григоровича Шевченка.

1 Кирил Студинський, Генеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича, Львів, 1910, стор. 3.

2 Автобиография Мих. Алек. Максимовича, «Киевская старина», 1904, сентябрь, стор. 331. Останнім часом проблемі «Вук Караджич і Україна» присвячена праця І. К. Білодіда «Вук Караджич в історії українсько-сербських зв'язків», К., 1965.

3 Див. В. Г. Щурат, Вибрані праці з історії літератури, К., 1963, стор. 112.

4 «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», К... 1965, стор. 232.

5 Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 18, К., 1955, стор. 260 (далі: Твори, том, сторінка).

6 «Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст.», К., 1965, стор. 206.

7 Владан Недић, Везе Вукове са Украјинцима, Ковчежић, књига прва, Београд, 1958, стор. 151-153.

8 «Русалка Дністрова» (фотокопія з видання 1837 р.), К., 1950, стор. III.

9 Вінок русинам на обжинки. Уплів Іван Б. Ф. Головацький, ч. І, Відень, 1846, стор. 153.

10 Писання Маркіяна Шашкевича. Видав, Михайло Возняк, Львів, 1912, стор. 22.

11 Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, т. І, Београд, 1953, стор. 310 (далі при всіх віршованих цитатах подаємо скорочено: К., том, сторінка).

12 «Русалка Дністрова», стор. 105-106 (далі при віршованих цитатах подаємо скорочено: «Р. Д.» і сторінки).

13 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. Видав др. Кирило Студинський, Львів, 1909, стор. XXXVII.

14 Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького, Львів, 1884, стор. 379.

15 Кирил Студинськии, Генеза поетичних тв'орів Маркіяна Шашкевича, стор. 23-24.

16 Філарет Колесса, Академік Кирило Студииськин про вплив усної словесності на поетів українського літературного відродження. - «Записки наукового товариства імені Шевченка», т. ХСІХ, 1930, стор. 9

17 Див. Олексій Де й, Іван Франко і народна творчість, К., 1955, стор. 214.

18 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49, стор. 58.

19 «Зоря Галицька», 1848, ч. 81.

20 «Русалка Дністрова» вийшла з друку 1836 року, але книгар поставив 1837 р., «бо вони звикли, коли книжка й явиться при кінці року, класти на заголовній карті число найближчого року», писав Я. Головацький Михайлу Левицькому («Зоря», 1885, № 1, _стор. XII).

21 І. Брик, Переклади сербських народних пісень у «Русалці Дністровій», стор. 19.

22 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49, стор. 146.

23 В другій частині «Вінка русинам на обжинки» (Відень, 1847 р.) Іван Головацький паралельно з українськими помістив 150 сербохорватських загадок, взятих з багатого фольклорного зібрання Караджича.

24 «Радянське літературознавство», 1965, № 2, стор. 74-79 (далі біля віршованих цитат подаємо скорочено «Р. Л.» і сторінку).

25 Від. рук. ЛДНБ, архів Шашкевича, ф. 34. п. 1.

26 Зберігається у від. рук. ЛДНБ, № 752, п. 51.

27 Головацький тоді ще не знав, що Короледвірський рукопис - це підробка Ґанки.

28 Див. від, рук. ЛДНБ, ф. 898, п. 60.

29 Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили, Харків, 1839, стор. 151.

30 Думки і пісні та ще дещо, стор. 151.

31 Там же, стор. 152.

Тарас Шевченко і сербохорватська ліричина пісня

Пісні сербські женські ї подібнісінькі до наших обрядових; одні і другі того ж складу, у одних і других той же дух провіває, дух сердечної люби, дух домашнього гаразду, у обох подібнії дитинячі жарти і іграшки, подібная краса дівоча. Читаючи тії сербськії пісні, здається тобі, що якийсь знакомий, родимий голос дзвенить в ухах твоїх.

Яків Головацький

Серед багатої поетичної спадщини Т. Г. Шевченка є невеликий вірш «Подражаніє сербському». Складається він з двадцяти рядків, з яких перші вісім і заголовок написані рукою Шевченка, решта - рукою О. М. Лазаревського, який поставив і дату: «4 мая 1860, С. П. Б.». Наведемо текст цього вірша:

Наїхали старости
И молодик за ними;
Вони собі пішли в хату
З батьком розмовляти;
А я в його, молодого,
В того чорнобривця,
Беру коня, та й нічого -
Веду до криниці.
Кінь утомлений, копита
Розкуті, розбиті,
Сіделечко мережане
Зопсуте, невкрите.
- Скажи, коню, до кого це
Ви так нагло гнались?
- До якоїсь чорнобривки
Всю ніч майнували.
Чи ти ж, коню, будеш пити
3 нашої криниці?
Чи буде та чорнобривка
Сей рік молодиця?[1]

Першим, хто зацікавився джерелом «Подражанія сербському», був О. І. Білецький, який висловив думку, що цей вірш Шевченка є вільним перекладом сербохорватської народної пісні[2]. Вивчали це питання і літературознавці інших країн, зокрема сучасний сербський вчений, викладач Бєлградського університету Владан Недич. У праці «Један српски мотив у Шевченка» («Один сербський мотив у Шевченка»)[3] він в основному правильно відповів на поставлене питання і навів конкретні джерела, вказавши, що для написання свого вірша поет використав сербохорватські пісні із збірки Караджича. Переконливі факти підтверджують ці міркування Недича. Про те, що Шевченко знав праці В. Караджича і цікавився розвитком слов'янської культури ще в ранній період своєї творчості, свідчить його вступне слово до нездійсненого другого випуску «Кобзарям», який був знайдений у Шевченка під час обшуку 1847 р. В ньому з гіркотою поет говорить про тих, хто цурається рідної мови і в той же час вважає себе великим благодійником культури українського народу. Шевченко протиставляє їм справжніх народних проводирів, борців за волю, кращих синів Сербії і Чехії - В. Караджича і П. Шафарика (якому поет присвятив свого «Єретика»). «Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє, - говорить поет в передмові до «Кобзаря», - не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?»[4]

Звідки Шевченко міг знати сербохорватські пісні і їх невтомного збирача? Чи не найважливішу роль в цьому відіграли тісні зв'язки поета з О. Бодянським, одним з найвидатніших славістів, з яким він познайомився в Москві ще в 1843-1844 рр. і з того часу не поривав з ним зв'язків. (Бодянський надсилав книги Шевченкові на заслання, популяризував його твори серед слов'ян[5] тощо). З Бодянським Шевченко мав багато розмов про становище слов'янських народів, і, безперечно, про становище сербів та хорватів. «Вечером був у О. М. Бодянського. Наговорились досхочу про слов'ян взагалі і про земляків особливо»[6], - записує Шевченко в щоденнику 18 березня 1858 р. У Бодянського Шевченко міг ознайомитись також із збірками сербохорватських пісень В. Караджича.

Про сербів, хорватів та їх пісні Т. Шевченко міг довідатись і від свого приятеля М. Максимовича, який, за словами М. Драгоманова, був «цілим ученим історично-філологічним закладом і, вкупі з тим, живим народним чоловіком»[7]. Як відомо, Шевченко особисто познайомився з Максимовичем ще в 1843 році, коли Максимовичу вже були добре відомі сербохорватські пісні і їх збирач Караджич.

У автобіографії М. Максимович пише: «...Між тим, вже друкувались мої «Малороссийские песни» з поясненням і порівняльним словником, для якого я протягом вакацій прочитав і слов'янську граматику Дубровського і сербський словник Вука Стефановича (Караджича. - Лї. Г.)... І вийшли вони тоді на велику славу і у нас, на Русі, і в Слов'янщині західній...»[8]

Шевченко знав фольклорні збірки Максимовича. В його особистій бібліотеці були «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник народних украинских песен» (1849), з яких, як і з першої збірки (1827), поет почерпнув чимало матеріалів для своїх творів. Отже, «Максимович, поряд з Бодянським, - як вірно зазначає П. Попов, - був посередником при обізнанні Шевченка з слов'янським фольклором і слов'янською фольклористикою»[9].

Шевченкові були відомі збірки «Русалка Дністрова» М. Шашкевича, Я. Головацького і І. Вагилевича та «Думки і пісні та ще дещо» А. Метлинського, де вміщені українські переклади сербохорватської народної лірики. Крім того, Шевченко перебував у тісних зв'язках з такими знавцями слов'янського фольклору, як М. Костомаров і 1. Срезневський. Останній, як відомо, був особисто знайомий з Караджичем ще в 40-х роках, допомагав йому в науковій праці і був першим його біографом. Є всі підстави гадати, що Шевченко був ознайомлений з працею і Срезневського «Вук Стефанович Караджич. Очерк биографический й библиографический», надрукованою в «Московском литературном й ученом сборнике» (М., 1846)[10].

Не слід забувати й того, що велику роль в ознайомленні поета із життям південнослов'янських народів та їх творчістю відіграло Кирило-Мефодіївське братство, в якому Т. Шевченко брав активну участь. На засіданнях цієї організації безперечно говорилось чимало і про сербів, що перебували тоді в турецькій неволі. Досить згадати, що власне член Кирило-Мефодіївського братства Олександр Навроцький, який перебував у тісних зв'язках з Шевченком, згодом перекладав та переспівував сербохорватські народні пісні, а М. Костомаров досліджував їх.

Таким чином, можливих шляхів ознайомлення Шевченка із сербами та хорватами, діячами їх культури та пісенною творчістю (фольклорними збірками) було чимало.

Кілька років тому І. Я. Айзеншток опублікував спеціальне дослідження «Подражаніє сербському» Т. Г. Шевченка»[11] в якому доводить, що лірична мініатюра Шевченка написана насамперед під безпосереднім впливом поеми М. Ф. Щербини «Його й Мара», яка була опублікована в другій половині 1860 р. (згадаймо, до речі, що «Подражаніє сербському» датовано 4.V. 1860 р.). Особиста ж зустріч з Щербиною, як згадує сам Шевченко в щоденнику, відбулася тільки в квітні 1858 р. «Вечір провів у графині Настасії Іванівни. Слухав уперше гру Антонія Коптського і особисто познайомився з поетом Щербиною»[12].

Отже, Айзеншток акцентує основну увагу на тому, що у Шевченка інтерес до сербохорватської поезії міг з'явитися аж у кінці 50-х років. Але він чомусь зовсім обминає питання про обізнаність поета із сербохорватською культурою і, зокрема, з пісенністю ще до його заслання. Дослідник тільки мимохідь зауважує про дружні зв'язки Шевченка з Бодянським, а імен інших славістів навіть не згадує.

Якими ж справді джерелами користувався Шевченко при написанні «Подражанія сербському»? В. Недић вказує, що в основу цього вірша лягли дві сербохорватські ліричні пісні «Дјевојка и коњ момачки» («Дівчина і кінь юнацький») та «Будљанка дјевојка и коњ» («Дівчина будлянка і кінь»), взяті з першого тома збірки Караджича. Як сербохорбатська пісня, так і вірш Шевченка розвивають мотив сватання юнака до дівчини. Але, мабуть, не тільки ці дві пісні використав Шевченко для свого вірша. Переглядаючи перший том «Сербських народних пісень» Караджича, знаходимо там чимало творів, які близько стоять до «Подражанія сербському» і які, напевно, поет читав. Айзеншток, досліджуючи це питання, називає ще ряд пісень, які послужили матеріалом Шевченкові до його твору. Це јунак коњу говори» («Юнак говорить коневі»); «Шта је коњу најтеже» («Що коневі найтяжче»), «Жеља дјевојчина» («Бажання дівчини»), «Јово и драга» («Йово й кохана»), тобто пісні, які розвивають мотив розмови дівчини чи юнака з конем, як і «Подражаніє сербському». Цей мотив, як відомо, дуже поширений і в українській народнопісенній творчості.

Крім названих пісень, дуже близько до вірша Шевченка стоїть дубровницька народна пісня, наведена в першому томі фольклорної збірки В. Караджича, «Војводић и дјевојка» («Воєводич і дівчина»). У цій пісні говориться про дівчину і двох братів. Фігурує тут і кінь, якого дівчина мусить піймати, щоб стати дружиною юнака. Близькими за змістом і художніми засобами до «Подражанія сербському» є також два варіанти пісні «Удаја на далеко» («Віддається далеко»), вміщені в першому томі збірки Караджича. Як і у сербохорватській пісні, у вірші Шевченка говориться, що у юнака, який їде до дівчини, кінь втомився, розкувався, зіпсувалось сіделечко. Через оці деталі, спільні для сербохорватської пісні і вірша Шевченка, образно вимальовується велика просторова віддаль між закоханими. Кінь втомився тому, що наречена живе далеко, свати з нареченим їхали цілу ніч («Подражаніє сербському»). Подібне маємо і в сербохорватській пісні. Наречена Яна живе теж дуже далеко. Віддаль ця яскраво описується за допомогою сильно розвиненої в сербохорватських піснях символіки. Отже опис віддалі та мотив сватання, наявні в сербохорватських піснях, маємо і в «Подражанії сербському» Шевченка.

Шевченко у вірші не переспівав якусь одну пісню, він вловив типове для розкриття даної теми в названих вище та інших піснях, передавши дух сербохорватської лірики. Поезія «Подражаніє сербському» свідчить, що Шевченко був знавцем фольклору і звичаїв південнослов'янських народів. Дівчина, яка мріє стати дружиною юнака, при сватанні повинна йому держати і поїти коня. Цей звичай відображений у давньому фольклорі всіх слов'ян, але чи не найбільше в українському та сербохорватському.

У чому ж полягає оригінальність «Подражанія сербському» при зіставленні його із сербохорватською піснею («Дјевојка и коњ момачки» («Дівчина і кінь юнацький»), що має найбільше спільного з цим віршем Шевченка? Сербохорватська пісня співається від імені юнака, а у Шевченківському вірші - від імені дівчини. Така зміна пояснюється своєрідною рисою творчості поета, його помітною схильністю подавати ліричну розповідь від імені дівчини чи жінки. На це вказав якось М. Рильський, зазначаючи, що Шевченко створив чудові «шедеври «жіночої» лірики..., тобто вірші-пісні, написані від жіночого або дівочого імені», що свідчить «про незвичайну чутливість і ніжність неначебто перевтіленого поета»[13].

Сербохорватська пісня розвиває мотив сватання в наростаючому плані: кульмінацію бачимо тільки в останніх рядках твору. У «Подражанії сербському» з перших же рядків зображено дію, що відбувається на подвір'ї нареченої. Тільки з розмови дівчини з конем можна догадуватися про далеку дорогу, якою їхав милий із сватами до своєї коханої. Чим закінчиться сватання, яку відповідь дадуть батьки, дівчина не знає, її становище залишається невизначеним:

Чи ти ж, коню, будеш пити
З нашої криниці?
Чи буде та чорнобривка
Сей рік молодиця?

На цьому вірш обривається. Шевченко взяв за взірець ті сербохорватські пісні, в яких сватання не увінчане весіллям. Нам здається, це найбільше відповідало душевному стану поета, який саме на той час збирався одружуватися. І чи не автобіографічних настроїв слід шукати у Шевченковому вірші, в якому по-своєму використані відповідні сербохорватські пісні. Варто згадати й те, коли саме писався вірш «Подражаніє сербському». Це був 1860 р. На той час поет був надломлений фізично тюрмами та тяжким засланням. Самотність навівала все більший сум і кришталево чистою лірикою вилилася на папері. Поет не бажав уже затьмарювати щасливого кохання сльозами, як це часто можна зустріти в сербохорватському та в українському фольклорі.

Від Шевченкової лірики віє сумом і тугою, що часто переплітаються з мотивами справедливого гніву і революційного протесту. В 1860 р. Шевченко пише символічно-біографічний твір «Над Дніпровою сагою», поезію «Якби з ким сісти хліба з'їсти» та інші чудові ліричні твори, пройняті такими ж настроями. Ці настрої поета в певній мірі відбилися й на «Подражанії сербському».

Характерною рисою, що єднає вірш Шевченка із сербохорватською та українською народною лірикою, є традиційна типізація. Епітет «чорнобривка» (дівчина з чорними бровами) поширений і в українських народних піснях. І цей епітет Шевченко часто вживав не тільки в своїх творах, а навіть в листах та щоденнику[14].

У «Подражанії сербському» не можна визначити якогось сталого розміру - двоскладового (ямб чи хорей) або ж трискладового (дактиль, амфібрахій чи анапест). Поет вільно розставляє наголоси, легко переходячи від одного розміру - ямбу - до іншого - хорею - і навпаки. Така різноманітність надає поезії кращого звучання. «Провідна риса поезії Шевченка, - підкреслює М. Рильський, - музика, мелос, ритмічна могутність і метрична різноманітність»[15]. Ця оцінка безпосередньо стосується вірша «Подражаніє сербському». Треба сказати, що цю багату ритмомелодичну поліфонію поет взяв із пісенної скарбниці рідного народу, бо досить згадати хоч би й народну коломийку, щоб почути багатство і різноманітність її мелодики, побачити внутрішню метро-ритмічну структуру.

Зауважимо принагідно, що коломийковий розмір не чужий сербохорватській народній ліриці. Деякі жіночі пісні, складені в цьому розмірі, знаходимо у фольклорних збірках Караджича і в записах (1889) чеського славіста-музикознавця Людвіка Куби[16].

Щодо віршової будови «Подражанія сербському», то слід звернути увагу на наявне в цьому творі внутрішнє римування. І. Айзеншток, вказуючи на відмінність вірша Шевченка від сербохорватських пісень, які лягли в основу «Подражанія сербському», невірно заперечує римування в сербохорватській народній пісні. Як правило, сербські і хорватські співці, зокрема гуслярі, недолюбляють рими в кінці рядків, як це властиво, наприклад, українській пісні і, зокрема, думі. Проте в сербохорватських піснях, переважно епічних (рідше - ліричних), сильно розвинене внутрішнє римування, а подекуди зустрічається римування і в кінці рядків, навіть по кілька підряд.

В Шевченкових віршах подекуди збережено внутрішнє римування, характерне як для сербохорватської, так і для української пісні. Це видно, зокрема, в таких рядках: «А я в його, молодого», «Розкуті, розбиті», «Зопсуте, невкрите».

Таким чином, в «Подражанії сербському» Шевченко переплавив мотиви й образи із сербохорватського та українського фольклору, тому так тяжко та й чи можливо взагалі віднайти точні відповідники шевченковому творові в народній пісні сербського, хорватського чи українського народів. Народна пісня у свідомості й душі поета переломилась і вилилась у своєрідний сильний, оригінальний шевченківський твір. «Його поезія, - писав Франко про творчість Т. Шевченка, - відзначається найвищою простотою форми і змісту, композиції і вислову, - простотою, безпосередністю і природністю, що їх надибуємо в найкращих народних піснях. А при цьому не знайдемо у нього ні сліду тієї примітивної безособовості, якою відзначаються справжні народні пісні, навпаки, вся його поетична творчість у дуже великій мірі має суб'єктивне забарвлення, вона є безпосереднім виявом його сильної і благородної індивідуальності»[17].

Поет прекрасно відчував і розумів багаті за змістом і майстерні за формою сербохорватські народні пісні, близькі до українських, і тому, стоячи на грунті рідного фольклору, не цурався й сербохорватських народнопоетичних джерел, своєрідно і вміло «українізуючи» їх силою свого таланту.

«Подражаніє сербському» - це оригінальна поезія Т. Шевченка, одна з найкращих перлин української дожовтневої поезії, яка ввібрала в себе поетичні барви сербохорватської та української народної лірики.

1 Т. Щевченко. Більша книжка. Автографи поезій 1847- 1860 рр. К„ 1963, стор. 291.

2 О. І. Білецький, Шевченко і слов'янство. - «Радянське літературознавство», 1952, кн. 16, стор. 11.

3 В. Нeдић, Jедан српски мотив у Шевченка. У зб. «Матице Српске за књижевност и језик», 1955, кн. 13, стор.. 216-218.

4 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, том І, К., 1951, стор. 375 (далі: том, сторінка).

5 В архіві О. Бодянського, що знаходиться у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 99, од. зб. 20), є чимало відомостей про листування Бодянського з різними діячами культури та про розсилання ним книг. Так, 18 серпня 1845 р. (арк. 113) він надсилає в Чехію Шафарику «Гайдамаки» і «Кобзаря» петербурзького видання 1840 р., а 19. VI 1844 р. - «Тризну» і «Гамалію». Того ж дня він надсилає «Тризну» і «Гамалію» Ганці, «Тризну» - Коллару і Штуру, а також у Братіславський ліцей, Філатову в Болгарію, Р. Раєвській в Петербуг. 2 жовтня 1846 р. Бодянський надсилає Шевченкову «Тризну» своєму другові сербу Симі Милутиновичу і через нього в Белградську бібліотеку (читалище) та ін. В 40-х і особливо в 50-х роках Бодянський широко популяризує пісні та словник сербського та хорватського народів (арк. 136 та ін.), впорядковані В. С. Караджичем, з яким листувався ще на початку 50-х років.

6 Тарас Шевченко, т. V, стор. 159.

7 Розвідки Михайла Драгоманова, т. І, Львів, 1899, стор. 65.

8 «Киевская старина», 1904, сентябрь, стор. 331.

9 Українські пісні, видані М. Максимовичем. Фотокопія з видання 1827 р„ К., 1962, стор. 334.

10 Див. І. П. Ющук, Шевченкове «Подражаніє сербському». - ^Радянське літературознавство», 1964, ,№ 2, стор. 113-114.

11 «Збірник праць восьмої наукової- Шевченківської конференції», К., 1960, стор. 96-104.

12 Тарас Шевченко, т. V, стор. 168. 44

13 Максим Рильський, Поезія Тараса Шевченка, К., 1961, стор. 11.

14 Див. Тарас Шевченко, т. V, стор. 159, 190, 191 та ін.

15 Максим Рильський, Поезія Тараса Шевченка, стор. 25.

16   1885-1929 з, 1953.

17 Іван Франко, Твори, т. 17, К., 1955, стор. 128.

Переклади та переспіви сербохорватських пісень в 60-70-х роках ХХ ст.

 З усіх слов'янських народних пісень... по музичній декламації до української пісні найбільше підходить сербська народна пісня.

Микола Лисенко

Зростання визвольного руху південних слов'ян проти турецьких поневолювачів у другій половині XIX ст. привертало до себе все пильнішу увагу і співчуття інших слов'янських народів, і особливо українців. На грунті солідарності народів та їх демократичної інтелігенції зростало і зацікавлення сербохорватським фольклором.

У другій половині XIX ст. активно розвиваються традиції перших перекладачів сербохорватської пісенності. Особливо це стосується 70-х років - часу найвищого піднесення визвольної боротьби на Балканах. У цей час видав свої славнозвісні переклади М. Старицький. Але й перед цим в українській пресі періодично з'являлися спроби різних авторів передати особливо драматичні та художньо привабливі сербохорватські пісні українською мовою.

Однією з таких спроб є вірш Івана Яковича Рудченка «З сербського», надрукований у львівській «Правді» за 1869 рік (№ 4) під псевдонімом «Яковенко». Це - такою ж мірою переспів якоїсь сербохорватської пісні, як і своєрідна поетична ремінісценція українського автора, викликана живим відгомоном визвольного руху, який долинав із повсталої Сербії. Основний мотив вірша І. Рудченка - заклик до боротьби:

Браття!
Задля волі,
Для життя родини
Не жаль положити
Голови в могилу!
......
Гайда у дорогу,
Боріться за миле:
Краще від кормиги
Високі могили.

Краще чесна смерть в бою й «високі могили», ніж ганебне рабство, - така ідея твору. Хоч в пісні і розповідається про трагічні події, але вона пройнята оптимізмом. Це - гімн людині, що віддала своє життя за долю рідного народу, за батьківщину, це заклик до боротьби проти тиранії й неправди. Не дивно, що в царській Росії до цієї пісні цензура поставилася з підозрою. В березні 1889 р. до цензурного Петербурзького комітету надійшов рукопис чергового номера вірменського журналу «Аракс», що виходив у Петербурзі. Все було дозволено до друку, крім вірша Олександра Цатуряна «Антер герезман» («Забута могила») з підзаголовком «Із сербських пісень». В цьому вірші описується одинока, забута могила героя, який віддав життя за рідний край. Верба, що журливо схилилась над могилою патріота, розказує про долю вітчизни, про те, що вона ще стогне і плаче під ярмом жорстоких ворогів. Це була та сама пісня, яку переспівав І. Рудченко. В 1893 р. дещо змінена і під іншим заголовком ця поезія опублікована в другому томі творів О. Цатуряна, виданих у Москві. Замість «Із сербських пісень» було вказано тільки, що це «подражаніє». О. Цатурян користувався російським перекладом, вміщеним в липневому номері «Русского слова» за 1863 р., під назвою «Сербські мотиви»[1]. Є всі підстави гадати, що й І. Рудченко користувався цим джерелом.

В «Русском слове»:

Кое-как зарытый в землю
Верный сын отчизны спит;
Сердце пулями пробито,
Жаркой кровью не кипит.
Нет креста... Могила стала
Свежей травкой зарастать, -
Не придет сестра поплакать,
Не найдет могилы мать.
Только клен над ней широкий
Плачет утренней зарей
И могилу окропляет
Светло-чистою росой.
Спи, забытый! Честным гневом
Сердцу больше не кипеть. Ради жизни всей отчизны,
Братья, можно умереть!

У І. Рудченка:

Як-небудь прикритий
Сирою землею
Щирий син родини
Спочива під нею:
Пробите серденько
Кулями-стрілами,
Не кипить крівцею
Життя джерелами.
І хреста немає...
Могила чорнява
Свіжою травою
Уже заростає...
Не прийде сестриця
Поплакать на неї,
Не знайде матуся
Могили тієї.
Тільки клен високий
І плаче зорьою,
І кропить могилу
Чистою росою...
Спи собі, забутий!
Серце не озветься,
І чесная помста
З нього не поллється.
Браття! Задля волі,
Для життя родини
Не жаль положити
Голови в могилу.

У львівській «Правді» за 1892 р. (т. 15) з'явилася знову ця ж пісня в дещо ширшому варіанті під назвою «Одинока могила» з підзаголовком «З сербських співів». Автором її був М. Школиченко (псевдонім М. Кононенка). Поезія складається з шести строф. У першій та другій строфах говориться про одиноку могилу, де похований воїн.

В третій строфі, як і в попередніх переспівах цієї пісні, виступає образ верби (символ горя, журби і самотності), яка розповідає вбитому про його уярмлену батьківщину. Тяжке становище Сербії, що стогнала під турецьким гнітом, особливо яскраво розкрито в четвертій і п'ятій строфах пісні. Досягається це за допомогою епітетів «зруйнована», «нещасна», «поневолена», «сумлива».

Переспів Кононенка, на відміну від вищезгаданих бойових і закличних, сповнений сумних настроїв. Але цінним тут є правдивий показ того зла, що несли з собою турки в завойовані ними слов'янські землі, любов до героя, що загинув за «вітчизну сумливую, милу».

Переспіви сербохорватської пісні, здійснені І. Рудченком і М. Кононенком, ідейно споріднені з поезіями Ю. Федьковича, М. Старицького та І. Франка на цю тему і певною мірою збагатили сербську тематику в українській літературі.

Доречно згадати й про таку деталь. В «Славянском альманахе», що вийшов у Відні 1879 р., Цезар Білиловський вмістив дві поезії - одну українською мовою («Год 1877»), а другу - російською («Розлука солдата»). Мабуть, під впливом російського тексту Білиловський вирішив дати першій поезії свій початок. Якщо в російському тексті і в переспівах І. Рудченка та М. Кононенка описується смерть воїна в полі, то у Білиловського показано прощання з милою, зловісне передчуття, що буде вбитий, та останній заповіт.

В поезії «Год 1877» письменник гостро засуджує турецьку неволю, з розпачем описує криваву різню на Балканах і за допомогою риторичних запитань («за що, за що... сербин гине») проголошує патріотичну ідею боротьби за свободу. Поет засуджує тих, хто спокійно, з холодною байдужістю дивився, як гинули брати. Заключний акорд цього вірша - заклик до боротьби.

«Бийся, Сербо, бийся, брате,
Бийся в чистім полі!
Лучче, брате, пропадати,
Чим жить у неволі!»

Ці рядки за змістом і художньою формою дуже перегукуються із наведеними вище кінцевими рядками переспіву І. Рудченка. Останній, мабуть, був відомий Білиловському і в деякій мірі вплинув на нього.

1873 р. журнал «Правда» (№ 3-13) вмістив переспів однієї з кращих і найбільших за розміром народних епічних пісень «Косове поле», яку І. Франко влучно назвав сербською «Іліадою». А через два роки в цьому ж журналі з'явився переспів сербохорватської народної пісні «Сон цариці Милиці». Ці високохудожні переклади, підписані псевдонімом «М. Нетяга», належать маловідомому письменникові Осипові Барвінському (1844- 1889). В деяких джерелах ці переспіви приписуються М. Старицькому.

Ще в юнацькі роки Барвінський захоплювався народним героїчним епосом, історією свого народу. Пізніше історико-героїчна тематика стала невід'ємною частиною його творчості. На історичну тему він написав дві п'єси: «Павло Полуботок» та «Чернігівка», що у свій час з великим успіхом ішли на сценах театрів Галичини.

З літературою, фольклором, етнографією сербського та хорватського народів О. Барвінський знайомився, працюючи в журналі «Правда», на сторінках якого друкувалися матеріали про визвольний рух слов'янських народів. Барвінський підтримував зв'язки з слов'янськими літературними журналами, в тому числі і з сербським літературно-науковим часописом «Віла». «Я і брат мій Осип, - згадував про ті роки Олександр Барвінський, - почали вчитися сербської мови, а я став переписуватись з Новаковичем[2], послав йому Шевченкового «Кобзаря» (вид. Кожанчикова), оповідання Марка Вовчка, Стороженка і інші українські твори. Брат Осип подавав з того часу під прибраним іменем М. Нетяга або І. Григорович переклади з сербського в «Правді» (народ. думи, оповідання, наук. розвідки), а Новакович печатав у «Вілі» перекладом оповідання М. Вовчка, Стороженка, а навіть переложив прозою Шевченкові «Неофіти»[3].

Приналежність переспівів «Сон цариці Милиці» і «Косове поле» О. Барвінському підтверджується автографами перекладача[4] та його листами до брата Олександра[5], де говориться, що він виступає під псевдонімом Максима Нетяги. Тут названо і обидва переспіви.

Сербохорватські народні пісні Осип Барвінський почав переспівувати на початку 70-х років XIX ст. і працював над ними з великим захопленням. «Сиджу тепер в родичів, - писав він 4 липня 1871 р. в листі до Сидора Воробкевича - та займаюся давним любим трудом: перекладаю сербські народні думи на нашу мову, з котрого посилаю Вам хоч частину на показ. Може коли прийде такий час, що появляться й думи печатані, а поки що треба сидіти та ще справляти». Переспів «Косове поле» був уже закінчений десь в середині 1872 р., бо в листі до брата Олександра із села Плісняни від 1 березня 1873 р. Осип Барвінський писав: «Одно «Косове поле» зладив я для печаті ще в літі...»

Коли О. Барвінський почав працювати над переспівом «Сон цариці Милиці», невідомо, але ясно, що цей твір був написаний пізніше від переспіву «Косове поле». Про це переконливо свідчить його лист до брата Олександра з Гарбузова від 2.XII.1875 р., де він скаржився на відсутність оригіналу, без якого не може закінчити свій переспів. «Взглядом матеріалу для Млакового (Воробкевичевого. - М. Г.) альманаха, - писав О. Барвінський, - тепер ще нічого не скажу, бо мушу вперше розпочату роботу для «Просвіти» укінчити. Форсуватися або якої форсованої роботи я не загадую, а беруся тілько до того, що мені з легкістю і з приємністю приходить. Найлегше приходило мені толкувати сербські народні пісні... Так от і тепер маю ще одну розпочату думу, та що з того, коли кінця її зробити не можу, бо не маю оригіналу.

В редакції чи то може в бібліотеці «Просвіти» єсть тая книжка: Српске народне пјесме из Босне и Херцеговине, 1867 (мається на увазі збірка пісень Боголюба Петрановича. - М. Г.). Коли б ти міг її дістати, то пришли мені, може бим докінчив сю думу»[6].

О. Барвінський з почуттям відповідальності підходив до своїх переспівів. «Вертаюся ще раз до альманаха, - продовжує він в цьому ж листі, - будь ласкав вистарайся мені збірника сербських юнацьких дум, то я зготовлю до Нового року яку людяну, таку, що тепер, приміром, на часі. Може в Тернополі хто має? Ти маєш Гербеля «Славянская поззия», там єсть дещо із сербських дум, але то все не те, що оригінал, але, мимо того, єсли бись міг, то пришли мені...»[7].

Чи одержав Барвінський книжку Гербеля, важко сказати, але збірку сербохорватських пісень в оригіналі він швидко одержав, закінчив свій переспів, як йому й бажалося, ще до Нового року і надрукував його в останньому номері «Правди».

Обидві пісні Осип Барвінський назвав «думами». Вже цим автор переспіву своєрідно підкреслив спорідненість сербохорватських епічних пісень з українськими героїчними думами. І ті й ті велично розповідають про захист землі від ворога, в романтично-піднесеному тоні славлять героїв-лицарів, що зі зброєю в руках захищали волю. Сербохорватські епічні пісні дуже подібні до українських народних дум і своєю композицією - своєрідними зачинами, основним викладом подій і традиційною кінцівкою, в якій співець складає гімн рідній землі або лицарю-богатирю. Спільним для них є широке використання гіперболізації, синонімічного повтору, метафоричних порівнянь, звертань, традиційних формул, заперечних паралелізмів, різноманітних символів та архаїзмів (старослов'янізмів), а також речитативне виконання. Тому термін «думи» використовували на означення сербохорватських епічних пісень М. Старицький, І. Франко, М. Драй-Хмара та інші українські перекладачі.

Для своїх переспівів О. Барвінський вибрав глибоко патріотичні твори з косівського циклу. Як і попередні перекладачі сербохорватської пісенності, він прагнув передати дух, колорит, а також мистецьку красу оригіналів, орієнтуючись на художні засоби української народної пісні. Це тим легше, що оригінали своєю образною системою перегукуються з українськими та болгарськими піснями. Зокрема, пісня «Сон цариці Милиці» починається пейзажним малюнком, де в алегоричній формі сну і в романтично-пісенному тоні розповіді розкривається перед читачем символічна картина майбутніх кривавих подій. Цей художній прийом відомий не тільки в давніх жанрах фольклору слов'янських народів, але й у його давній літературі. Досить назвати хоча б «Слово о полку Ігоревім» та «Повість про Царгород».

Переспіви О. Барвінського справді високохудожні. Для рельєфного змалювання ворога-завойовника і його темної сили поет використовує цілу гаму символічних знижених образів, які відкривають картину подій й завершують її (сум природи з приводу трагічних для Сербії наслідків бою). Особливо вдало передає письменник зорову картину бою, що звеличує народних месників:

Коли ж лине соколів ватага,
Лине зграя з города Крушева,
Із палати славен - цар-Лазаря;
Прилітає на Косове поле,
З хижим птаством чвару починає;
Розганяє пташачі ватаги,
Наганяє на Ситницю-річку,
Дере пір'я, дере з них нещадно,
Усе поле Косове встилає
І Ситницю-річку каламутить.

Поет вдало підбирає властиві українській думі влучні слова-синоніми «лине», «прилітає», розташовуючи їх в логічній послідовності відповідно до наростання дії, і тим відтворюючи динаміку бою на Косовому полі. Поет уміло знаходить і засоби передачі настроїв своїх героїв, їх важкої боротьби з переважаючими силами ворога. За допомогою ніжно-пестливих епітетів він передає симпатії південнослов'янських співців до захисників своєї вітчизни:

Налітає сила птаства вдруге,
Побиває соколів сизеньких.
Знемоглися ж соколи сизенькі -
Летить пір'я на Ситницю-річку.

В переспіві «Сон цариці Милиці» легко помітити, що він ввібрав у себе багато стильових особливостей українського фольклору. Про це говорять образи «степу», «вовків-сіроманців» тощо. Вони особливо властиві українським народним думам. Зустрічаються й деякі стильові риси дум, зокрема дієслівне римування, нерідко дослівно взяте з українського фольклору, - «зачуває» - «промовляє» тощо.

В українських і сербохорватських ліричних піснях символічний образ зорі, що котиться по небі чи падає й гасне, передає сум і журбу людини. Згасла зоря віщує нещастя. О. Барвінський вірно відбиває цей момент оригіналу в своєму переспіві.

Не обминає він і тавтологічно-синонімічних образів, так поширених в українській народнопоетичній творчості:

И швидко-хутко сам на ноги знявся...
Тогді цар їх здоровить-вітає...

Дещо «українізуючи» текст пісні, О. Барвінський полегшив його сприймання українським читачем. Проте ця «українізація» досить умовна, бо в даному разі важко провести якусь різку межу між художніми засобами, якими користуються співці братніх народів. Однакові умови життя, напади ворогів, зокрема турків, що їх зазнавали серби, хорвати і українці, породили майже однакову символіку.

Ця подібність в ідеях і художніх засобах фольклору українського, сербського і хорватського народів допомогли письменникові глибше осмислити сербохорватську пісню і в художній формі перенести її на український грунт.

Другу сербохорватську пісню - «Косове поле» - О. Барвінський теж вибрав не випадково, адже вона є логічним продовженням пісні «Сон цариці Милиці» і в ній також йдеться про боротьбу сербських юнаків за волю рідного народу.

Пісня «Косове поле» змальовує фатальні події 15 липня 1389 р., внаслідок яких Сербія втратила свою незалежність і підпала під владу турків на цілих п'ять століть. Характеризуючи пісні косівського циклу, куди входить і пісня «Косове поле», І. Франко писав, що в них «уся сила, уся творчість народної фантазії винатужилась, щоб звеличити послідню добу сербської свободи і велику боротьбу цілої Сербії з турецькою силою.... Цикл пісень про війну Лазаря з Муратом на Косовім полі дуже багатий, і майже всі думи у ньому відзначаються великою простотою складу і історичною вірністю оповідання. Є між ними думи значного об'єму, так, що чудуватися приходиться багатству предметів і красок, розлитому по них»[8].

Головним героєм пісні виступає сербський народ, серед якого виділяються патріоти цар Лазар, його дружина Милиця, зять Милош О'билич, тесть Юг Богдан з дев'ятьма синами і іпобратими Милоша - Іван К'осовець, Милан Толлиця та інші. Всі вони вище власного життя ставлять громадський обов'язок перед вітчизною. Не випадково один з братів Милиці - Ненад - схвильовано заявляє своїй сестрі:

Не остану я без братів моїх:
Краще з ними лягти в славнім бою,
Як при тобі дома оставати.

Для розкриття душевної краси і героїзму сербських юнаків автор переспіву вдало підбирає із скарбниць українського фольклору відповідну лексику: «лицарі у славі», «щирі брати» тощо. Щоб яскравіше змалювати психологічно-драматичну картину, він знову ж таки запозичує з української народнопісенної творчості ряд мовних образів, зокрема, «обливатись гіркими сльозами» (замість сербського «рони сузе низ бијело лице»), описує побоїще типово українськими гіперболами:

Усе поле тумани окрили;
Лежать трупи кінські та лицарські,
Чорні хмари сонце заступають,
І всі поля темрява вкриває.
Наче гори високії купи,
Лежать трупи кінські та лицарські,
Усе поле кровця затопила,
Затопила всю траву зелену,
Лежать в полі поламані списи,
Сторчать мечі без піхов щербаті,
Поколені шаблюки булатні.

Аналогічну зорову картину змальовано і в українській пісні: «Ой лежить трупу та лежить трупу та орди на три милі»[9].

Щодо символічних образів природи, які супроводжують події і немов домальовують їх важкими, чорними кольорами, то в цьому плані переспів О. Барвінського дещо асоціюється з влучним пейзажним малюнком із «Слова о полку Ігоревім», де сказано так: «На рЕцЕ на КаялЕ тьма свЕть покрила, по Русской земли прострошася половци»[10].

Жіночі образи переспіву теж дещо схожі на образи із «Слова о полку Ігоревім». Зокрема, образ Милиці близький до образу Ярославни, яка хоче «зигзицею» (зозулею) полетіти до свого чоловіка, щоб допомогти йому в важкі хвилини і змочити рани. Поетично змальовано голосіння Милиці над вбитими своїми рідними. Почуття гіркоти й горя героїня виливає на могилі Милоша, яку знайшла на побоїщі: «Та над нею зозулею плаче». О. Барвінський зберіг специфічну символіку оригіналу, яка виразно вказує на дві держави, поневолену й пануючу:

Тоді з неба ясна зоря впала,
Вражий місяць став понад Косово.

Ясна зоря, що впала з неба, - це символ Сербії, яка в цій битві втратила свободу і підпала під турецьке ярмо: ворожий місяць - зловісний знак цього ярма.

Особливо вдало автор переспіву показав велич, духовну силу й героїзм Милоша Обилича. Слідом за оригіналом, у переспіві Милоша зображено могутнім лицарем - захисником знедоленого народу. Своїм завзяттям він нагадує українського козака, що мстить за наругу над його краєм, над рідними і вірними друзями, загиблими в бою за волю:

По Косову змієм пролітає,
Косить турків, мов траву зелену,
А кров ллється та тече ріками.
Меч Милоша блискавично сяє,
Під наметом голови стинає,
Кладе трупом бісурманів вражих.

Мимоволі згадується подібна епічна зарисовка з української пісні «Ой з-за гори високої»:

Ой не встиг козак Нечай
На коника спасти,
Враз ляхами, як снопами,
По два ряди класти[11].

В переспіві зустрічається метафора «Погуляєм на Косову, брате» (283), що символізує собою наступний бій. Така ж метафора часто зустрічається і в українських історико-героїчннх піснях та думах.

Під їх впливом, а може й прямо під впливом Т. Шевченка, О. Барвінський використовує і архаїзм «кровію полите» (все Косове поле). Цей образ відомий ще з «Слова о полку Ігоревім»:

«Чръна земля под копыты костьми была посЕяна, а кровию польяна»[12].

Гіперболізація, образи зорового й слухового сприйняття, тавтології і алітерації, дієслівне римування й асонанси - все це Барвінський брав переважно з української народної пісенності і вміло використав для передачі нюансів змісту оригіналів.

Пісня «Косове поле», як і «Сон цариці Милиці», переспівана розміром оригіналу - десятерцем із додержанням цезури після четвертого складу (4+6).

Блискавиця || блискає з Єдреня,
На Косово|| перун ударяє.

Переспіви О. Барвінського й досі не втратили своєї поетичної вартості. Вони вперше познайомили українського читача з патріотичними піснями косівського циклу, були корисним внеском в скарбницю української перекладної поезії свого часу.

Серед перекладачів 1860-70-х років, що принагідно зверталися до сербохорватської народної пісні, був і західноукраїнський громадський діяч, фольклорист, діалектолог Мелітон Бучинський (1847-1903). Йому належить переклад пісні «Кралевич Марко та Мерлявчевичі й Урош недолітній». М. Бучинський, як і багато інших прогресивних російських та українських діячів, 1876 р. матеріально допомагав потерпілим родинам з Герцеговини. Перекладач цікавився культурою сербського народу, його славнозвісною народною поезією, зокрема зібранням Караджича «Народне српске пјесме јуначке», з якого взяв текст для свого перекладу.

Пісня «Кралевич Марко та Мерлявчевичі й Урош недолітній» розповідає про міжусобні чвари за сербський престол братів Вукашина, Углєша, Гойка з царевичем Урошем. Вона засуджує корисливі прагнення царської родини й устами Уроша прославляє справедливість Марка Королевича. Зіставляючи оригінал цієї пісні з перекладом М. Бучинського, бачимо, як поет дбає про точність передачі первотвору.

Однак в окремих місцях перекладач дещо відступив від дослівної точності, прагнучи до точності смислової, до відтворення повного напруження дії. Ось, наприклад, за допомогою анафори він наголошує на властолюбстві всіх представників царської сім'ї:

Всі чотири дрібне листє пишуть,
Всі огнистих гонців посилають,
Все потайно один перед другим.

Як бачимо, акцентується увага на слові «всі». В оригіналі це не так помітно:

Сва четири ситне књиге пишу
и пошиљу огњене чауше
све потајно један од другога.

В перекладі М. Бучинського теж відчувається вплив української пісні. Він вдається, наприклад, до суміжного римування, найбільш властивого пісенній творчості України, використовує українські пісенні образи, улюблені епітети («дрібні листи писати» тощо).

Крім викінченого перекладу, в паперах М. Бучинського[15] зустрічаємо ще кілька незавершених. Серед них - «Смерть Івана і Марії» («Жалост Јова и Марије»), «Дума про Кралевича Марка» («Марко Краљевић и Муса Кесеџија»). Чорнові автографи свідчать, що в своєму розпорядженні М. Бучинський мав різні видання сербохорватських народних пісень, зокрема, «Српске народне пјесме из Херцеговине (п. женске) » (1866).

Слід відзначити, що М. Бучинський, як і Я. Головацький, спочатку переписував із збірки сербохорватських народних пісень потрібний йому оригінал, а потім уже перекладав з переписаного. Правда, інколи він перекладав і з перекладів. На одному з листків автографу[16] зазначено: «Таlvі, II, ст. 82». Під заголовком йде текст пісні, що є українським перекладом сербохорватської ліричної пісні, взятої зі збірки німецьких перекладів Тальві[17].

Сербохорватські пісні в перекладі Тальві були відомі й на Україні. Власне через переклади Тальві познайомився із сербохорватськими піснями Юрій Федькович[18].

Збірки перекладів сербохорватських народних пісень Тальві не одноразово перевидавалися з доповненнями. Їх знав і ними користувався М. Бучинський. Він також робив спроби перекладати деякі пісні з цих збірок українською мовою. Одне з цих видань зберігається в особистій бібліотеці І. Франка. З цієї збірки М. Бучинський перекладав пісні «Три туги» і «Любилися сердечно милих двоє». Від цих перекладів збереглись тільки чорнові підготовчі записи.

Переклади М. Бучинського ймовірно відносяться до початку 1870-х років. В усякому разі, на одному з листочків збірки німецьких перекладів та інших матеріалів, де виявлено і два тексти перекладів сербохорватської лірики, рукою перекладача зазначено: «До народних пісень. Переклад, 1872 р.».

На жаль, діяльність М. Бучинського як фольклориста досі ще не дістала належного висвітлення. В той час він зібрав на Україні кілька тисяч народнопоетичних зразків, що цілими збірками зберігаються в рукописних фондах Львова і Києва. Вивчення всієї спадщини Бучинського-фольклориста, без сумніву, внесе ще деякі риски і до висвітлення його зацікавлень сербохорватською лірикою.

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається багато переспівів сербохорватських народних пісень, здійснених українським поетом XIX ст. Олександром Навроцьким (1823-1892). На жаль, і ця спадщина, цілий архів поета[19], де, зокрема, зберігаються начисто переписані збірки його перекладів та оригінальних поетичних творів, ще досі не вивчена. Поруч з класичними творами різних літератур і епох, увагу О. Навроцького як перекладача привернули і сербохорватські пісні, передусім ті, в яких оспівується боротьба сербського народу проти турків в XIX ст. До таких перекладів належить героїко-патріотична пісня «Бій на Морачі». Ця пісня являє інтерес ще й тому, що вона є другою в українському перекладі сербохорватською піснею найпізнішого пісенного циклу, де показано боротьбу сербів проти турків в XIX ст. (одну з таких пісень переклав Я. Головацький). Навіть в багатій збірці «Сербські народні думи і пісні» М. Старицького не знаходимо перекладу жодної пісні, яка б змальовувала життя і боротьбу сербського народу тих часів. Правда, ці пісні дещо поступаються своєю поетичністю перед героїчними піснями раннього часу, наприклад, піснями косівського циклу, але щодо історичної конкретності, то вони більш вдалі і точні. В них усе подається в строго реалістичній манері, без фантастики і міфології, характерної для пісень ранніх циклів.

Ця історична пісня розповідає про битву, що відбулась між турками і сербами 17(29) вересня 1820 р. На вимогу султана боснійський візир збирає велике військо (понад дванадцять тисяч) і веде його на Морачу, щоб вибити звідти гайдуків та ускоків. Не багатьом пощастило сховатись, тільки «простоволосі жінки з дітьми голими і босими» рятувались втечею і уникали жорстокої розправи турків. Звістка про свавілля турка-насильника блискавично розійшлась по всій сербській землі. Кращі сили патріотів збираються в загони, щоб дати відсіч ворогу-завойовнику. За словами пісні, у п'ятницю рано до схід сонця серби вирішили вдарити на турків. І хоч турків було так багато, що вони всю гору вкрили прапорами, як темними хмарами, хоч їх списи виднілись, мов «гора та чорна», відважні лицарі сербської землі «турське військо били - побивали» (стор. 18).

Поет уважно стежить, щоб не загубився епічний тон оригіналу, щоб точно передати символічні образи та всі його художні риси. Це призводить до деякого буквалізму. Так, в сербохорватських народних піснях часто зустрічаються порівняння схвильованої людини з гадюкою, а її голосу - з писком лютої змії. Змія тут фігурує в позитивному значенні. Естетиці української народної творчості не властиві такі образи, отже переклад не доніс би до читача суті цих рядків оригіналу. Не випадково подібне місце М. Старицький перекладав через образ сивої зозулі, бо «з гадюкою порівнюється що-небудь тільки лихе»[20].

Тим більше, що поетичний образ сивої зозулі цілком відповідає духові сербохорватської, як і взагалі слов'янської, народної поезії. Василь Яновський, який брав безпосередню участь в герцеговинському повстанні 1875-76 рр., в своєму щоденнику згадує, що в піснях-голосіннях, яких йому багато доводилось чути в Герцеговині над убитими повстанцями, постійно звучали рефреном слова: «ку-ку мене, кукавиця, ку-ку мене, ку-ку мене»[21].

Зозуля, яку ще стародавні слов'яни вирізьблювали на надгробних плитах, символізувала тугу і людське горе.

Однак, з художнього боку переклад Навроцького поступається перед переспівом героїчної пісні «Косове поле» Осипа Барвінського. Окремі місця перекладу О. Навроцького випадають із загального стилю пісні. Зберігаючи в цілому епічний десятискладовий розмір героїчної пісні, перекладач іноді порушує традиційну сталу цезуру, так важливу в оригіналі. І це, звичайно, шкодить ритмічності і мелодійності перекладу. Зустрічаються в тексті й окремі не перекладені слова: «фирман» (наказ), «делија» (юнак, боєць, воїн), «челенке» (срібне перо), «несречно» (нещасливо), «шаровиті» (строкаті) тощо.

Переклад пісні «Бій на Морачі» становить певний інтерес, особливо для характеристики стану перекладацької справи на Україні в другій половині XIX ст.

Приваблюють своєю поетичністю різні за тематикою переспіви О. Навроцьким сербохорватських ліричних пісень[22]. В них оспівується і любов закоханих, і прощання при від їзді милого на чужину, і розлука матері з сином, брата з сестрою. Знаходимо тут також пісні з гостро соціальним змістом.

Ось баладна кінцівка пісні, що розповідає про щиру любов закоханих, розлучених сусідами і батьками:

Метеликом, мій миленький,
Ти перевернися,
Сама ж рожею я стану -
Тоді не журися:
Літатимеш ти до мене,
До рожі ясної,
На розмову, на кохання
В тихому спокої.
Люди скажуть: п'є пахощі,
То їм і байдуже, -
Не побачать, як з тобою
Кохаємось, друже.

(стор. 418)

В іншій пісні виливається туга дівчини за своїм братом і милим, які десь на війні, і описується її безмежна любов до брата.

Мої чорні очі
З-під чола ясного
Віддала б за брата
Мого дорогого.
А за мого друга
Я б з руки зірвала
Мій перстень блискучий
І подарувала.
По селу метнешся -
На друга наткнешся,
Ввесь світ облітаєш -
Брата не спіткаєш.

(414-415)

Живими поетичними барвами переспів іншої сербохорватської пісні малює грубих і цинічних турків-завойовників, які грабують поневолений народ:

Бач, он в хаті на постої
Турки розходились,
Подавай, чого й немає,
Щоб миттю вродилось:
Дай вина їм, ще й якого
Скаженим припало! 
Що у льосі вісім років
Зарите стояло!
Дай й горілки, та неси їм
Не аби-якої,
Принеси десятирочню
З сулії шкляної.
Невука коня веди їм,
Що в полі гуляє,
Та дівчину, що кохання 
Ще в світі не знає.

(404)

У наведених уривках яскраво відчувається вплив поезії Т. Шевченка. Може саме тому переспіви О. Навроцького відзначаються легкістю стилю, мелодійністю, словесною витонченістю і пісенною милозвучністю:

Ой на горі під вербою
Криниченька із водою,
"Там дівчина воду брала,
До місяця промовляла.

(452)

Поет дбає про вірне відтворення змісту оригіналу в простій, дохідливій формі. Він часто користується фольклорною поетикою українського народу: в нього переважає коломийковий розмір, переспіви багаті на тавтологічні вислови («мед-вино кружляє», «жаль-сум», «шлях-дорога», «вітер віє-повіває» та інші), дієслівне римування тощо. Разом з тим вільний перехід О. Навроцького на грунт шевченківської ритмомелодичної і стильової структури вірша, надмірне захоплення художніми прийомами і образами української пісні негативно відбилося на переспівах, бо часто-густо віддаляло їх від художніх особливостей оригіналу. І все ж переспіви О. Навроцького є своєрідною сторінкою в історії художнього засвоєння сербохорватських пісень на Україні.

До пісенних скарбів сербського і хорватського народів, як і взагалі його культури та історії, звертався і прогресивний український письменник, художник, композитор та фольклорист із Буковини Сидір Воробкевич (1836-1902). Хоч Воробкевич спеціально перекладами сербохорватських пісень і не займався, проте він постійно цікавився пісенною культурою сербів і хорватів. Вже 28 грудня 1859 р. поет переписав у свій зошит чотири українські переклади сербохорватських пісень «Дівчина до рожі», «Знатель» (у Воробкевича без заголовку), «Пуста дівчина», «Три тузі». Перші три переклади належать перу М. Шашкевича, а четвертий - Я. Головацькому. До перекладу пісні («Три тузі») Воробкевич написав навіть музику[23]. А згодом сербохорватські пісні він використовував у своїх художніх творах на теми із життя сербів і хорватів, його талановите оповідання на історичну тему з 1868 р. - «Месть Чорногорця»[24], що змальовує реалістичну картину селянського руху на Балканах в 40-х рр. XIX ст., свідчить про добру обізнаність письменника з історією, фольклором і етнографією південнослов'янських народів. Фольклорний струмінь проходить через усе оповідання. Епіграфом до твору Воробкевич узяв куплети чорногорської епічної пісні, в якій прославляються нескорені чорногорці:

Фала вама, браћо Црногорци,
Фала вама, лави одобрани,
Кад сте такви силени јунаци!
Ми наш дио царства освитисмо,
На Косово што је погинуло
Да нас нико прекорит' не може,
И да сте ми здраво и весело
Црногорци, сиви Соколови![25]

Детально описуючи свято чорногорців з етнографічного боку, письменник живописно малює образ гусляра, устами якого у формі розповіді-пісні славить сербських витязів - Милоша Обилича, Лазаря, Марка Королевича та ін.

Сербохорватська пісня звучить і в поемі С. Воробкевича «Драгоманка». В ній використана сербохорватська лірична пісня «Три туги». Цю пісню в своїй інтерпретації Воробкевич вкладає в уста Драгоманки, яка співає про свого милого Секулу Угорщика. І коли народна пісня має сильне лірико-драматичне забарвлення, то у переспіві Воробкевича вона ще й несе важливе сюжетне навантаженая. Цей переспів відзначається неабиякою майстерністю:

Ой у князя Николича у славнім Грохові
Стоїть хата на помості, одвірки кедрові.
Ой у князя у світлиці не сонечко сяє,
Гарна доня Драгоманка косу розплітає.
Заплела й за кросна сіла, хустку вишивала
Для Секуля Угорщика й так собі співала:
«Рівнополлє від Грохова туман устеляє -
Драгоманка на серденьку аж три тузі має:
Перша туга, що миленький Секуль не приходить;
Друга туга, що турецьке військо вже надходить;
Третя туга, що віщує люте, тяжке горе -
Як ті скали завелике, глубоке, мов море...»
Сльози, мов дрібненькі перли, вниз ся покотили
І рум'яне, гарне личко дівчини зросили [26]

Про любов поета до південнослов'янських борців за волю'свідчить і його поема «Гостинець з Боснії» (1881). В ній змальовується відхід гуцулів Андрійка та Івана на визвольну війну допомагати сербам і смерть їх за свободу балканських народів. Особливо приваблює патріотичний вірш-балада Воробкевича «Гусляр», де щедро використана багата народна символіка:

І кинджали вже зачали
Танець свій кровавий -
Вже досить глумивсь над нами
Бісурман лукавий...

Або:

Від огнів Герцеговини
Небо все палає,
А планинов бій завзятий,
Мов те море грає[27].

Крім названих творів, Воробкевич написавша історичну тематику з життя південних слов'ян комічну оперету «Пані молода з Боснії», де йдеться про війну з Туреччиною і окупацію Боснії. Тому ця оперета була заборонена цісарськими властями.

1 Див. «Краткие сообщения» [Института славяноведения АН СССР], ч. 22, М., 1957, стор. 35-36.

2 Стоян Новакович - видатний сербський вчений (- Лї. Г.).

3 О. Барвінський, Спомини мого життя, ч. І, Львів, 1912, стор. 93-94.

4 Від. рук. ЛДНБ, архів Барвінських, ф. 4226, п. 226.

5 Від. рук. ІЛ АН УРСР, ф. 135, од. зб. 250, 363, 366 та ін.

6 Відділ рук. ІЛ АН УРСР, ф. 135, од. зб. 363.

7 Відділ рук. ІЛ АН УРСР, ф. 135, од. аб. 363.

8 Іван Франко, Твори, т. 16, К., 1955, стор. 15. 60

9 «Історичні пісні», К., 1961, стор. 254.

10 «Слово о полку Игореве», М.-Л., 1950, стор. 20.

11 «Українські народні думи та історичні пісні», К., 1955, стор. 27.

12 «Слово о полку Игореве», стор. 16.

13 Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, II, Београд, 1958, стор. 186.

14 «Міжслов'янські фольклористичні взаємини», К., 1963, стор. 369.

15 Від. рук. ЛДНБ, ф. 272, п. 8, ф. 273, п. 8.

16 Від. рук. ЛДНБ, ф. 271, п. 8.

17  Видатна німецька письменниця Тальві (1797-1870, справжнє ім'я Тереза Альбертіна - Луіза Робінзон) свого часу дала найкращі переклади сербохорватських пісень німецькою мовою, які ввійшли в шкільні хрестоматії і були дуже популярні в Німеччині.

18 Див. Юрій Федькович, Твори в двох томах, т. 2, К., 1960, стор. 427.

19  Від. рук. ІЛ АН УРСР, архів О. Навроцького, ф. 21, од. зб. 2, 1.

20 Сербські народні думи і пісні. Пер. М. Старицький, К., 1876, стор. 8.

21 Від. рук. ІЛ АН УРСР, архів Л. Яновської, зошит 8, стор. 1-2.

22 Від. рук. ІЛ АН УРСР, ф. 21, од.зб. 2.

23 Від. рук. ІЛ АН УРСР, ф. 123, од. зб. 1, арк. 12, 15.

24 Оповідання друкувалось у «Буковинській зорі» (Чернівці, 1876) і «Правді» (Львів, 1876).

25 Твори Ізидора Воробкевнча [в трьох томах], т. 2, Львів, 191І, стор. 65.

26 Твори Ізидора Воробкевича, т. 1, Львів, 1909, стор. 272-273.

27 Там же, стор. 390.

Сербохорватський народний епос та лірика в перекладах Михайла Старицького

Між всіма європейськими народностями слов'яни, а серед останніх серби й українці особливо багаті своєю народною поезією; в їх думах і піснях відбилось усе бурхливе минуле цих багатостраждальних народів, сповнене трагічної боротьби за волю.

Михайло Старицький.

В 70-х роках на Балканах спалахнула народно-визвольна боротьба проти економічного, політичного і національного гніту з боку турецької феодальної держави, в якій до краю загострились соціальні і національні протиріччя. Характеризуючи війни в Європі 1789-1871 рр., В. І. Ленін писав, «що «в основі» цих «дійсно» національних воєн «лежав тривалий процес масових національних рухів, боротьби з абсолютизмом і феодалізмом, скинення національного гніту»[1]. Проти такого феодального і національного гніту повстали і балканські народи.

Боротьба за незалежність південних слов'ян знайшла підтримку в передових колах багатьох країн. Особливо широкий резонанс викликали балканські події у культурному житті слов'янських народів, зокрема українців і росіян, демократичні сили яких покладали на це повстання великі надії. Вони гадали, що боротьба південних слов'ян за свою волю відіб'ється й на долі України, яка тоді зазнавала великих утисків з боку цісарського та царського режимів. В Києві на чолі з М. Драгомановим та в Одесі на чолі з А. Желябовим виникли спеціальні комітети, метою яких було допомагати балканським народам в різних формах. На Балкани посилалась зброя, гроші, цілими ешелонами відправлялись добровольці, серед яких було чимало революційних народників, відомих письменників. На Балкани битись з турками відправляються М. Сажин, О. Габель, І. Дебогорій-Мокриєвич, Д. Клеменець, В. і П. Лепешинські, С. Степняк-Кравчинський, Гліб Успенський, В. Гаршин та інші.

Бажаючих з України і Росії поїхати на Балкани у вир боротьби було значно більше. Тільки з Чернігівської губернії тисячі робітників і селян добивались, щоб їх відправили на допомогу південним слов'янам. Так, в одному з повідомлень говорилось, що натовп селян і столярів і різних чорноробочих, понад сто чоловік, обступив будинок міської думи, домагаючись, щоб всіх їх записали в добровільці[2].

Про захоплення балканськими подіями в Києві прекрасно свідчить лист М. Лисенка до М. Драгоманова від 23 серпня 1876 р. «Коли б Ви знали, серденята мої,- писав М. Лисенко, - який рух знімається тепер у Києві... Отож уже три чи чотири лави виправили (добровольців. - М. Г.), у кожній душ по 25-30, бо більшими небезпечно виряжати; затримують, арештовують, хоча б у Угорщині. Я на виїзді пішов умисне на вокзал, як їх виправляли. Такого гамору і лементу, такого дружнього ґвалту й привітання ще у нас не зазнати... І серце і душа радіє за останні часи, коли серби почали над турками гору брати. Доведи їх, боже, спасенну, святу справу до праведного кінця»[3].

Політичний і культурний рух на Україні в 1870-х роках під впливом балканських подій набув такого великого розмаху, зокрема в Києві, що це занепокоїло урядові кола. Вони стали побоюватись, щоб іскра боротьби не перекинулась сюди і не почала палити неправду в самодержавній Російській імперії. Уряд заборонив відправляти волонтерів партіями та ще й з такими великими почестями, адже проводи переростали нерідко в демонстрації. І в той час коли прогресивна молодь зразу ж після перших пострілів гармати народних месників - босняків і герцеговинців подалась на Балкани, царизм, що в себе в ті часи (1874) придушував революційний рух народників, не поспішав допомагати таким же «бунтівникам», що посміли піднятись на боротьбу проти влади[4].

Проте залишитись зовсім осторонь балканських подій офіційна Росія не могла.

«В урядових колах зріло переконання, що «миролюбство» російського уряду в балканському питанні ллє воду на млин революції і може захитати основи самодержавства»[5].

Керівництво учбових закладів з підозрінням і вороже ставилось до студентів, що їхали на Балкани. «У вересні 1876 р. у Петербурзькій медико-хірургічній академії не були допущені до іспитів усі добровольці, навіть ті, хто прийшов на іспит у призначений час. Таким розпорядженням продовжувався строк перебування в Академії на 1-1,5 роки, що було особливо тяжко для студентів-випускників і всіх тих, хто не мав засобів для існування»[6].

Проте страх перед революцією і прагнення надолужити те, що мріялося здобути у Кримській війні, а саме - встановити панування на Балканах і таким чином замінити турецький гніт самодержавним - і змусило уряд Росії втрутитись у балканські події і виступити проти Туреччини. Але все це робилось лицемірно під гаслом визволення слов'ян.

Про це «визволення» голосно кричала вся тогочасна офіційна преса: «Голос», «Киевский телеграф», «Одесский вестник», «Киевлянин», «Русский мир», «Русские ведомости», «Новое время» та ін. Але і тоді і пізніше ця преса старанно замовчувала соціальну сторону, «лишаючи в тіні економічне визволення. А на ділі саме це останнє є головне»[7]. «При цілковитому визволенні від поміщиків і від абсолютизму, - читаємо далі у В. І. Леніна, - національне визволення і повна свобода самовизначення народів були б неминучим результатом. Навпаки, якщо залишиться гніт поміщиків і балканських монархій над народами, залишиться неодмінно в тій чи іншій мірі і національне гноблення»[8].

Отже, панівні верстви і самодержавний уряд, втручаючись у балканські події, прагнули до зміцнення існуючого порядку і дальшої експлуатації народу.

Не дбали про народні інтереси і панівні класи балканських країн. В національно-визвольній боротьбі на Балканах різні соціальні верстви ставили перед собою різну мету. І коли простий народ, борючись проти турецького поневолення, прагнув здобути не лише національне, але і соціальне визволення, то буржуазія хотіла цією боротьбою зміцнити своє панівне економічне становище, розширити ринки збуту у боротьбі проти конкуруючих турецьких феодалів.

Про класовий антагонізм в середовищі південнослов'янської суспільності розповів Гліб Успенський в оповіданні «На воскрес» (1877). Через призму сприйняття подій одним з персонажів твору письменник показує розчарування в цій боротьбі, що була використана в інтересах панівних класів. Герой оповідання, доброволець, приходить до висновку, що насправді він воював не за волю слов'ян, не за свободу Сербії, а заради «свинини», заради баришів сербських купців.

На Балканах тоді побувало чимало українських письменників, які вперше там безпосередньо познайомилися з культурою народів Югославії, а в боротьбі з турками проявили великий героїзм. Так, поет Іван Манжура був нагороджений сербською медаллю за відвагу і героїзм, проявлений в сербо-турецькій війні. Орденом Георгія був нагороджений за хоробрість і славнозвісний український сценічний діяч Микола Садовський[9] цій боротьбі проявив героїзм брат М. В. Лисенка Андрій Лисенко (1851-1910) - лікар, український громадський діяч і письменник, що брав участь у повстанні як член санітарного відділу Червоного Хреста, посланого коштом російського міста Кронштадта. А. Лисенко залишив цікаві спогади про ці події[10].

Героїчно бився в рядах південних слов'ян і Софрон Круть (Т. Василевський), який тоді ж друкував свої спогади в журналах «Громадський друг», «Правда» і «Світ»[11]. В них знаходимо спостереження очевидця й учасника визвольної боротьби чорногорців з турками над побутом і звичаями народів Югославії, висвітлення подій 1877-1878 рр. До речі, Софрон Круть цікавився піснями. У відділі рукописів Львівської державної наукової бібліотеки (архів Барвінських) зберігається його український запис однієї сербохорватської героїчної пісні, зроблений олівцем.

Цікаві записи й спогади з часів боротьби південних слов'ян з турками належать учаснику її офіцеру з Полтавщини Василю Яновському. Записи Яновського частково друкувалися в «Літературно-науковому Віснику», а більша частина їх (8 зошитів) зберігається в архіві Любові Яновської (його дружини) в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. В. Яновський чималу увагу приділив сербохорватській пісні, яку порівнював з українською.

Прогресивні діячі української культури 1870-х років провели винятково важливу роботу по організації комітетів допомоги балканським народам, в усних виступах і через пресу доносили до широких кіл правду про життя балканських уярмлених народів, знайомили з їх історією та культурою. Серед цих діячів зустрічаємо насамперед імена М. Драгоманова, М. Старицького, М. Лисенка.

Революційне настроєна молодь України під впливом національно-визвольної боротьби на Балканах прагнула розбудити і в себе рух проти царського поневолення. Це було однією з причин, що на Балкани виїжджало так багато людей, пересилалась література, яка знайомила сербів та хорватів, словенців, македонців та інші народи з життям України під гнітом царизму. В ці часи до народів Югославії потрапило з України чимало цінних книг, у тому числі і твори Т. Г. Шевченка, що сприяло зміцненню культурних зв'язків між Україною і південними слов'янами.

Балканські події 70-х років знайшли широкий відгомін і в українській літературі. Крім Сидора Воробкевича, на них відгукнулись своїми поезіями Ю. Федькович, Ц. Білиловський, Олена Пчілка та інші українські письменники. У цих творах вони показували страхітливі умови життя південних слов'ян під гнітом турків, закликали свій народ допомогти братам, висловлювали віру в перемогу, в торжество святої справи - визволення.

В ці буремні роки виходить ряд книжок, гонорар за які надсилається потерпілим. Так, 1876 р. в Києві була надрукована невеличка книжечка маловідомого поета і бібліографа С. Пономарьова «Современные колядки Малороссии», де прямо вказувалось: «Все вырученныя деньги поступают в пользу славянских сирот». Ця книжечка у віршованій формі відображала страхіття на Балканах. На Україні організуються концерти слов'янської пісні[12], в яких активну участь брав хор Лисенка, включаючи в програми виступів, крім ліричних, патріотичні пісні і акцентуючи на них особливу увагу. Хорват з пісні «Вперед!» не звертає уваги ні на прохання матері, ані на благання милої залишитись вдома, коли країна його виборює собі волю. Він твердо заявляє: «Тепер для мене мати - вся моя батьківщина, А милая моя - це честь і слава! За них, за них підем ми в бій!» Народний месник серб з гордістю проголошує, що мета «його завітная - за Сербію жити й померти». Патріотизмом пройнята чеська пісня «Де батьківщина моя?» та пісні інших слов'янських народів.

Своїми концертами М. Лисенко піднімав дух народу, боровся за братерство слов'ян, підносив їхню гордість і гідність. Гроші, виручені за квитки на ці концерти, передавались у фонд допомоги південним слов'янам.

Видатним явищем в українській літературі цього часу стала книжка перекладів М. Старицького - «Сербські народні думи і пісні» (К., 1876), з підзаголовком: «Чиста виручка на користь братів-слов'ян». Це видання - найкращий і найбагатший в дожовтневий період збірник перекладів сербохорватських народних пісень.

З сербохорватськими піснями М. Старицький почав знайомитися ще в юнацькі роки. Але інтерес поета до них особливо посилився під час балканських подій. М. Старицький взяв активну участь в організації збору коштів на допомогу борцям. Своє почуття дружби до повсталого народу на Балканах М. Старицький висловив у ряді поезій («До слов'ян»[13], «Слов'янська доля», «До Дунаю», «На , прю!»[14], «До броні!», «Смерть слов'янина»).

Перекладами сербохорватських народних пісень М. Старицький став займатись в кінці 60-х - на початку 70-х рр. XIX ст. (тоді він виступав під псевдонімом Гетьманець), але зазнав тоді чимало труднощів з публікацією їх у львівському журналі «Правда»[15]. Сам автор і М. Лисенко неодноразово звертались до народовських керівників «Правди», наполягаючи на публікації перекладів. Внаслідок неодноразових нагадувань у шостому номері «Правди» за 1870 р. з'явився перший його переклад пісні «Будування Скадру»[16], а далі надруковано і ряд інших[17].

В архіві Барвінських зберігаються три рукописи перекладів сербохорватських пісень М. Старицького, надіслані до «Правди»: «Хайка Атлалівна і Іван Парубок», «Одруження короля Вукашина» та «Будування Скадру»[18], Два перші переклади не датовані, третій має дату - 16 квітня 1868 р. В автографі М. Старицького є правки самого перекладача і тодішнього редактора «Правди» Олександра Барвінського.

М. Старицький, незважаючи на труднощі, з якими йому доводилось зустрітись при друкуванні своїх перших перекладів сербохорватських пісень, продовжував наполегливо працювати над новими. Коли ж їх зібралась значна кількість, поет вирішив видати їх окремою книжкою. Але шлях її до читачів був воістину тернистим. Доки збірка вийшла в світ, її автору довелося зазнати багато клопоту з цензурою в зв'язку із забороною українського друкованого слова в 1876 р. Це видно з листів поета (травень 1875 р., жовтень 1876 р. та ін.) до М. Драгоманова, з яким він був у тісних дружніх стосунках. І коли М. Лисенко допомагав Старицькому в надрукуванні перекладів, то М. Драгоманов.не лише підказав думку взятись за переклади сербохорватських пісень, але постійно давав поетові настанови та щирі, дружні поради.

М. Старицький постійно інформував М. Драгоманова про хід видання перекладів. Коли була готова названа книга, він хотів видати й другу - переклади жіночих пісень, але цензор, як писав із сумом М. Старицький 2 жовтня 1876 р. М. Драгоманову, - «не міг заднім числом пропустити, а вернув назад; каже, що шліть до Петербурга, а я права більше не маю. Так мої пісні жіночі' й посіли! З передмовою така ж сама історія: не пуска по-українськи - хоч плач... Думав я, думав, що діяти? Та наважився пускати і так першу книжку! Вона має й своє ціле, бо туди ввійшли всі історичні думи, од початку Скадру, через всю боротьбу з турками, про Лазаря[19], Марка Королевича, до дум гайдуцьких, що й їх помістив кілька. Це перша книжка вийшла в 27 листів, друга мусила бути в 15 лист[ів], та передмова з оглядом лист[ів] 5. - Те все поки лишилося. Не знаю, чи посилати його до Петербурга, чи пождати, аж піде перший том. Виручку я призначив на користь бідних слов'ян»[20]. І далі у цьому ж листі поет просить поради у свого друга: «Порадь мене, мій порадниче, куди мині з книжками обернутися, куди треба вислати і що? Треба б, здається, і по петербурзьких часописах оповіщення розіслати. А за другу частину, як ти пораїш, чи посилати її до Петербурга, чи ні? Одповідь, серце, мині зараз, щоб час не стояв, бо він теперечки саме спірний... Далебі в Турції краще! Там такої ганьби у мирний час не чувано!»[21]

Коли з'явилась книжка перекладів М. Старицького, на неї косо подивилась царська цензура. Зчинився несамовитий галас у реакційній пресі, а самого перекладача почали тягати «по жандармеріях». Про це писав М. Старицький Драгоманову 11 жовтня 1876 р.: «А мене оце тягають по жандармеріях за передмову до «дум», а надто за посвяту [М. П. Драгоманову]. Чорт їх бери, хай подавляться. Така думка: кинути свій дорогий і рідний край, та хоч раз дихнути вільним повітрям; може воно надихне - не рабське сумирря перед падлюками, а міцне слово правди: тут тепер така мерзота, що й дихати тяжко»[22].

«Отак за ті переклади, - писав М. Старицький І. Франкові, - на мене накинулись і «Московские ведомости» і «Киевлянин», висміюючи їх якомога з закидками явними до жандармерії. «Cavea(n)t consules!» - кричав «Киевлянин», а за ними часами появлялась розправа і від приятелів, бодай і не така груба, але ще дошкульніша. Додайте ще, що від 1863 по 1871 р., і від 1876 по 1881 р. були страшенні утиски і цензурні, і поліцейські і жандармські, мало не щоденні труси, арешти, тюрма, висилки до Сибіру і навіть шибениці... так при таких обставинах доводилось працювати: жах, лемент, одчай панували скрізь і не було де шукати ні правди, підмоги, тільки невелике коло українських літераторів та щирої молоді підтримувало мене, іноді чужі люди промовляли слово ласкаве»[23].

Реакціонери порушили проти М. Старицького ще й політичну справу, взявши матеріал для цього з його передмови до перекладів. «На Старицького, - писав В. І. Антонович в листі до М. Драгоманова від 21 вересня 1876 р., - Юзефович з своєю клікою бажають взвести політичну справу за його передмову до Сербських дум, так він тепер парить парка...» До речі, в примітці до цього листа наводиться цікавий факт про те, що й сам М. Драгоманов ще в 1866 р. розпочинав було перекладати їх. Але які саме пісні сербохорватські переклав М. Драгоманов, скільки і яка якість перекладів, досі не відомо.

- «Із новин київських пошлостей знамениті дві, - писав М Драгоманову 21 вересня 1876 р. Є. К. Тригубів - Заборонені с[ербськ]і пісні С[тарицько]го за передмову - перші рядки передмови, де порівнюються народності с[ербськ]а і [українська]... у суботу довідався що цензор не позволив продажі».

Вихід у світ перекладів сербохорватських пісень Старицького був визначною культурною подією. Ця збірка зразу привернула до себе увагу прогресивно настроєних людей того часу. В цих піснях виразно звучали волелюбні ідеї сербського і хорватського народів, дуже співзвучні до прагнень і сподівань пригнобленого українського народу. І як не намагались вороги української культури та слов'янського єднання не допустити до народу сербохорватські пісні в прекрасному перекладі М. Старицького, вони все-таки проникли в середовище прогресивної інтелігенції і масового читача.

Все видання перекладів М. Старицького з сербохорватських пісень планувалось із трьох частин. 1876 р. вийшла перша частина. «Видання своє, - писав М. Старицький, - я розділив на три частини. В І частину ввійшли виключно юнацькі думи, тобто богатирські і історичні. При відборі я оминув ті думи, в яких переважає міфічний, легендарний елемент, перемішаний з релігійним, оскільки у всіх народів більш-менш подібний і власне сербського мало зберігає, - а зупинився я більше на історичних думах, в яких і вилилось все життя сербів»[24].

В другу частину мали ввійти пісні побутові й жіночі, а в третю - обрядові з історичним нарисом про придунайських слов'ян. В передмові до збірки «З давнього зшитку» М. Старицький говорить уже про дві частини, навіть не згадуючи третьої.

«Видаючи в 1875 році в перекладі українською мовою сербські народні думи і пісні, - пише М. Старицький, - я розділив наявний в мене матеріал на 2 томи: в першім помістив історичні і героїчні думи, а в другому - побутові жіночі пісні. Перший том охопив кращі часи і вийшов у світ, другому ж - не пощастило. І тепер, внаслідок незалежних від мене обставин, я пропоную своїм землякам тільки залишки із сербських пісень, приєднавши до них такі ж залишки перекладів із Байрона, Гейне, Міцкевича і Сирокомлі, завдяки деякій поблажливості цензури. «Вибачайте: чим багаті, тим і раді!»[25].

В збірку ввійшли справді тільки залишки сербохорватських пісень (48 перекладів), хоч їх у поета, як свідчать його листи, було більше.

Збірка «З давнього зшитку. Пісні та думи» вийшла 1881 р. Всі твори, що ввійшли до неї, були вже готові 1877 р. Про це свідчить збережений чистовий рукопис[26].

Зразу по виході в світ першої, давно очікуваної збірки М. Старицький і його друзі посилають її за кордон, зокрема один примірник М. Драгоманову, який жив тоді в Болгарії, і п'ятнадцять - у Сербію[27].

Книги перекладів М. Старицького дістали високу оцінку передових діячів культури України й Росії. «Ми маємо чудовий переклад сербських народних пісень по малоруськи», - писав М. Костомаров[28]. А. Володимир Левицький, що виступав під псевдонімом Василь Лукич, в рецензії на збірник Старицького «З давнього зшитку» відгукнувся так: «...Книжка тая є оздобою нашої перекладної літератури»[29].

На переклади сербохорватських пісень Старицького відгукнулися також серби, помістивши в газеті «Svetozor» в 1876 р. коротеньке про них повідомлення, перерахувавши основні цикли пісень та підкресливши, що прибуток від цієї книжки йде на користь слов'ян, які борються за свою самостійність.

У своїх перекладах Старицький намагався якнайповніше передати думки і почуття волелюбного сербського і хорватського народів, поставивши за мету «передати усі тонкощі тонів первотвору тими ж самими барвами». Поет «уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами, або іноді й зовсім випускати». Йому «хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі»[30].

Щоб допомогти українському читачеві краще зрозуміти окремі поняття, картини та образи, властиві тільки сербохорватській пісні, Старицький до своїх перекладів додав примітки, іноді дуже поширені, що скидаються на маленькі студії. Особливо це стосується тих приміток, в яких йдеться про історію, звичаї, характер, моральну стійкість та високий патріотизм сербського та українського народів.

У збірці «Сербські народні думи і пісні» вміщено 53 твори, в основному пісні із збірки Вука Караджича. У передмові перекладач розкрив причини, які спонукали його взятись за переклади. Це, зокрема, велич епосу, зміст і чарівна краса ліричної поезії, з одного боку, та злободенність сербохорватської епічної поезії давньої доби для подій 1870-х років - з другого. «...У них навіть і до сьогоднішнього дня, - відзначає Старицький, - б'ється попереднє богатирське серце, вони й тепер живуть минулим епічним життям, закінчуючи в даний момент останній акт кривавої нерівної боротьби з ворогом-гнобителем»[31].

Ідеї сербохорватських героїчних пісень були співзвучні й оригінальним творам Старицького, які були сповнені патріотичними ідеалами, про що яскраво свідчать його епічні романи, повісті, драми і лібретто, присвячені героїчній історії українського народу: «Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані», «Облога Буші», «Оборона Буші», «Бурелом», «Басурмен», «Тарас Бульба», «Страшна пімста», «Семен Палій», «Устим Кармелюк», «Юрко Довбиш», «Останні орли», «Остання ніч» та ін.

Спонукало Михайла Старицького до перекладів ще й те, що українці кровно споріднені з сербами та хорватами «за своїм минулим, за типом, за багатьма побутовими рисами, за мовою і, накінець, за симпатіями». Тематика епічних пісень, взятих поетом для перекладу, різноманітна. «Я по можливості, - писав він, - додержувався хронологічного порядку і вибрав найхарактерніші думи із дотурецького періоду, порівняно бідно зображеного, та зате епоху самої боротьби, яка найяскравіше відбилась в народній поезії сербів, я прагнув передати по можливості повніше і тому у мене думи про царя Лазаря і Косівську битву перекладені майже всі».

В даному випадку Старицький перегукується з Чернишевським, який захоплювався сербохорватськими піснями косівського циклу, перекладав їх і високо цінив. Так, у своїй рецензії на книгу Берга «Песни разных народов» Чернишевський висловив невдоволення, що тут немає пісень про Косове поле[32]. Наголошуючи на історичній основі сербохорватського героїчного епосу, він писав, що «тільки там виникала багата народна поезія, де маса народу... хвилювалася сильними і благородними почуттями, де звершувалися силою народу великі події»[33]. В числі таких героїчних країн, які особливо довго відстоювали свою незалежність, Чернишевський називає і Сербію. «Тільки в Сербії і серед сербів ми маємо багаторічний національно-визвольний рух, який охоплює мільйони «народних мас»[34], - писав В. І. Ленін.

Особливо привабив Михайла Старицького ідеалізований народом образ Марка Королевича, про якого найбільше складено епічних творів і який став улюбленим героєм усіх південнослов'янських народів. Із циклу пісень про Марка Королевича поет перекладає кращі зразки, в яких образ Марка виступає як втілення заповітних волелюбних мрій поневолених південнослов'янських народів, їх оптимізму і нескореності в боротьбі проти ворога.

Не обходить Старицький і пісні з пізнішого, гайдуцького циклу, героєм яких виступає весь народ. З цього циклу поет перекладає гайдуцькі пісні «Осман Шевич», «Одруження Павла Плетикоси», «Предраг і Ненад». Знайшла місце у перекладах Старицького і високопатріотична пісня «Хворий Дойчин», рівної якій по силі почуття не багато можна знайти у світовій скарбниці фольклору. У збірці подано також пісні, що розповідають про прекрасні стосунки між братами («Радул-Бей і болгарський король Шишман»), про засудження турецьких запроданців («Юрова Ярина»), про жіночу зраду («Одруження короля Вукашина», «Лютиця Богданко і сестра його» та ін.), пісні, в яких зіткнулися деспотизм і благородність («Облак Радосав», «Смерть молодого царенка Уроша» і т. д.).

Йдучи за оригіналом, поет прагне показати в усій красі героїчні постаті народних борців, відтворити південнослов'янський колорит та розкрити скарби мовного багатства сербохорватського фольклору.

«При перекладі дум я прагнув фотографічне точно передати думку оригіналу. Ідучи за ним рядок за рядком, слово за словом, намагався зберегти той самий розмір сербського білого вірша і вживати в перекладі тільки народну мову, щоб зберегти епічний букет оригіналу».

Якщо Старицький інколи й відходить від оригіналу, то переконливо обґрунтовує це у примітках. Він вдумливо відшукує відповідники в скарбниці художніх засобів української поезії для передачі образності, ритміки сербохорватських епічних пісень. При цьому широко використовує елементи народнопоетичної творчості, зокрема дум і ліричних пісень. Це допомагає повніше й виразніше передати зміст та поетичну красу народної сербохорватської пісні. Навіть сама назва «Сербські народні думи і пісні» свідчить про те, що поет в сербохорватському епосі побачив багато спільного з українськими думами: самий їх зміст, тон, риси художні особливостей, спосіб виконання тощо.

Яскраво проявилась перекладацька майстерність Старицького у пісні «Банович Страхиня», де перекладачеві, навіть дотримуючись мовних зворотів та синонімів оригіналу, вдалося точно передати динаміку по дій - захоплення турками південнослов'янських земель. Ось як у листі матері до свого сина Бановича Страхині передано картину нападу турків:

Оригінал:

«Кажу, сине, и причају људи:
од Мрамора до Сува Јавора,
од Јавора, сине, до Сазлије,
до Сазлије на ћемер ћуприје,
од Ћуприје, сине, до Звечана,
од Звечана, кажу, до Чечана,
Од Чечана врху до планине
турска сила притисла Косово».
(К., II, стор. 259)

Переклад:

«Кажуть люде, повідають, синку:
Що од скелі аж по явір всохлий,
Од сухого ж до Сазлії, сину,
Од Сазлії аж по міст залізний,
Од моста аж до Звечана, сину,
Од Звечана до Чечана, кажуть,
Од Чечана до планини в гору -
Все укрила геть ворожа сила».
(С., 204-205)

Зіставивши переклад з оригіналом, бачимо, що Старицький вірно передає не тільки думку, але й художню тканину сербохорватської пісні, додаючи до неї деякі українські візерунки соціального плану («пан», «дідич» тощо). Перекладач глибоко вникає в оригінали творів, в динаміку їх дії, в характеристику явищ та персонажів.

Так, наприклад, місце в оригіналі, де сказано, що в складі турецького війська були сильні яничари:

«Кажу, сине, другу воjску силну -
огњевите јаничаре Турке,
што Једрене држе кућу билу,
Јаничара, кажу, сто хиљада»,

Старицький передає так:

«Іще ж кажуть, що в царя-султана
Є й друге завзяте вельми військо -
Запальнії яничари-турки,
Що в Єдрену двір царський вартують.
Яничарів, кажуть, теж сто тисяч!»

Епітети оригіналу «силне» (војско), «огњевите» (јаничаре) поет передає «завзяте вельми військо», «запальнії» (яничари). В оригіналі сказано, що яничари «Једрене држе кућу билу», тобто охороняють «двір білий». Старицький конкретизує це, увиразнює зміст. Замість звичайного епітета «билу» він вживає соціальний епітет «царський» (в «Єдрену двір царський вартують»). Отже, тут Старицький показав себе майстром-перекладачем, який був добре обізнаний як з художньою специфікою народної пісні, так і з історичними подіями, оспівуваними гуслярами.

Серед перекладів Старицького одне з центральних місць займає пісня «Косове поле», складена з ряду пісень косівського циклу в єдине ціле, щось на зразок грецького епосу. В XIX ст. в Сербії було кілька таких варіантів. В Росії, Польщі та інших європейських країнах ця пісенна епопея захопила не одного письменника. На Україні до неї, крім Осипа Барвінського і Михайла Старицького, в другій половині XIX" ст. звернувся і Іван Іванців (псевдонім Іван з-над Буга), який дав нам прекрасний переспів сербохорватської пісні «Дјевојка и лице» та «майже цілий сербський епос», за його ж словами[35]. Як згадує сам поет, «Думу про Косове поле» він переклав коломийковим розміром. Але віднайти ці переклади (крім одного переспіву), в тому числі «Думу про Косове поле», нам не пощастило.

Старицького, як і інших українських письменників, захопив героїзм сербських юнаків, які самовіддано захищали вітчизну від іноземних загарбників. У повній згоді з духом оригіналу поет передав думки й почуття головних героїв пісні, загальну картину подій. Ось як він відтворює зустріч сербського царя Лазаря зі своїми воїнами, яким розповідає про листа від султана, де той оголошує Сербії війну:

«Воєводи, мої діти любі!
Клятий ворог шле листа цього нам
З широкостей Косового поля,
Вражий турчин, завзятущий Мурат.
Чи ви чули, мої дії й любі?
Все Косове вражі турки вкрили,
Все укрили білими шатрами,
Від криниці до грунтів планини,
Від планини до мармору-скелі,
А від скелі до Ситниці річки».
(С., 235).

Перекладач уважно підійшов до оригіналу, він чітко описує ворожий напад на Сербію, слідкуючи за ходом викладу, за тенденцією добору контрастних епітетів («клятий, вражий» щодо ворога, і «любі» діти - щодо синів рідної землі), відтворюючи вдале згрупування словесних та звукових анафор за інтонацією пісні.

Щоб яскравіше змалювати негативний образ Ярини (пісня «Облак Радосав»), Старицький в деякій мірі позбавляє свій переклад елементів гумору, притаманного оригіналу, і передає все в суворих тонах, а характеризуючи Ярину, вживає епітет «проклята». Тонкий психолог, Старицький уміє окремою деталлю влучно передати внутрішній стан героя, відтворити драматизм дії, надає, наприклад, образу Облака Радо більш виразних героїчних рис, ніж в оригіналі, але це не суперечило головній ідеї твору.

Серед усіх перекладів Старицького особливо відзначається трагічним змістом пісня «Дівчина Косовка», мелодію якої в 1873 р. на її батьківщині записав М. Лисенко. Психологічне і героїчне звучання оригіналу тут відтворені повністю. Зорові картини оригіналу виступають у перекладі в усій своїй художній повноті, і перед читачем постає яскрава драматична епопея.

На Косовому полі серед трупів бродить дівчина Косовка з відрами в руках, наповненими - одне вином, а друге водою, і з хлібом за плечима:

Де надиба юнака живого,
Умива холодною водою,
Напува його вином червоним,
Нагодує потім хлібом білим.
(С., 167)

Серед убитих і поранених вона шукає трьох своїх друзів, найвизначніших героїв Косівської битви - Милоша Обилича, Івана Косанчича і Милана Топлицю. Кожен з них перед боєм подарував героїні щось «на не забудь»: перший «плащ крапчастий», другий «щирозлотий перстінь», а третій - «платок парчевий» - символ майбутнього вінчання, якщо воїн залишиться живим і щасливо повернеться додому. Блукаючи по бойовищі, дівчина наткнулася на юнака, що спливав кров'ю і стогнав від ран.

Знайшла його ще живим дівчина:
Руку праву йому чисто втято, 
А ногу-ж то - по коліно ліву;
Перебито йому ребра круглі,
Що аж видко із-під ребер легке.
Піднімає лицаря дівчина,
Витяга з кривавої калюжі,
Умива холодною водою,
Напува його вином червоним
І до вуст йому дає хліб білий.
(С., 168)

І читач яскраво уявляє собі цього покаліченого юнака, що в передсмертні хвилини розповідає дівчині про великі, трагічні для сербів, бої.

Наскільки майстерно переклав цю пісню Михайло Старицький, можна бачити, якщо порівняти епізод, в якому поранений герой повідомляє Косовку про героїчну смерть її друзів.

Оригінал:

«Сестро драга, Косовко девојко,
видиш, душо, она копља бојна
понајвиша а и понајгушћа,
онде ј' пала крвца од јунака
та доброме коњу до стремена,
до стремена и до узењђије,
а јунаку до свилена паса, -
онде су ти сва три погинула!
Већ ти иди двору бијеломе,
не крвави скута и рукава
(К., II, 310)

Переклад:

«Сестро люба, дівчино Косовко!
Глянь-но, серце, бачиш списів гору?
Де найгуще і найвище списів,
Там лилася тепла кров юнацька;
По стремена доброму коневі,
По стремена й по вузду сягала,
А юнаку - по шовковий пояс:
І твої там полягли всі троє.
Не кривав же рукавів даремно
А вертайся до свойого двору.
(С., 171-172)

Поет точно перекладає слова сербохорватської пісні. З тією ніжністю, як і сербський гусляр, устами пораненого він звертається до знедоленої дівчини словами «сестро люба», «глянь-но, серце».

Дбаючи про повну тотожність перекладу з оригіналом, Михайло Старицький, звичайно, не калькував зворотів і образів сербохорватських пісень, а передавав їх засобами українського фольклору. Наприклад, з творчим і цілком виправданим критерієм підійшов Старицький до перекладу рядка «Кукајући из бијела грла», який глибоко розкриває психологічний стан одинокої жінки-жалібниці, полишеної на поталу нещасливій долі. Цей рядок в перекладі поета звучить так: «Та голосить, як зозуля б'ється». Ідіоматичний зворот оригіналу «голосити із білого горла» неприродний для українського читача. Правда, епітет «білий» щодо горла не зовсім виправданий з художнього боку і в оригіналі. Так, у сербохорватських піснях епітет «білий» вживається і до чорного араба. Це так зване загальне місце. Старицький, розуміючи художню специфіку сербохорватської та української народної пісні, вдало передав сербохорватський вираз українським, що повністю відповідає суті оригіналу. Переклад став не тільки точним по суті, але й художнім для українського читача.

Такою ж точністю і високою художністю відзначаються переклади пісень «Розвідки», «Виклик на Косовську січу», «Цариця Милиця і Косівська січа», «Смерть матері Юговенків» та інші пісні косівського циклу; такі ж точні і художні переклади пісень «Марко і віла», «Марко Королевич і Лютиця Богдан», «Весілля Короленка Марка» та інші.

Уважно придивившись до оригіналу і перекладу пісні «Марко і віла», побачимо, як Старицький зумів відшукати в українській мові відповідники і точно передати думку і художню красу оригіналу. В українському перекладі відчувається повністю дух і поетична краса сербохорватської пісенності, і в той же час він овіяний ароматом української пісні. Це досягається дуже економними засобами - заспівним «ой» на початку першого рядка, формою «Короленко» замість Королевич тощо.

В скарбниці української народної творчості Михайло Старицький ретельно добирав слова для передачі однотипних образів оригіналу цілою гамою синонімічно-стилістичних барв рідної мови. Наприклад, в пісні «Одруження Павла Плетикоси» сербохорватське «на раскршћу» в одних випадках поет перекладає «на розхрєсті», в інших - «на роздорожі»; коли треба було перекласти постійний епітет сербохорватської пісні «лијепа» (девојка), то Старицький в одному місці передає його словом «гожа», в іншому - «дівчина-красуня», ще в іншому «дівчина хороша» чи «дівчинонька-врода», а іноді «краля», «красуня». Така сумлінна праця над текстом збагачувала переклад різноманітними стилістичними відтінками.

Важливими формами, що збагачували художній стиль перекладів Старицького, були також тавтологічні вислови і форми іменників з прикладкою типу «Кунар-планина», «шовків-дарунків», а також вживання складених слів, де в оригіналі стояли іменники з прикметниками (так, в перекладі наречена покриває юнака платком «дороготканим», коли в оригіналі на цьому місці маємо «везеним јаглуком», що в дослівному перекладі буде «вишитою хусточкою»).

Нарешті, Старицький дуже вміло добирає дієслівні форми для відтворення динаміки дії, наростання її або для показу змін психологічного стану героїв. Наприклад, зображення душевного стану героїні, що ходить полем бою, зустрічаючи близьких і рідних, порубаних та понівечених, у Старицького передано дуже майстерним добором все наростаючої дієслівної синоніміки: «обізвалась смутно», - «голосить, промовля» - «заридала, застогнала», аж нарешті:

Ой як крикне, заголосить краля,
Стала битись, мов зозуля сива...
(С., 418)

Письменник згрупував тут дієслова «крикне», «заголосить», «стала битись», підкресливши цими українськими штрихами величезне людське горе, що закінчилося тільки разом із смертю героїні.

Експресивність оригіналу відтворена в перекладах Михайла Старицького в усій глибині й напруженості. Його переклади сербохорватських епічних пісень за своєю точністю, художньою досконалістю і поетичною майстерністю становлять велику мистецьку цінність і ще й в наш час подаються у збірках перекладів сербохорватської поезії українською мовою. Такими ж якостями відзначаються і його переклади ліричних пісень. Він зумів відтворити всю свіжість барв сербохорватської лірики, її психологічну глибину і реалізм, передати милозвучність вислову і чарівність інтонацій.

У збірку «З давнього зшитку» ввійшло 48 сербохорватських пісень, переважно ліричних. В перекладених М. Старицьким жіночих піснях здебільшого бринять такі ж хвилюючі сумні мотиви, як і в українських народних піснях, мотиви нещасливого кохання, соціальної нерівності, змальовується сирітство, розлука та ін.

Чи не найдраматичнішою з усіх перекладів жіночих пісень є балада «Смерть Омера і Марусі», що передає трагедію кохання, якому навіть і смерть не в силі стати перепоною. Вук Караджич чув цю пісню в кількох варіантах. Повністю її записав російський діяч, українець за походженням, М. Щербина, який переклав її російською мовою під назвою «йово й Мара». В основу свого перекладу Михайло Старицький поклав пісні з першого тома Караджича.

В художньому перекладі сербохорватських ліричних пісень українською мовою Старицький піднісся до високої майстерності, яскравості в передачі їх образності й стилістики. Повз увагу поета не пройшла жодна суттєва деталь. Він помітив, що в сербохорватському епосі навіть при зображенні трагічних моментів іноді пробиваються нотки гумору, що свідчить про оптимізм народу, незламність його духу, бадьорості, віри в перемогу правди і добра.

Дотримуючись точності передачі оригіналу в змісті, розгортанні сюжету, в поетичних деталях, образності й метриці, Старицький разом з тим уникає буквалістичного копіювання.

Легко «українізує» Старицький і гайдуцьку пісню «Предраг і Ненад», пересипаючи її пестливими словами, багатою синонімікою, яка не завжди є в оригіналі.

Особливо відчувається український колорит там, де розповідається про боротьбу Ненада з гайдуками:

Дійшла вість до ватажка Предрага:
«Зле вчинилось, атамане-батьку!
Не знайомий ти й прийшлець-вояка,
Руба в пень твою дружину в горах!»
Предраг скочив на легенькі ноги,
Взяв у руки сагайдак і стріли
Та й побіг у засіди до шляху[36].

Епітети-прикладки «отамане-батьку», «прийшлець-вояка», поетичні образи «Руба в пень твою дружину в горах», «сагайдак і стріли» - все це характерне для української народної поетичної творчості, якою так щедро користується перекладач, вплітаючи її кольори у барвисте мереживо сербохорватської народної пісні.

До речі, пісню «Предраг і Ненад» в наш час переклав і радянський поет Л. Первомайський. Та в нього згубився отой український аромат, який вабить у перекладах Михайла Старицького. Досить порівняти хоч би наведені рядки, щоб це побачити.

Л. Первомайський тут залишив деякі слова неперекладеними, що безумовно, знижує якість перекладу, робить його холодним і недостатньо прийнятним для українського читача.

Михайло Старицький свідомо обирав такі форми:

Ой мій сину, Короленку Марку,
Годі, сину, гайдамакувати.

Так говорить мати Марка Королевича, хоч замість «гайдамакувати» мала б сказати «гайдукувати» (від слова «гайдук»). До речі, Старицькому не чужа і форма «гайдукувати» (див. № 339).

Загалом при перекладах з сербохорватського Старицький з арсеналу українського фольклору взяв дуже багато. Особливо часто у нього зустрічаються українські народні пісенні вислови типу «Матінка старенька», «Як зайде неділенька святая», «Нещаслива доля», «Одпиши ж ти дрібен листок зараз», «Турків воювати», «Як зоря засяє», «Щирим серцем». Від українських народнопоетичних джерел ідуть гіперболи «кров по степу червоніла морем», «Та голосить, на все поле тужить, а сльозами сиру землю мочить»; метафори - «Що лягли туг в славнім бої чесно», «На конях на вороненьких грають»; тавтологічні вислови - «І говорить, промовляє стиха», «Вражих турків січе, в пень рубає»;

порівняння - «Закували, мов зозулі в лузі», «Та голосить, як зозуля б'ється», «Мов орел з прудкими соколами» і т. п.

Відчувається вплив української пісні навіть на строфічній побудові перекладу. Як відомо, сербохорватські епічні пісні не розбиті на строфи. Старицький же, щоб і тут наблизити текст оригіналу до української народної пісні, ділить текст перекладів на строфи з різною кількістю рядків, щось на зразок українських народних дум.

Елементи «українізації» вносить Старицький і в ліричні пісні. Так, поезію «Вродлива» він будує на ритміці української пісні:

До садочку - скоком-боком:
Всі пахущі й красні квіти
Буду рвати і душити
Та пахущим отим соком
Щодня рано й вечір змию
Біле личко й білу шию... [37]

В перекладі пісні «Три туги» теж відчувається вплив української ліричної тужливої мелодії.

Взагалі, стиль перекладів Старицького, навіяний українською піснею, - легкий і музикальний. Перекладач виявив тонкий художній смак, пройнявся мелодикою ліричної пісні, зумів проникнути в її чарівно-фантастичний звуковий світ, душею відчути його красу і все це підпорядкувати своїй волі. Великий талант поета примусив ці, здавалось би, невловимі музичні елементи зазвучати в поліфонії української пісенності.

Вже зазначалось, як іноді поет немовби намагається перенести події з Сербії та Хорватії на український грунт, тому для свого перекладу відбирає й відповідну лексику, яка б певною мірою відбивала умови України. Але часом Старицький навмисне зберігає окремі своєрідні слова оригіналу: «бор» - «сосна», «гора» - «ліс», «планина» - «гора» та інші. Передусім це пов'язано із збереженням колориту сербохорватської пісні. До того ж поет не перекладав тільки ті слова, які близькі до українських, наприклад, «бір» (сербохорватське - «бор»). Близьке, але не тотожне українському «бір», воно зустрічається в українській мові і означає не окрему сосну, як у Сербії та Хорватії, а цілий ліс, переважно сосновий, ялиновий або смерековий.

Переклади М. Старицького настільки точні і високохудожні, що трудно й помітити деякі огріхи, що, звичайно, зрідка у нього трапляються, наприклад, такі рядки: «Так злетіла голова з юнака, Якби зроду не була пришита». В оригіналі вони звучать так: «Кад брж' оде са јунака глава! Канда није на њему ни била!» «Голова пришита» - штучний вислів, не в стилі української мови. Рядок «Кроз њу тече зелена Бојана» Старицький перекладає, без потреби замінюючи колір: «Протіка там синяя Бояна».

Інколи Старицький не відтворює всіх випадків зовнішнього римування, які трапляються в оригіналі. Відомо, що сербохорватська народна поезія, як і поезія сербських і хорватських письменників, має строго визначену силабічну структуру із певним сталим числом складів у рядках, які в свою чергу розпадаються на дрібніші силабічні частини. Кожна з цих частин, в залежності від віршованого розміру всієї пісні, характеризується теж сталим числом складів. Епічний десятискладовий розмір сербохорватської пісні завжди має цезуру після четвертого складу. Старицький, дотримуючись цього правила і перекладаючи всі сербохорватські епічні пісні десятерцем, інколи в цезурі (правда, це буває рідко) порушує цей строгий пісенний розмір.

Переклади «Сербських народних дум і пісень» Старицького в багатьох відношеннях і тепер можуть служити за зразок перекладу з однієї мови на іншу. «М. Старицький майстерно володіє віршованою формою і хоч не раз вживає натягнутих мовних зворотів, ...все ж є поетом з великим талантом» - писав Іван Франко у статті «Адам Міцкевич в українській літературі»[38].

Звернення Старицького до сербохорватських пісень і видання їх українською мовою мало також політичне значення, оскільки це було саме в час високого зльоту боротьби сербського народу проти Османської імперії. Патріотичні пісні, в яких так яскраво відбились волелюбні ідеї південнослов'янського народу, поряд з оригінальними поезіями поета відігравали мобілізуючу роль на Україні, сприяючи визвольному рухові українського народу.

В історії української літератури другої половини XIX ст. Михайло Старицький зіграв видатну роль як глашатай дружби народів, як борець за правду на землі і як новатор, що сміливо ламав старі шаблони української поезії і своїми перекладами та оригінальними поезіями вивів її, як зазначає Франко, з доби епігонства та наслідування форми шевченківської поезії[39].

Своїми перекладами Михайло Старицький вдосконалював українську літературну мову, про що найкраще сказав сам поет у передмові до перекладу Шекспірового «Гамлета»: «Ще року 1873 задумав я перекласти на українську мову кращі твори Шекспіра з метою як популяризації великого драматурга і психолога, так і з метою удосконалення рідної мови на вищих класичних зразках... Якщо переклад мій буде і не цілком досконалий то хай вибачать мені любі мої земляки; хай пам'ятають про надзвичайні труднощі передачі художніх тонкооброблених оригіналів на нашу, хоча й багату, але дуже мало літературно розроблену мову. Я буду щасливий, коли знайду товаришів, що бажатимуть працювати в одному зі мною напрямі, і якщо навіть мої помилки будуть їм корисні, так би мовити, від'ємним прикладом, я все ж буду щасливий»[40].

Особливо ясно і чітко визначені позиції Михайла Старицького як перекладача і показано його глибоке розуміння ролі перекладів в житті українського народу у вже згаданому його листі до Івана Франка: «...Переклади я уважав і уважаю... за найцінніший труд у добу виховання мови: вони дають найкращу гімнастику слову, найліпше ширють його й крім того збагачують читальні засоби для народа на рідній мові, а з тим укорінюють силу і їй самій... і я найборше узявся до перекладів і перші 15 л[іт] переважно про їх лише дбав»[41].

Михайло Старицький мужньо виступив на захист української мови, виводячи її на верховини світової культури, перекладаючи нею глибоко ідейні та високохудожні твори геніїв світового мистецтва. Він дбав про розвиток культури українського народу, про дружні зв'язки з іншими народами і всю свою літературну діяльність підпорядковував цій меті. Перекладаючи твори українською мовою з чужих літератур, в тому числі й сербохорватської народної поезії, Старицький дав нам не мертві копії оригіналу, а творчо довершені зразки. А тому й закономірно, що його збірки перекладів сербохорватських народних пісень як за обсягом, так і за художньою майстерністю займають одне з провідних місць серед українських перекладів сербохорватського фольклору.

1 В. ,1. Ленін, Твори, т. 23, стор. 18.

2 Див. «Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии», М., 1957, стор. 100.

3 «Архів Михайла Драгоманова», Варшава, 1937 (на другому титульному аркуші книги 1938), стор. 145.

4 Див. С. А. Никитин, Славянские комитеты в России в 1858- 1876 годах, М., 1960, стор. 280.

5 «Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии», стор. 105.

6 «Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии», стор. 91.

7 В. І. Ленін, Твори, т. 18, стор. 353.

8 Там же, стор. 352.

9 «Літературно-науковому Віснику» (кн. V-X, 1906) М. Садовський надрукував свої «Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 рр.». Ці спомини відносяться вже до того часу, коли в боротьбу південних слов'ян проти турків втрутилась офіційна Росія, ввівши на Балкани свою армію, в рядах якої перебував і М. Садовський. Спомини цікаві для нас історичними фактами і дуже образним викладом їх.

10 Спогади свої А. Лисенко надрукував у «Літературно-науковому Віснику» (1909, кн. 1) під заголовком «Між добровольцями 1876 р. Спомини лікаря».

11 1905 р. у Львові «Видавнича спілка Івана Франка» видала їх окремо як «Записки Українця з побуту між полудневими слов'янами» під редакцією І. Франка.

12 Див. зб. «Микола Лисенко - борець за народність і реалізм у мистецтві», К., 1965 р.

13 Докладніше про це див. «Міжслов'янські літературні взаємини», випуск 2, К., 1961 р.

14 На слова патріотичної поезії М. Старицького «На прю!» М. В. Лисенко написав музику для чоловічого хору або вокального квартету. Цей твір з'явився тоді, коли цар Олександр II за порадою реакціонера Юзефовича видав зловісний указ, яким заборонялось українське друковане слово, не дозволялось ставити п'єс українською мовою і навіть писати українські тексти під нотами. Щоб заспівати українські пісні, треба було перекладати їх на російську або французьку мови. В знак протесту проти цього указу та солідарності з героїчним південнослов'янським народом і був написаний твір «На прю!» Не маючи можливості виконувати цей твір українською мовою, автори переклали його чеською і подали начальству з проханням дозволу на виконання під назвою «Югославянский марш». Але царські слуги не дозволили. Рукопис пісні зберігається в кабінеті М. В. Лисенка при Київській консерваторії.

15 Можливо, що тодішній редактор «Правди» О. Барвінський навмисне відкладав переклади М. Старицького, щоб друкувати сербохорватські пісні в перекладах свого брата.

16 «Правда», 1870, № 6, стор. 253-260.

17 «Правда», 1872, № 1, стор. 10-11; 1873, № 19, стор. 637-644; № 23, стор. 702-706; 1874, № 2, стор. 49-52 та ін.

18 Від. рук. ЛДНБ, ф. 4662, п. 302; ф. 4666, п. 302; ф. 4664, п. 302.

19 Лазар Граблянович - останній самостійний сербський князь і перший, хто вирішив на Балканах вчинити опір туркам. Загинув 1389 р. у бою на Косовім полі. З любов'ю оспіваний в сербохорватському епосі.

20 «Архів Михайла Драгоманова», стор. 176.

21 Там же.

22  «Архів Михайла Драгоманова», стор. 178.

23 Від. рук. ЛДНБ, ф. 78/23, № 93, арк. 26.

24 Сербські народні думи і пісні..., стор. II.

25 3 давнього зшитку. Пісні і думи. Переклав М. Старицький, К., 1881, стор. 1.

26 Від. рук. ІЛ АН УРСР, ф. 16, од. зб. 9. На обкладинці написано: «Дещо з утворів класичних поетів (Байрона, Гейне, Міцкевича, Сирокомлі, Лєрмонтова і Некрасова) і ліричних сербських пісень. Переклав на українську мову М. С., Київ, 1877». Пісні, вміщені в книжці, мають заголовок: «Додаток. Сербські народні романси і пісні».

27 Див. «Архів Михайла Драгоманова», стор. 177.

28  «Киевская старина», 1883, сентябрь-октябрь, стор. 297-298.

29 Василь Лукич, Закордонська Україна. - «Зоря», Львів, 1881, ч. 1, стор. 9.

30 В. О. Коннор-Вілінська, Деякі риси в творчості М. Старицького, ЛНВ, кн. IV, Львів, 1914 р., стор. 48.

31 Сербські народні думи і пісні..., стор. II (далі при віршованих цитатах: подаємо скорочено: С. і сторінка).

32 Див. Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений в 15-ти томах, т. 2, М., 1949, стор. 298.

33 Там же, стор. 295.

34 В. І. Ленін Твори, т. 21, стор. 201.

35 Іванців Іван Ілійович, Лист до редакції («Діло». Від. рук. ІЛ АН УРСР, архів І. Белея, ф. 100, од. зб. 150, арк. 1). Словацький письменник Прокіп Хохолушка написав повість «Косове поле», яку переклав українською мовою і видав у Львові 1864 р. Лев Лопатинський.

36 3 давнього зшитку..., стор. 87.

37 3 давнього зшитку..., стор. 119.

38 Іван Франко, Твори, т. 18, К., 1965, стор. 117.

39 Див. Іван Франко, Твори, т. 17, К., 1955, стор 310, 329.

40 Гамлет принц датський, трагедія в V діях В. Шекспіра. Пер. М. П. Старицький, К., 1882.

41Від. рук. ЛДНБ, архів М. Возняка, ф. 78, од. зб. 23, арк. 26

Південнослов'янський гайдуцький епос та сербохорватська народна лірика в перекладах І. Я. Франка

Іван Франко

Щодо історичного значення в житті народу дадуться сербські юнацькі пісні скорше порівняти з нашими козацькими думами. Як у Сербії, так і в нас, довгі віки ціле життя народне зосереджувалося на боротьбі за свою віру, волю й народність; як у Сербії, так і в нас, поставали епічні думи або під час самих походів у ворожий край, або по них; як у Сербії, так і в нас тоті думи та пісні виховували нові покоління, вливаючи в них з материнським молоком того самого геройського духу, котрим жили батьки.

Іван Франко

Ознайомлення І. Франка з південнослов'янським героїчним епосом та лірикою почалося ще під час його навчання в гімназії. Вже 1873 р. в пояснювальній статті до своїх перекладів «Слова про полк Ігоря», «Краледворського рукопису» та інших творів І. Франко, даючи високу оцінку народнопоетичній творчості індійців, греків, німців, в «якій нарід звичайно зложив все, що йому миле і немиле, свою славу і силу, свої ідеї і погляди, зложив образ свого життя», відмічає, що хвалиться і «сербин своїми богатирськими думами»[1]. A в  листі до В. Давидяка від 27 травня 1874 р. він признавався, що найбільше його захоплює слов'янська народна поезія, і пошукував її за збірками Вука Караджича[2].

Особливо посилився інтерес Франка до південних слов'ян та їх пісенної творчості в часи бурхливих подій на Балканах, де розгорілась, за його словами, «страшна, кривава драма». Письменник уважно стежить за ходом національно-визвольної боротьби сербів, хорватів, болгар та інших народів, за поточною пресою, подіями в Чорногорії і Герцеговині, у власних творах возвеличує народ, що бореться за свої права, і нещадно таврує зло та несправедливість. У поезіях того періоду «Задунайська пісня» та «Від'їзд гуцула» він висловлює симпатії до волелюбних босняків і герцеговинців, закликаючи слов'янські народи не гаятись з допомогою своїм братам по крові у їх боротьбі з турками.

Розуміючи виховне значення фольклору, зокрема злободенне звучання героїчного епосу в дні кривавих боїв з ворогом, І. Франко звертається до оспіваних і прославлених народом богатирів минулої доби - Милоша Обилича та Марка Королевича, вбачаючи в них уособлення нескореності:

Незадовго встане помста з Косового поля,
Милош Обилич піднесесь і повстане воля[3].

В дусі південнослов'янського епосу змальовує І. Франко і образ Марка Королевича, який встане з гробу громити ворога. За народною уявою Марко Королевич не загинув, а, як і деякі легендарні герої українського і російського епосу, лише заснув і прокинеться тільки тоді, коли його шабля висунеться з-під гори або «вирине... пирнач з моря»[4], коли проб'є година, щоб народ піднявся на боротьбу з ворогом.

Відгомін настроїв визвольної боротьби південнослов'янських народів чується і в тогочасних критичних працях І. Франка. В «Літературному письмі» 1876 р. при розгляді творів молодого словацького поета Мартина Меднянського (псевдонім Душан Сава Пепкін) він виділяє саме ті, в яких «віють сильно всі новіші ідеї, про свободу розуму і почуття, про піднесення і ущасливлення мас народу». Франко виділяє власне ті, які навіяні балканськими подіями. «Його пісні «Югослованом», «Херцеговинцом», «Черногорцом», - пише Франко, - то може найкращі, а певно наймелодійніші в цілім збірнику, кип'ячі любов'ю свободи і волі»[5].

В журналі «Друг», редагованому І. Франком та М. Павликом, друкуються матеріали з історії і етнографії народів Югославії. В перших номерах журналу «Друг» 1877 р. Франко вміщує рецензію на «Сербські народні думи і пісні» М. П. Старицького, оцінюючи їх як «першу спробу присвоєння нашій мові скарбів сербської поезії народної в цілім її об'ємі»[6].

Розглянувши в тісному зв'язку з історією пісенні цикли багатого сербохорватського епосу - «найвеличнішого між усіма, які утворила фантазія слов'янських народів», Франко детально зупиняється на двох сербських піснях - «Банович Страхиня» та «Косове поле». Перша з них змальовує звірства турків, їх свавілля в поводженні з сербами і заслужену відплату за це, а в другій - «народна муза зібрала всі сили, щоб звеличити послідні хвилі великої свобідної Сербії»[7]. Ось як характеризує великий Каменяр пісню «Косове поле»: «Думу «Косове поле» я скорше всього назвав би «Іліадою» сербів. І справді, - в слов'янській історії годі знайти величнішого предмета до епосу, як битва на Косовім полі. Свобідний лицарський народ, независиме царство, слава і сила, і початки розцвітаючої просвіти, - все гине, пропадає на довгі століття, - все запропащується в одній кривавій, рішучій битві! Тут народній фантазії отвиралося широке поле до заявлення своєї сили в звеличуванні богатирів, як цар Лазар, Милош Обилич і другі, - і тут вона дійсно показала всю красоту, свіжість і оригінальність своєї творчості»[8].

Слідом за Михайлом Старицьким Іван Франко у своїй рецензії вказує на подібну історичну долю українського і сербського народів, а звідси й на подібність їх героїчного епосу. Разом з тим, він наголошує і на національній своєрідності як сербохорватських епічних пісень, так і українських народних дум, зокрема їх мелодики, метричної будови, умов творення, побутування тощо.

Інтерес поета до сербського та хорватського народів, їх звичаїв, історії і пісенності дедалі зростає. Франко захоплюється літературою та публіцистикою цих народів, рецензує на сторінках своєї збірки «Молот» (1878 р.) сербський журнал «Стража», який почав виходити в Новому Саді. Про сербохорватську народну поезію він згадує і в статті «Як виникають народні пісні». Ім'я Вука Караджича та інших діячів культури народів Югославії, їх пісні можна не раз зустріти в наукових працях Франка та в його листуванні з вченими та письменниками, друзями і просто знайомими.

До сербохорватської пісні звертається поет і в своїй праці «Із секретів поетичної творчості»[9], в третій частині якої («Змисл зору і його значення в поезії») використовує працю Ф. Миклошича «Die Darstellungen im slavischen Epos, Denkschriften der Akademie der Wiss. In Wien. Phil-hist. Klasse, Bd. XXXVIII, 1890, стор. 28-40). Зокрема, на основі цієї праці Франко стверджує, що в слов'янській народній поезії найбільше епітетів зорового характеру, а також порівнянь різного типу зустрічається в сербохорватській народній пісенності. Як приклад цього багатства Франко наводить пісню:

Очі в неї - два щирі клейноти,
А ті брівки - морськії веселки,
А рісниці - ластів'ячі крила,
Руса коса - шовкове повісмо,
А устонька - цукровий замочок.
Білі зуби - бісера дві низки,
А рученьки - лебедині крила,
Білі груди - два голуби сиві.
Слово мовить, мов голуб воркує,
А всміхнеться, мов сонечко гріє[10].

Подібні порівняння Франко знаходить і в українській пісні. Зіставляючи систему художніх образів сербохорватських і українських пісень, він бачить у них багато спільного.

В статті «Осип Бодянський» Франко знову звертається до сербської пісні та її дослідників, підкреслюючи, зокрема, вплив В. Караджича на О. Бодянського: «Певно, -слідом за Драгомановим, - пише Франко, - Караджич підбив, чи збільшив охоту в молодому Бодянському збирати й наші українські пісні й казки, а за тим само собою мусила піти й охота самому писати по-українському й увага на других, що пишуть так. Так замолоду в Бодянського і природною ходою виросла прихильність до власного народного слова і вкупі до слов'янських»[11].

Сербохорватські пісні Франко вводить до розгляду і в свою фундаментальну працю «Студії над українськими народними піснями», що вийшла окремим виданням у Львові 1913 року і є видатним вкладом в українську дожовтневу фольклористику. Аналізуючи українські пісні XV-XVII ст. на історичному тлі, Франко залучає сюди не тільки різні варіанти тієї чи іншої пісні рідного народу, але й пісні інших слов'янських народів - росіян, болгар, поляків, чехів, словаків, сербів та хорватів. Особливо багато сербохорватських пісень Франко використав у розділі, де йдеться про пісні, що зображають татаро-турецькі напади, яких зазнали народи сьогоднішньої Югославії, Болгарії та України. Детально зупиняючись на історичній основі тієї чи іншої української пісні, Франко доводить, що окремі з них були занесені до нас південнослов'янськими гуслярами десь ще в XVI-XVII ст. В цих піснях він знаходить такі риси, які ніколи не відповідали нашій дійсності[12]. Зокрема, це стосується балади «Іван і Мар'яна», групи пісень з мотивами «батько продає турчинові свою дочку», «брат продає турчинові свою сестру» тощо.

Та особливо популяризував І. Франко сербохорватську пісню на Україні через переклади, які займають чимале місце в багатогранній діяльності поета. І не дивно: адже він вбачав у перекладах «підвалини власного письменства». «Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям»[13], - говорив Франко в день двадцятип'ятирічного ювілею своєї літературної діяльності. Цю думку підтверджує перекладацька праця Каменяра протягом усього його свідомого життя.

В галузі художнього перекладу він був великим практиком і теоретиком. Відбір найкращого, точність і художність відтворення, неможливі без глибокого знання мови оригіналу і рідної мови, без великої ерудиції і таланту перекладача, - ось те найголовніше, чого дотримувався і вимагав від інших Франко. Завдяки йому твори шістдесяти письменників світу ввійшли у скарбницю української культури. Чимало переклав він і з фольклору різних народів. З-поміж фольклорних жанрів Франко виділяв пісню, бо вона, як каже поет, «ближче стоїть до життєвої правди, ніж оповідання, які здатні швидко вбирати в себе різні мандруючі, а то й міфічні мотиви»[14].

Із сербохорватської народної поезії Франко переклав тринадцять творів. Серед них «Мајка светого Петра» («Мати святого Петра»), «Највећи гријеси» («Найбільші гріхи»), «Неблагодарни син» («Невдячні сини»), «Ђакон Стефан и два анђела» («Диякон Степан»), «Љуба богатога Гавана» («Жінка багатого Гавана»), «Невјера љубе Грујичине» («Зрада жінки Груя Новаченка»), «Јунак вилу устријели» («Юнак застрілив вілу»), «Љуба змаја огњенога») («Жінка огняного змія»), «Преља и цар» («Пряха і цар»), взяті з першого та третього томів сербохорватських пісень Вука Караджича.

Переклади «Мати святого Петра», «Найбільші гріхи», «Невдячні сини», «Зрада жінки Груя Новаченка» Франко опублікував у журналі «Житє і слово» (1895, т. III, стор. 7-9, 326-333) під рубрикою «Із слов'янської народної епіки», а переклади «Жінка багатого Гавана» (сербська народна легенда) та «Диякон Степан» - у книжці «Читанка руська для другої кляси шкіл середніх» (Львів, 1895, стор. 203-206).

Та не всі переклади сербохорватських пісень, здійснені І. Франком, вийшли друком за його життя. У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (фонд І, од. зб. 4931б) виявлено ще сім нових Франкових перекладів сербохорватських народних пісень, а саме: «Юнак застрілив вілу», «Жінка огняного змія», «Пряха і цар», «Неволя Стояна Янковича», «Як Христос хрестився», «Змій Королевич», «Як Юг Богдан свою жінку продав». Чотири перші з названих, щоправда, вже опубліковані в наш час[15], решта ще в рукописі. «Змій Королевич» та «Як Юг Богдан свою жінку продав» не були закінчені Франком. В них є неповні рядки, пропущені окремі слова тощо. Інші переклади завершені. Пісні «Змій Королевич» та «Як Юг Богдан свою жінку продав» взяті із книги Івана Юкича і Мартича «Народне пјесме Босанске и херцеговачке», інші чотири - із збірки Вука Караджича (т. І). Пісні були перекладені в червні 1893 р., про що свідчать дати в автографах: 9.VІ, 11.VІ і 21.VІ (1893).

Вищезгадані сербохорватські пісні зацікавили Івана Франка як своїм змістом та ідеями, так і художньою стороною. В них поет-перекладач побачив багато спільного з українськими піснями. Своїм соціальним моралізаторством пісні «Найбільші гріхи» та «Мати святого Петра» нагадують українські моралізаторські лірницькі пісні духовного змісту (Мати святого Петра горить в пеклі за те, що не пам'ятала про бідних).

Пісня «Љуба богатога Гавана», яку майстерно переклав Франко, змальовує благородство і гуманізм простих людей і, з другого боку, гостро засуджує скупість і жорстокість багатих. Своїм ідейним спрямуванням ця пісня співзвучна з деякими українськими легендами. Зміст її такий. Слуга Стеван за дев'ять років важкої служби заробив у багатого Гавана тільки одне ягне, та й те віддає бідним подорожнім. Зате дружина багатого Гавана, яка у своїх покоях держить багато прислужниць, із злістю кинула цим жебракам тільки скоринку згорілого хліба, «Што ј у петак мешено, У суботу претано, У недељу вађено» (К., І, 137), дорікаючи їм за те, що просять. За такий вчинок вона була покарана: на місці її дому утворилось вічне озеро, до якого її кинули з прив'язаним до шиї каменем.

В одній угорській легенді розповідається, що в озері Балатон, коли небо чисте і вода бистра, можна побачити споруду Гаванових дворів; у Імоскомі ще в XIX ст. було двоє озер, які ніколи не висихали. Одне з них називалось червоним, бо біля нього на березі багато червоного каміння, вище цього озера, на березі, виднілись руїни якоїсь споруди. Кажуть, що це були залишки руїн Гаванових будинків, під якими земля провалилася, а на цьому місці утворилось озеро. В такій формі творчість різних народів виносила свій осуд жадобі панівних верств суспільства.

Перекладаючи пісню про жінку багатого Гавана, Іван Франко ставив соціально-виховну мету. Як і завжди, в даному разі він давав українське озвучення творові, що здатний принести користь рідному народові.

«Зрештою думаю, - писав І. Франко, - що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую»[16].

Франко перекладав тільки такі твори, які відповідали вимогам часу. Серед них було багато сербохорватських народних пісень. «В основі франкових переробок чужоземних народнопоетичних чи літературних творів, - лише О. І. Дей, - лежала благородна мета - подати їх народові такими, щоб вони могли відіграти громадсько-виховну роль і сприяти розвиткові його соціальних та естетичних поглядів. І. Франко ніколи не захоплювався екзотичністю, таємничістю давнини середньовічних мотивів тощо. Не заради романтичного любування звертався він до цих художніх духовних джерел, літаючи «фантазією в далекі часи і краї... У світовій скарбниці народної творчості він відшукував чудові зразки, які, творчо використані, відповідали вимогам життя трудового народу України останньої чверті XIX й початку XX ст.»[17].

Іван Франко завжди давав майстерні переклади. Поетичність і ніжність сербохорватської лірики передана в них у всій повноті. Для прикладу візьмемо хоча б початок пісні «Љуба змаја огњенога».

Як бачимо, Франко дав точний і разом з тим творчий та високохудожній переклад оригіналу. Є в цьому творі невеличка, але дуже доречна і вагома деталь, внесена поетом. Сербохорватське слово «рухо», що поукраїнському означає «одяг», Франко переклав - «посаг», що випливало із змісту пісні. За піснею виходить, що змій одружився з дівчиною. Франко врахував це і невеличкою, але влучною деталлю довершив характеристику майнового стану дівчини.

Або візьмімо кінцівку цієї ж пісні.

Зміст пісні і поетична архітектоніка в перекладі передані якнайкраще. Цікаво зазначити, що пісні, де три ловці-молодці засватуються до однієї дівчини, яка згорда їм відмовляє, поширені і в українському фольклорі.

Такими ж рисами відзначається Франків переклад пісні «Преља и цар» («Пряха і цар»), що своїм ідейним спрямуванням перегукується з українською народною казкою «Мудра дівчина», де підкреслюється великий людський розум, кмітливість простого народу і висміюється відсталість та убогість духу чиновників і царів.

Сивою давниною, архаїкою віє від приморської сербохорватської пісні «Јунак вилу устријели» («Юнак застрілив вілу»), яку теж чудово переклав Франко. В ній оспівані відносини між юнаком і вілою - міфічною істотою, володаркою балканських гір та лісів - і одночасно наголошено на зламі старих поглядів народу на сили природи. Ця пісня - гімн людині, яка вже не лякається незрозумілих їй сил, а, навпаки, почуває себе повновладним господарем рідної землі.

Особливу увагу приділив Іван Франко перекладам гайдуцького епосу сербського, хорватського та болгарського народів. Гайдуцькі пісні, певну кількість яких переклав Франко, становлять окремі і найбільші цикли цього епосу. Вони складалися переважно самими гайдуками та гуслярами, входять в розряд так званих юнацьких пісень і виконуються соло речитативом у супроводі гуслів, як українські думи - під акомпанемент кобзи. Схожі вони на український історичний епос ще своїм ідейним спрямуванням та стильовими ознаками.

Гайдуцькі пісні побутують не тільки серед сербів, хорватів та болгарів, вони також співалися в Румунії та Молдавії. Їх популярність обумовлена в основному тим, що в них оспівано визвольну боротьбу поневолених народів проти спільного ворога - турецьких завойовників[19].

Гайдуцький епос, сповнений невгасимим вогне,м любові до рідного краю, був дуже близький і дорогий Іванові Франкові - палкому борцеві за щастя і дружбу всіх народів світу. Героїчні вчинки гайдуків нагадували поетові боротьбу за волю українських козаків, гайдамаків та опришків.

Свої перші українські переклади болгарських гайдуцьких пісень разом з розвідкою про тяжке життя болгарів та про народних месників-гайдуків Франко опублікував 1888 р. в «Зернах» - (літературно-науковому додатку до газети «Буковина»), що виходила в Чернівцях. Як свідчить передмова, перш ніж перекладати гайдуцькі пісні, Франко старанно вивчив історію гайдуцтва, звертаючи особливу увагу на його соціальний характер.

«Першою, ще напівнесвідомою, але всенародною пробою супротивлення проти турків, - пише поет у передмові до перекладів, - було гайдуцтво! Котрому болгаринові сталася яка кривда від турків чи від кого другого, або котрий як-небудь опинився на світі круглим сиротою, без кола і двора, ішов «в Балкани», т. є. в величезні ліси, що покривають балканські гори. Там в лісах і полонинах гуляли ті гайдуки, так як колись наші опришки, і відтам нападали вони більшими або меншими дружинами на доли, на села і містечка, на двори турецьких башів або й своїх-таки багатих чорбаджіїв, грабували, мстилися за кривди свої й народні. Кидалися не раз і на поменші відділи турецького війська, на жандармів і поліцію турецьку, і вже певно що не щадили їх, бо знали, що й самі вони не будуть мати пощади, коли попадуться в їх руки»[20].

В «Зернах» вміщено чотири гайдуцькі пісні, взяті із збірки болгарського письменника і фольклориста XIX ст. Любена Каравелова[21]. Кожній пісні Франко дав свою назву, що відбиває її зміст: «Сирота йде в гайдуки», «Чого хотіли гайдуки?», «Дівчина сприяє гайдукові», «Скривджений слуга шукає правди в гайдука». В оригіналі три перші пісні без назв, а четверта має заголовок «Страшил Войвода». Всі ці пісні є прекрасною ілюстрацією до положень, висунутих поетом у розвідці про тяжке життя та боротьбу болгарського народу, і домальовують реалістичну картину однієї з героїчних сторінок історії південних слов'ян.

Отже, як бачимо, Іван Франко вперше досить широко познайомив українського читача з гайдуцьким епосом за допомогою наукових досліджень та перекладів гайдуцьких пісень.

Коли простежимо за збіркою, з якої поет взяв ці пісні, то помітимо, як він уважно ставився до їх відбору. Франко обминає пісні з трагічною кінцівкою. Ми не знайдемо жодної гайдуцької пісні в його перекладі, яка показує перемогу ворога, хоч такі пісні є в збірці Л. Каравелова. Поет перекладає тільки оптимістичні пісні, де розкривається велич народу, його сила і непереможність.

Як відомо з історії південнослов'янських країн, гайдукам часто допомагали й жінки, які в бою з ворогом проявляли безстрашність і героїзм. Інколи їх навіть обирали воєводами. Пісня «Дівчина сприяє гайдукові» розповідає, як Тодорка - наречена воєводи Ілька - завдяки своїй кмітливості допомагає гайдукам впіймати турка Ахмеда.

Значний інтерес для нас з цього боку являють й інші дві болгарські гайдуцькі пісні в перекладі Франка, які поки що не опубліковані і зберігаються у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР[22]. Перша з них починається «Листе пише юнак Панчоолу»[23], а друга - «Гей обіцяв заплату». Обидві взяті теж з названої збірки Л. Каравелова. Їх переклади здійснені, очевидно, 1888 р. На таку думку наштовхує той факт, що поряд із згаданими рукописами знаходяться автографи ще двох пісень: «Дівчина сприяє гайдукові» та «Остався Ненчо сирітка», які надруковані в «Зернах» 1888 р.[24]

Чому І. Франко не опублікував завершений і доброякісний переклад «Листє пише юнак Панчоолу», важко судити, як неможливо сказати, чи цей переклад було зроблено до виходу в світ «Зерен» з надрукованими перекладами Франка, чи пізніше, оскільки автографи не датовані.

Пісня «Листє пише юнак Панчоолу» наскрізь пройнята бунтарським духом. В ній розповідається про єднання антитурецьких сил, про взаємодію і взаємодопомогу між окремими болгарськими гайдуцькими загонами в боротьбі проти ворога. Друга з неопублікованих болгарських героїчних пісень починається словами «Гей обіцяв заплату»[25]. Головна ідея її - засудження зради. Та, на жаль, ця пісня перекладена не до кінця, обривається на 42 рядку (в оригіналі 85 рядків). Отже, всі болгарські пісні, які переклав поет, - патріотичні.

Переклади Івана Франка є значним мистецьким досягненням. Поет неповторними барвами українського слова передав зміст і красу болгарських гайдуцьких пісень. Це зумовлено, передусім, талантом письменника, його бездоганним знанням мов і глибоким розумінням тих творів, яких торкалося його перо. Гайдуцька болгарська пісня у Франка не втратила свого суворого романтично-піднесеного тону, своєї соціальної гостроти.

Праця Франка над перекладами творів болгарського гайдуцького епосу передувала його творчим зацікавленням сербохорватськими гайдуцькими та ускоцькими піснями. До них звернувся поет пізніше, в 90-х рр. XIX ст. Це тоді, 23 січня 1893 р., поет писав Михайлу Драгоманову: «Перечитую тепер річники «Romania» і роблю з них виписки. Гарний журнал, та яку широчезну перспективу великої, довговікової літературної праці відслонює він! Страшно робиться, коли подумаєш об тім, щоб обгорнути, опанувати хоч один відділ того широкого поля. А як воно манить! Як бажалось би, н. пр., опанувати хоч би таке поле, як «народні епопеї», починаючи з «Іліади», чи, коли хочете, з «Iздубара», а кінчаючи хоч би нашими та сербськими юнацькими думами! Яка маса інтересних фактів та уваг про тисячні явища життя культурного та соціального, про творчість і психологію мас та одиниць, про метод та історію критичних поглядів[26].

Особливо зацікавила Івана Франка сербохорватська патріотична пісня, де героями гайдуки, на відміну від Старицького, який зосередив свою увагу на піснях Косівського циклу, переклавши лише три гайдуцькі пісні. Франко вирішив розширити знайомство українського читача з сербохорватськими гайдуцькими піснями. У листі до Драгоманова від 13 червня 1893 р. з Відня він писав: «...В вільних хвилях упиваюся- сербськими піснями Вука і перекладаю з них, що мені особливо сподобається. Хотів би я перекладати і з часом видати усі легенди сербські, а надто вибірку з пісень гайдуцьких, полишених на боці Старицьким; у деяких дуже інтересні новелістичні теми»[27].

1895 р. в журналі «Житє і слово» (т. III, стор. 326- 333) поет надрукував переклад сербохорватської гайдуцької пісні «Зрада жінки Груя Новаченка». Взята вона з третьої книги Вука Караджича «Српске народне песме» (Београд, 1894), де має назву «Невjера љубе Грујичине». Франко оцінює цю пісню як «одну з найкращих перлин сербської народної творчості»[28]. Її поет розглядає в своїх «Студіях над українськими народними піснями» в порівнянні з іншими подібними піснями слов'янських народів, зокрема українською «Іван і Мар'яна».

Сербохорватські пісні, які переклав Іван Франко, за своїм характером дещо відмінні від перекладених ним болгарських, вони глибоко драматичні. У всіх випадках поет дбає, щоб його переклад був творчим і мистецьким.

Переклад пісні «Зрада жінки Груя Новаченка» вірно відбиває всі особливості оригіналу: пісня перекладена п'ятистопним хореєм, поет зберігає білий вірш оригіналу, і тільки іноді, щоб надати перекладові плавності, легкості й мелодійності, римує окремі рядки, які в оригіналі незаримовані. Переклад зберігає структуру і епічний тон оригіналу. Як і в перекладах болгарських народних пісень, так і тут Франко вміло користується поетичними деталями. За їх допомогою він іноді злегка «українізує» текст: так, по-українському подає прізвище «Новаченко»; слово «буздован» Франко, як і Старицький, перекладає словом «булава»; досить часто він вживає пісенні образи з українського фольклору: «твоя шабля кров'ю обкипіла», «моє дитя побусурманиться», «полон полонили» та інші.

Особливо заслуговує уваги Франків переклад сербохорватської балади «Ропство Јанковића Стојана» («Неволя Стояна Янковича»), яка належить до ускоцьких пісень, що утворюють окремий цикл сербохорватського епосу і дуже близькі до гайдуцьких.

В пісні «Неволя Стояна Янковича» розповідається про одну з трагічних сторінок сербського народу - захоплення в полон сербських юнаків - братів Стояна Янковича і Іллю Смилянича та про втечу їх з неволі[29].

Вона зацікавила Івана Франка рядом своїх мотивів: захоплення в полон, неволя, втеча з полону, непізнання, чоловік на весіллі своєї дружини, вірність в коханні, раптова смерть з радощів тощо. В пісні є ряд надзвичайно драматичних психологічних моментів, наприклад, сцена зустрічі матері з сином, якого вона не пізнала після довголітньої розлуки, та ін. Поет-психолог зумів глибоко заглянути в душевний світ героїв, відчути найтонші відтінки людських переживань, зображених у пісні, і своїм мистецьким хистом відтворити все це точно й майстерно, не гірше, ніж в оригіналі.

Кожний рядок перекладу немовби накладається на оригінал, письменник зберігає навіть такий порядок слів, як в оригіналі.

Ця пісня в перекладі Івана Франка цікавить нас ще й тому, що вона в певній мірі відкриває творчу лабораторію письменника, показує, як уважно поет ставився до своїх перекладів, старанно відшукуючи в українській мові слова-відповідники оригіналові. В тексті є ряд закреслень та виправлень окремих слів і навіть цілих рядків. Так, в рядку «Бог на поміч, незнаний вояче» останнє слово виправлено. Було «Бог на поміч, незнаний турчине». Перший варіант не подобався вимогливому перекладачеві, оскільки слово «турчин» невірно відбивало зміст слова оригіналу «делија» («Жив ми и здрав, делијо незнана!»)[30]. Делија - це юнак мандрівник. Тому поет закреслює слово «турчине» і над ним надписує олівцем «вояче».

Автограф перекладу наочно доводить, як Франко намагався вірно, з максимальною точністю відтвориті і метричну структуру оригіналу. Внаслідок сумлінної праці над текстом перекладу пісні «Неволя Стояна Янковича», що складається з 151 рядка, тільки в одному (57-му) порушена цезура, в решті ж вона точно відповідає своїй позиції в оригіналі. Досі жоден з перекладачів сербохорватських народних пісень не додержувався цього правила. Навіть у переспівах сербохорватських пісень українською мовою, написаних десятерцем з намаганням додержуватись цезури, де всетаки легше було зберегти її (адже ж вільний переклад не сковував так автора, як точний), не знайдемо такої послідовності в цьому, як у Франка.

Отже, Франко познайомив нас з цілим рядом сербохорватських народних пісень. Правда, не всі початі переклади він довів до кінця, та все ж і те, що удалося зробити поетові, розкриває перед нами його творчу лабораторію як перекладача, кидає промінь на його широкий діапазон інтересів.

Так, наприклад, у пісні «Неволя Стояна Янковича» поет замінив діалектні слова літературними. Він закреслив діалектизм «тамка»: «застав тамка пишнії сватови» і змінює рядок на «А у дворі пишнії сватови» і т. д. Правда, у перекладі все ж залишились окремі полонізми («ябко»), і галицизми «слюб» (шлюб), «най» (хай), «погріб» (похорон) та ін., оскільки це було типовим явищем у творчості письменників, що проживали в Галичині.

Іван Франко захоплювався й літературними творами, що висвітлювали гайдуцьке життя. Зокрема, він переклав твір чорногорського письменника Луки Йовановича «Гайдуки»[31]. В оповіданні змальовується героїзм гайдуків, які протягом 29 днів мужньо захищалися від ворога.

В 1899 р. у «Літературно-науковому віснику» Франко друкує свою «Поему про білу сорочку». Це був творчий переклад пісні «Александер», взятої із збірки Франя Курелаца, що зберігається в особистій бібліотеці Франка «Јачке или народне песме простога и непростога пука Хрватскога по жупах Шопруњској, Мошоњској и Железној на Ухрих», Загреб, 1871. Основний мотив цієї поеми- визволення жінкою-гайдучкою свого чоловіка з полону за допомогою майстерної гри на музичному інструменті. «Поема про білу сорочку» відтінена оригінальними знахідками Франка, кольорами в дусі народнопісенної епіки південних слов'ян[32].

За сюжетною канвою та стилістичними узорами «Поема про білу сорочку» Франка дуже близька до поеми «Віла-посестра» Лесі Українки, про що йтиметься далі.

Отже, Іван Франко вмів відбирати для перекладу найцікавіші, найцінніші з ідейного й художнього боку мистецькі твори, якими збагачував культурні надбання українського народу, в той же час різко виступаючи проти низькопробних, безідейних. Насамперед Франко перекладав такі твори, які піднімали важливі суспільно-політичні питання, в яких втілена ідея гуманізму, ідея служіння народу тощо.

Своїми перекладами поет вчив перекладати не фотографічним способом, а шляхом творчих пошуків у рідній мові відповідних фраз, слів і звуків, зігрітих поетичним подихом, поетичним чуттям. Власною практикою він доводив, що перекладати слід тільки з оригіналу, і гостро засудив тих перекладачів, які, за його словами, в даному випадку звертаються до англійських, французьких, грецьких, латинських, італійських та інших неоригінальних джерел[33]. Поет зазначає, що ця шкідлива мода перейшла й на Україну.

Те, що зробив Іван Франко для ознайомлення українського народу з кращими зразками гайдуцького героїчного епосу південнослов'янських народів, є його великою заслугою. Сумлінно вивчаючи життя південних слов'ян та їхню народну творчість, пишучи розвідки про ці народи та перекладаючи їхні гайдуцькі і ускоцькі пісні з різко вираженим антитурецьким спрямуванням та задушевну лірику, великий Каменяр збагатив українську літературу новими темами, образами та ідеями.

Наскільки цікавився Франко народною поезією південних слов'ян, свідчить його велика бібліотека, в якій чимало книг про життя народів Югославії. Зокрема, є в ній збірки сербохорватських народних пісень Вука Караджича (перший том видання 1887 р., перший і третій томи видання 1891 і 1894 рр.), з яких поет переклав українською мовою одинадцять сербохорватських народних пісень. В бібліотеці є «Банатске песме» (Нови. Сад, 1863) і збірка народних пісень Боголюба Петрановича «Српске народне пјесме из Босне, женске» (Сарајево, 1867). Зберігається там і «Хрватске народне пјесме, што пјевају у горњој Хрватској Краини и Турској Хрватској...» (кн. 1, Загреб, 1864) Луки Мар'яновича та « Јачке или народне песме простога и непростога пука Хрватскога...» Франя Курелаца (Загреб, 1871).

Тут знаходимо і збірки словенських народних пісень, як «Slovenske pesmi krajnskoga naroda» (1839-1844). Мав у своєму розпорядженні Франко і книжку «Краљевић Марко и осам народних песама» (Нови Сад, рік видання не зазначено). Розуміється, є в бібліотеці Франка всі видання з українськими перекладами сербохорватських народних пісень (від «Русалки Дністрової» і до збірок Михайла Старицького). Із збірок перекладів сербохорватських пісень іншими мовами в бібліотеці Франка зберігається двотомне третє видання пепекладів німецькою мовою Тальві «Volkslieder der Serben» (Лейпціг, 1853). З перекладів на польську мову є тут «Narodowe piesni sewrbskie» (1853) Р. Зморського тощо.

Із спеціальних досліджень про сербохорватську пісню які знаходяться в бібліотеці Франка, назвемо книжку Ф. Миклошича «Die Darstellung im slavischen Volksepos» і чеха Махаля «O bogatyrskem epose slovanskem» (Прага, 1894) та розвідку українського і російського вченого Михайла Халанського «О сербских народных песнях Косовского цикла» (відбиток з «Русского филологического вестника»), М. Мурка «Bericht ueber eine Bereisung von Nordwestbosnien und der angrenzenden Gebieten von Kroatien und Dalmatine behufst» (Wien, 1913), праця Светозара Маркевича «Сербиjа на Истоку» (Нови Сад, 1888), яку перекладав українською мовою Т. Василевський (Сафрон Круть), де теж йдеться про сербохорватські пісні. Багато про сербохорватські пісні подали збірки та журнал «Браство», який виходив у Белграді, польський журнал «Wisla»; «Известия Российской Академии наук», «Славянское обозрение», «Гласник српского ученого дружтва»; «Одесский славянский сборник»; «Вестник Европы» та ін. Всі вони знаходяться зараз у бібліотеці Франка. Про сербохорватські пісні поет мав книжки «Историја српске књижевности» Стояна Новаковича, книгу В. Ягича «Slavorum carmina selekta...» (1892) і його ж капітальну працю «История славянскои филологии» (СПБ, 1910) та багато інших праць.

Франко перебував у тісних зв'язках з південнослов'янськими вченими і листувався з ними. В архіві поета зберігаються листи Р. Кошутовича (один), П. Миклавця (один), М. Мурка (десять), В. Ягича (дев'ятнадцять), з яких можна багато цікавого довідатись про інтерес Франка до народів Югославії, їх пісень, зокрема фольклорних зібрань словенського поета-романтика початку XIX ст. Станка Враза і, навпаки, зацікавлення сербів, хорватів і словенців культурним надбанням України, творами Шевченка та працями Франка. З листування дізнаємося про велику роль Івана Франка в книгообміні з народами Югославії. Досконало володіючи сербохорватською мовою, будучи прекрасно обізнаним з історією та культурою південних слов'ян, Франко, безумовно, вніс важливий вклад в культурні зв'язки українців з південнослов'янськими народами в кінці XIX і на початку XX століть.

1 Іван Франко, Твори, т. 14, К., 1955, стор. 436.

2 Див. Іван Франко, Твори, т. 20, 1956, стор. 8-9.

3 «Друг», 1876, № 3, стор. 34.

4 «Друг», 1876, № 3, стор. 34, див. також примітку до цієї поезії І. Франка, де він розповідає зміст сербохорватських легенд про зачарованого Марка Королевича.

5 «Друг», 1876, № 19, стор. 304.

6 Іван Франко, Твори, т. 16, К., 1955, стор. 14.

7 Іван Франк о, Твори, т. 16, К., 1955, стор. 19.

8  Там же, стор. 17.

9 ЛНВ, кн. І, 1898, кн. VI, 1899.

10 ЛНВ, 1899, т. VI, стор. 72.

11 Іван Франко, Твори, т. 17, К., 1955, стор. 412. Відзначимо, що дійсно В. Караджич мав великий вплив на молодого славіста Бодянського, який листувався з ним, перекладав прозою і російською мовою сербохорватські пісні із його збірок, досліджував пісенну творчість народів Югославії, записував сербохорватські пісні і керував працями студентів Московського університету, які перекладали чимало сербохорватських пісень з Вука Караджича російською мовою; збірки їх зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. В. Караджич так захопив О. Бодянського, що останній навіть на лекціях із сербохорватської мови приклади брав із збірок пісень В. С. Караджича.

12 Див. про це: І. Франко, Студії над українськими народними піснями, стор. 24, а також: Олексій Ден, Іван Франко і народна творчість, К., 1955, стор. 80, 81 і далі.

13 Іван Франко, Твори, т. І, К., 1955, стор. 31.

14 Див. «Зоря», Львів, 1893, стор. 222.

15 Див. «Міжслов'янські фольклористичні взаємини», стор. 194- 195; «Дніпро», 1964, № 9, стор. 141-143.

16 Іван Франко, Твори, т. 12, К., 1953, стор. 543-544.

17 Олексій Дей, Іван Франко і народна-творчість, К., 1955, стор. 123.

18 Міжслов'янські фольклористичні взаємини», стор. 194.

19 Показово: у XVII ст. тільки один В. Лупу за 20 літ свого правління Молдавією замучив понад 14000 гайдуків (див. История Молдавія, т. І, Кишинев, 1955, стор. 206). Гайдуцькі пісні записувались і на Україні від болгарських переселенців. Частина цих записів зберігається у Відділі рукописів ІМФЕ АН УРСР, а частину з короткими розвідками опубліковано у Віснику Одеської Комісії краєзнавства при Всеукраїнській Академії наук (Одеса, 1925, кн. 2-3), «Етнографічному Віснику» (К., 1927, кн. 3) та інших виданнях. До речі в Румунії й досі існує спеціальний гайдуцький театр.

20 I. Франко, Пісні гайдуцькі. - «Зерна», Чернівці, 1888, стор. 32.

21 Любен Каравелов, Народни песни, т. І, Русса, 1886. Зберігається в особистій бібліотеці І. Франка під № 987. - Від. рук. ІЛ АН УРСР. В цін книжці подано болгарські переклади деяких творів Шевченка, здійснені Любеном Каравеловим.

22 ЦНБ АН УРСР, ф. 1, од. зб. 4931.

23 В оригіналі ця пісня має заголовок «Білгарска момашка пЕсень».

24 До речі, у своєму примірнику «Зерен» Франко скрізь повиправляв друкарську помилку в імені героя з пісні «Остався Ненчо сирітка», де замість Ненчо надрукували Кенчо. На жаль, ця друкарська помилка перейшла і в деякі радянські видання перекладів.

25 В оригіналі пісня названа «Радул-Войвода».

26 Іван Франко, Твори, т. 20, К., 1956, стор. 475-476.

27 Іван Франко, Твори, т. 20, стор. 485. Див. ще лист до М. Драгоманова від 6.Х 1893 р., т а м же, стоір. 491.

28 Іван Франко, Студії над українськими народними піснями, Київ-Львів, 1913, стор. 28.

29  Пісня змальовує втечу з неволі вже потурчених юнаків. Але є ряд пісень у сербів, болгар і українців, де втікають і просто невільники, яких визволяють інші, наприклад, Маруся Богуславка («Дума про Марусю Богуславку»), або ж самі визволяються («Дума про Коваленка»).

30 Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, т. III, № 2; Београд, 1958, стор. 175.

31 Гайдуки. Образок з життя чорногорців Луки Йовановича. - ЛНВ, кн. І, Львів, 1898, стор. 103.

32 Детальніше про це див. М. Гольберг, 3 творчої історії «Поеми про білу сорочку» Івана Франка. - В кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», випуск 3, К., 1963, стор. 135-155.

33  Іван Франко, Твори, т. 16, стор. 399.

Мотиви сербохорватського фольклору в творчості Лесі Українки

Леся Українка свідомо розсувала національні межі - тематично, і сюжетно, - і в цьому одна із великих її заслуг.

Максим Рильський

Леся Українка

Інтереси Лесі Українки не обмежувалися лише Україною, її поетичний геній сягав вершин творчості різних народів світу і їх духовні багатства завдяки майстерним перекладам поетеси стали здобутком українських читачів. В діапазоні творчих зацікавлень Лесі Українки був і південнослов'янський епос. На основі сербохорватських народних пісень вона створила прекрасну оригінальну поему «Віла-посестра»[1]. Дослідники літератури двічі аналізували її у зв'язку з сербохорватським та українським епосом. М. Драй-Хмара в праці «Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу» першим підійшов до розкриття джерел цієї перлини української поезії. 1958 р. з'явилася стаття Б. Галащука «Леся Українка і сербський фольклор». Коли у першій роботі поема розглядається на широкому фольклорному тлі українського і сербського народів у всіх її редакціях, то в другій «Віла-посестра» порівнюється в основному тільки з сербохорватською народною піснею. Одначе дослідження Б. Галащука дещо доповнює розвідку М. Драй-Хмари, а саме розглядом поезії Лесі Українки «Slavus-sclavus» (1895), де письменниця хоч і не використовує сербохорватського фольклору, але підносить ідею слов'янського єднання, відстоює право слов'ян на вільне життя. Дослідник спиняється також на етимології слова «віла», сягає трохи і на поле болгарського фольклору.

Вже самою назвою «Віла-посестра» Леся Українка засвідчила, що в поемі йдеться про південних слов'ян, оскільки власне на слов'янському півдні найдовше зберігся звичай побратимства і посестринства, історично обумовлений п'ятивіковою боротьбою проти турецької неволі. Суть цього звичаю полягає в тому, що два юнаки (побратимство), чи юнак і дівчина або ж дві дівчини (посестринство) стають дуже близькими людьми, відданими одне одному на все життя. Вони зобов'язуються завжди допомагати один одному, виручати в біді, по-братському жити весь вік. За законами побратимства під час війни, коли одному загрожує небезпека, другий повинен визволити, а в крайньому випадку убити тяжко пораненого названого брата, лише б не дати його ворогові на поталу, глум і муки. Вступ у побратимство супроводжувався особливим обрядом: ті, хто вирішив побрататися між собою, проколювати собі палець на руці і краплі крові пускали до чаші з вином, яке, тричі поцілувавшись, випивали. Звичай побратимства був настільки священним і недоторканим, щирим і чесним, що коли б, наприклад, сталося так, що два побратими покохали одну дівчину, то вони мусили вбити її.

З південнослов'янського епосу, зокрема сербохорватського, взятий і образ міфічної істоти віли, який під пером поетеси набрав земних героїчних рис, властивих ряду її жіночих образів. Образ віли опоетизовували багато письменників. Він виступає і в повісті Шміт-Вайсенфельса «За рідну землю», яка в українському перекладі друкувалась у львівському журналі «Зоря» за 1887 р. і яку могла знати Леся Українка та в деякій мірі використати її при написанні своєї поеми (окремі місця з поеми і з повісті дуже подібні між собою: завзята боротьба юнака і дівчини проти перемагаючого ворога-турка, смерть героїв тощо). Та головним джерелом оригінальної поеми Лесі Українки, звичайно, були багатства сербохорватської народної пісні. Поезії саме цих народів найбільше властиві образи віл, хоч їх зрідка зустрічаємо і у віруваннях західних та східних слов'ян. У міфічному образі віли серби та хорвати уявляють чудових вічно молодих жінок-красунь, в яких завжди розпущене, як і в мавок, золоте волосся, що спадає додолу по ніжно-білому чи блакитному одязі. За хорутанськими казками, одяг у віл був золотий, а пояс срібний[2]. Віли - це діти природи, які живуть у водах, а найбільше в дрімучих лісах та горах. «Мене ж, гірську вілу, створила на світ гора, вона загортала мене в зелене листя, вигодовувала мене вранішня зоря, колисав мене гірський вітерець»[3], - говориться в одній далматинській народній пісні. Житла віл - переважно кришталеві палаци, прикрашені перлами, квітами і золотим посудом. Віли часто сидять на тині і розчісують свої пишні золоті коси. Вони прядуть, мотають нитки, звивають сувої, тчуть і шиють жіночі плаття. Як мавки та ельфи, вони дуже люблять музику, співи і танці. Вечорами, коли місяць своїм світлом заллє лісові галявини, гірські віли часто сходяться на верховини, тут водять коло, грають на сопілках і дудках, гарно співають, бігають і веселяться.

Те ж саме роблять і морські віли, виходячи в місячні ночі з підводного свого царства на береги рік і влаштовуючи свої гульбища під акомпанемент гуслів. Віли можуть втягнути у своє коло юнака і замучити його до смерті. Але буває й так, що коли юнак перемагає віл у змаганні в мистецтві, то віли нагороджують його: наділяють мудрістю і вступають з ним у побратимство, допомагають йому. Адже віли - це дівчата-воїни, в руках яких довгі списи і влучні стріли. Цю зброю віли самі виковують, вона дуже міцна. Ударами шаблі, викованої вілою, можна перерубати залізо і камінь. Свою зброю віли дарують юнакам, котрі зробили їм щось приємне, наділяють разом з тим героїв чудесною силою, яка робить їх непереможними в бою. А вступивши ще й у побратимство з ними, віли поруч б'ються з ворогом, як це зображено в поемі «Віла-посестра».

Адже вороги сербів, хорватів - це вороги й віл. Віли повідомляють витязів - своїх побратимів - про кількість і стан ворожого війська, про плани його наступу. Вони, за уявою південнослов'янських народів, є захисниками політичної волі, на що теж зважила Леся Українка. Часто, за народною уявою, віли виступають цілительками, а також чарівницями, які врятовують людей з неволі. Про те, що віла визволяє побратима із в'язниці, довідуємось і з поеми «Віла-посестра». Та поряд з цим часом віли бувають і люті - якщо їх скривдити і розсердити. Тоді вони можуть своєю чародійною зброєю покарати або й убити свого кривдника, пустивши йому стрілу в ногу чи руку, в обидві ноги або руки, чи й у саме серце[4]. Затаївши на кого-небудь злість, вони можуть заманити того в глибоку воду й утопити. Мстяться віли й в інший спосіб, наприклад, руйнуючи вночі нову споруду, що будувалася удень, тощо. Та про злих віл народна творчість відає менше, ніж про добрих. Було повір'я, що віли, збираючи хмари, затьмарюють світло, а "проливаючи дощі, очищають небо від темних хмар, виводять ясне сонце і дають світові зір. Звідси й пішло повір'я, що віли знають джерела, які мають чудесну силу лікувати сліпоту[5]. Таку добру вілу й опоетизувала Леся Українка у своїй поемі.

Народ же вважає, що віли, як і русалки, - це душі померлих, наділені чудодійною властивістю вгадувати людську долю, допомагати чи шкодити людині. Народний звичай велить щороку навесні, коли зацвітають квіти, влаштовувати поминки померлим. Ці святки стали називатись dies violae i dies rosae. Від цього слова «violа» (фіалка) вчені виводять і слово «віла».

Образ віли зустрічається не тільки в народній творчості південних слов'ян, він побутує і в Польщі. За віруванням поляків віли - це красиві, але «грішні» дівчата, яким судилося за цей «гріх» носитись між небом і землею.

Цей образ, як і образ мавки, Леся Українка уподобала собі ще в дитинстві і, граючись з однолітками, а особливо з братом Михайлом, часто любила звати себе «біла віла», про що згадують сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк та їх мати Олена Пчілка. «Гралися вони (маленька Леся та Михайлик. - М. Г.)в різні вигадані події: в «юнака та білу вілу», - Миша був юнак, а Леся віла»[6], - згадує Ольга Косач-Кривинюк. Ці образи Леся Українка берегла в пам'яті протягом всього життя. Проживаючи на Волині, маленька Леся наслухалась чимало легенд про віл, мавок та русалок. Пізніше про ці легенди та повір'я Леся Українка багато дізналася з літератури, зокрема 1895 р., коли вона відвідала Софію і жила у свого дядька Михайла Драгоманова, користуючись його багатою бібліотекою. Власне в Драгоманова Леся Українка пильно вивчала іноземні мови, в тому числі й сербохорватську. І коли поетеса повернулась додому, «вона хвалилася, що вже наламала собі язика, уміє вгадувати значіння сербських слів, але ще не наважується читати вголос»[7].

Глибока обізнаність Лесі Українки в історії і літературі південних слов'ян, часті і тривалі розмови з вченими про визвольну боротьбу цих народів благотворно позначились на її творчості, зокрема на виборі сюжету «Віли-посестри». Перед написанням «цієї поеми» або в процесі її створення письменниця могла познайомитися і з «Поемою про білу сорочку» Франка. Характерно, що в цих творах знаходимо чимало подібного, творчо перенесеного їхніми авторами із сербохорватської народної пісні. Обидві поеми перегукуються окремими мотивами, ідеєю і настроєм. В них звучить гімн щирій любові, яку ніщо і ніколи не зможе заплямувати, ствердження оптимізму, любові до батьківщини, до людей праці, до великої правди. Поеми ріднить і самий виклад подій, система художніх засобів, метрика і ритмо-мелодика, запозичена від сербохорватського героїчного епосу (п'ятистопний хорей, білий вірш).

В усякому разі мотив про в'язня та його визволення, що маємо у «Вілі-посестрі», довго хвилював Лесю Українку, і вона ділилася ним з Франком у листі від 13 січня 1903 р.: «...Ви, певне, знаєте легенди про в'язнів-богатирів, - писала вона. - Ото сидить такий в'язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в'язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани всі міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла[8], тільки в'язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор'я, щоб гукнути: «встань!», щоб від гуку здригнувся в'язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в'язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього... о, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «встань!» Я б так гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «встань!»...

Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що коли по наказу тавматургів (чудотворців. - М. Г.) «встань і йди!» мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова: «встань і вийди!», щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати «барки з Чорномор'я»?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні «три дні», а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?..»[9]

Ця легенда в дещо зміненому вигляді була використана поетесою в поемі «Віла-посестра», в якій вона змальовує таку картину: в тюрмі сидить незвичайний в'язень-богатир. Він - не простий невільник, а лицар, захоплений в полон на полі бою. Другий центральний образ поеми - віла, прототипом якої є чорноморець з легенди. Саме віла визволяє в'язня з неволі. Віла - міфічна істота, яка володіє надприродною силою. - Вона підноситься під небо на своєму коні, який врятував її від ворога, має здатність і силу дібратись до тюрми побратима, напустивши сон на нічну варту і своїм світлом пропаливши двері в'язниці. У віли могутній голос, на який негайно прилітає кінь до своєї володарки.

Подібним голосом, подібною надприродною властивістю володіє й Чорноморець з легенди[10].

Однак у трактуванні окремих моментів з життя героїв та їх психологічного стану в легенді і поемі є помітні розходження: перша оптимістичніша, друга - сповнена трагізму. Так, в легенді в'язень ще не втратив надії на визволення: за мурами в'язниці він мріє вийти на волю, як тільки почує пророчий голос «Встань!». В поемі ж в'язень - зовсім зневірився в житті і просить смерті для себе, що й збувається.

Деякі дослідники творчості Лесі Українки гадають, що трагічна кінцівка поеми пояснюється політичними обставинами, страшною реакцією, яка особливо шаленіла після поразки першої російської революції, вириваючи з рядів одного за другим борців за правду і людське щастя. Такий кінець поеми пояснюється й автобіографічними моментами. Як відомо, приблизно в той час, коли поетеса працювала над другою частиною поеми, помер її друг С. К. Мержинський.

Дехто з дослідників навіть вбачає у дружбі віли з юнаком зображення атмосфери інтимних відносин Лесі Українки з Мержинським[11]. На поему, безумовно, вплинув тяжкий стан самої Лесі Українки. Тому часом трагізм письменниці, як зазначав Максим Рильський у праці «Лірика Лесі Українки», переростав у розпач, у бажання зректися життя, вийти з нього[12].

Перед написанням поеми «Віла-посестра» Леся Українка наполегливо вивчала фольклорні джерела багатьох південнослов'янських народів, де оповідається про визволення юнака із в'язниці. Особливо багато почерпнула вона з оригіналів південнослов'янських народних пісень та з книжки Михайла Стари'цького «Сербські народні думи і пісні», яка в родині Косачів користувалася великою увагою, її залюбки читали і перечитували, про що свідчать пом'яті і пошарпані листки книжки[13].

Як згадують Олена Пчілка та Ольга Косач-Кривинюк, книжку «Сербські народні думи і пісні» М. Старицького Леся Українка залюбки читала ще в дитинстві.

«Великим вкладом до лектури дітей були Андерсенові казки в перекладі Старицького і сербські пісні в його ж перекладі, що дуже полюбила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели були до того, що Леся сама себе називала Вілою»[14]. Вище названі твори, як і багаті фольклорні зібрання П. Чубинського та «Міфи класичної старовини» Штоля, в родині Косачів вважались «святими книгами», за словами Ольги Косач-Кривинюк, і діти знали їх майже напам'ять.

В епосі сербського та хорватського народів поетеса знайшла співзвучні теми, ідеї і образи до тих, які вона ввібрала в себе на батьківщині з волинських вірувань про мавок, з дум про Марусю Богуславку, балад про Бондарівну, переказів і пісень про Устима Кармелюка тощо.

Спільність історичної долі та героїчної тематики епосу рідного народу і південнослов'янських народів у значній мірі спричинились до того, що Леся Українка вирішила ввести у свою творчість і південнослов'янську тематику. «Річ у тім, - пише М. Драй-Хмара, - що сербський юнацький епос співзвучний тим темам, що їх розробляла письменниця до 1898 року і трохи згодом. Лесю Українку, що горіла активною лобов'ю до пригнобленої батьківщини й шукала героїчних тем у чужих літературах, не міг не захопити сербський епос і не зачарувати своєю простотою й щирістю, величністю образів та трагічною красою»[15]. Сербські думи косівського циклу не раз і не два ставлять проблему державності й волі, розв'язуючи її завсіди однаково: або перемогти, або чесно загинути. Найгірше - і з цим вони не погоджуються, і проти цього вони протестують - це живим дістатися в неволю. Остання думка, власне кажучи, й є провідна думка поеми «Віла-посестра»[16]. Особливо зросло бажання поетеси оспівати героїчні образи, коли вона прочитала збірку Старицького, де передмова, як правильно зауважує М. Драй-Хмара, «недвозначно натякає, що не тільки епічний тон сербських дум можна віддавати українською мовою, а можна й боротися за волю так, як боролися серби. Така думка була якраз люба бунтівничій душі Лесі Українки, і тому, певно, вона й одважилася спробувати свою силу на сербському епосі, тим більше, що почин цій справі зробив уже Старицький[17], у якого вона довгенько вчилася творчого ремесла»[18].

Отже, перед написанням своєї поеми Леся Українка володіла широким і глибоким запасом знань фольклору та літературних творів українців, сербів і хорватів, серед яких одне з центральних місць належить «Сербським народним думам і пісням» Михайла Старицького.

*

Поема «Віла-посестра» оспівує одну з героїчних сторінок боротьби сербського та хорватського народів проти турецьких завойовників. Вже на самому початку твору поетеса малює картину таємничо-сильного побратимства, яке вважалося священним, недоторканим, і дає характеристику вілі як міфічній істоті:

Гей, на бога, що за дивне диво?
Не знайшов юнак з ким побрататись,
не знайшов між хлопців побратима,
не знайшов межи дівчат посестри,
а надибав вілу білу в горах,
вілу білу з поглядом урочим,
обмінявся з нею пірначами,
цілував її в обличчя біле,
стиснув руку і назвав: «посестро»;
а вона його: «мій побратиме»,
та й помчали вкупі геть у гори[19].

Побачивши, що ворог обступив їх чорною хмарою і перемогти його неможливо, побратим пропонує вілі втікати. Але посестра рішуче заявляє:

Чи на те ж браталась я з тобою,
аби мала так ганебно зрадить?

Вони вирішили разом битися з ворогами, що вже оточили їх.

Та навколо турки обступили,
заячали, наче хижі круки,
зайняли посестру й побратима,
хочуть їм назад в'язати руки
та в ясир забрати молоденьких,
але ті, немов орли завзяті,
не даються ворогам в неволю,
хоч і знають, що не вборонитись,
не хотять зганьбити ясну зброю.

Йдучи за народними звичаями, поетеса правдивими і свіжими кольорами українського слова малює нам картину вірності в коханні юнака і віли. Це кохання не звичайне, не просте, а високе і благородне, скріплене віковічними традиціями посестринства, Леся Українка показала в усій його красі і силі, в складних драматичних ситуаціях. Один з таких епізодів розповідає, як яничар перетинає коневі віли пута на крилах і той, почувши волю, рве шовкові поводи, з вілою зноситься високо в хмари.

Віла виявилась вірною посестрою, не зрадила юнака. Побачивши згори, що її побратим у біді, вона «вділ спадає, наче стрілка з лука» і мчить йому на порятунок. Скрізь його шукає, проклинаючи свого коня: -

Гей, ти, коню, ти маро крилата!
Де ти там під хмарами ганяєш?
Через тебе побратим загинув,
поможи ж мені знайти хоч трупа!
Кличе віла і гукає, й свище, -
по долинах люди кажуть: «буря!».
Кличе віла, а сама блукає
по узгір'ях, загляда в безодні,
все шукає свого побратима.

Щоб яскравіше показати глибину переживань віли за втраченим побратимом, поетеса користується багатою народною синонімікою в наростаючому плані: «Кличе віла, і гукає, й свище». Ця образна система, як і порівняння, синоніміка, гіперболізація, йдуть у значній мірі від народної поезії. Так, щоб показати, що кінь віли довго носився в хмарах і прибіг лише тоді, коли почув посвист віли, Леся Українка порівнює його з вогняною кулею.

Образ коня, як і годиться в слов'янському епосі, наділений надприродними рисами: він віщий, може говорити, намагається допомогти вілі в пошуках її побратима. Від фольклорних джерел іде в поемі і мотив перевдягнення героя.

Перебралась віла за туркеню,
в просту одіж, мов яка селянка,
ходить скрізь по вулицях, майданах,
де стоять невільники на продаж,
та шукає свого побратима:
є багато всякого юнацтва,
та немає побратима віли.
Віла йде аж до палат султанських.
У султана білії палати,
а під ними чорнії темниці,
там сидять в неволі бідні бранці,
світа сонця не видають в очі.

Фольклорний мотив перевдягнення, що перейшов і в художню літературу, поширений в піснях та легендах багатьох народів світу, але особливо він притаманний сербохорватському фольклору. Це - один із засобів перехитрити ворога. Його ми бачимо в поемі «Віла-посестра» Лесі Українки і в «Поемі про білу сорочку» Івана Франка.

З арсеналу фольклорних прийомів в поемі Лесі Українки зустрічаємо контрастну картинність: у султана «білі палати», у невільників - «чорнії темниці»; типові характеристики тяжкого стану героя: «сириця тіло з'їла, а залізо кості перегризло, а темниця очі помутила».

Мотив знищення героєм власної зброї перед своєю смертю, що ввійшов в поему «Віла-посестра», - теж дуже поширений в пісенній творчості народів Югославії. Так, наприклад, Марко Королевич, усвідомивши свою смерть, яка швидко повинна настати, знімає з себе шаблю, відрубує нею голову своєму коневі і закопує його в землю, щоб не дістався туркам, не служив їм, а опісля з цією ж метою нищить свою зброю: гостру шаблю ламає на чотири частини, бойовий спис - на сім, розкидає їх у різні боки, а палицю, на яку спирався кидає аж геть в море, сказавши: «Коли ця палиця вийде з моря, тоді з'явиться другий такий юнак, як я»[20].

В поемі Лесі Українки юнак ламає зброю насамперед тому, що йому здалося, ніби віла йому зрадила, а ця зброя символізувала вірність. Йдучи за фольклорними традиціями південних слов'ян, їх поглядами на побратимство і посестринство, Леся Українка малює трагічний епізод, як на прохання виснаженого в'язницею побратима віла вбиває його.

Тоді кінь помчав їх у ліс і в дикі гори, там копитом вирив яму. Віла зняла обережно труп свого побратима і поклала на вічний супокій враз із його зброєю, насипала високу могилу, сіла на коня і помчала світами:

Сіла-впала на коня й гукнула:
- Ой неси мене, неси в простори,
туга давить, серцю тісно в грудях! -
Кінь злетів високо аж за хмари -
хоче дать простору господині.
Погребовий спів заводить віла.

Вілин жаль за втраченим побратимом такий великий, що її горе відчуває все навколо:

Люди кажуть: «грім весняний чутно».
Сльози ронить віла в лютім горі -
Люди кажуть: «се весняний дощик».

Символічна кінцівка поеми «Віла-посестра» написана в чисто фольклорному дусі південнослов'янського та українського народів. Подібна метаморфоза часто зустрічається не лише в піснях, а й інших фольклорних жанрах різних народів. «Є повір'я, - говорить А. Терещенко, - що сестра, розлучена - з братом, перетворилась у вечірню зорю, шукає його скрізь, плаче за ним... вічно зрошує поля своїми сльозами, а брат сумує за сестрою, ходить по всьому світі, перетворившись в зажурений місяць»[21].

Про пильну орієнтацію Лесі Українки на художню палітру народної пісенності свідчить автограф поеми, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (ф. 2, од. зб. 737). Дати під чорновим автографом немає. Одначе є всі дані твердити, що це саме той рукопис Лесі Українки, який був у руках ще в М. Драй-Хмари.

Чорновий автограф письменниці дозволяє нам простежити за її роботою над текстом, оскільки рукопис має велику правку і по кілька варіантів фраз, рядків окремих слів. Ми бачимо, як письменниця удосконалювала образи, дотримуючись духу сербохорватських пісень, дбаючи ясніше передати зміст і навіть форму південнослов'янської епіки, якнайглибше відтворити українською мовою визвольні прагнення сербів, хорватів та інших народів Балканського півострова, що боролися проти турків-поневолювачів. В сербохорватських народних піснях часто на самому початку пісні (рідше в середині) зустрічається заперечний паралелізм. Цей художній засіб використала Леся Українка, замінивши першу редакцію рядків:

Ідуть поруч по горі зеленій,
А в далині турки залягають

на цілу картину, намальовану при допомозі заперечного паралелізму.

І говорить побратим посестрі:
«Віло біла, любая посестро,
Чи ти бачиш, як чорніє долом?
Чи то галич налетіла чорна,
Чи то турки гору обступили?»
«Побратиме, то не чорна галич,
Тільки турки гору облягають.
Облягають, хмарою вкривають,
Хутко нас вони обступлять колом...».

В сербохорватській пісні маємо:

Мили боже, чуда големога!
Дали грми, јал' се земља тресе,
ј'а се бије море о мраморје,
ја се бију на Попина виле?
Нити грми, нит се земља тресе,
ни се бије море о мраморје,
ни се бију на Попина виле;
већ пуцају на Задру топови,
шенлук чини ага Бећир-ага,
уватио Малог Радојицу,
па га меће на дно у тавницу.
(К., III, 364)

Аналіз виправлень в автографі показує увагу Лесі Українки до фольклорної символіки (ворожа навала в образі чорної галичі), до постійних епітетів, властивих сербохорватським пісням. Так, для зображення місця дії часто вживається вислів «по горі зеленій», який вона використовує і в поемі. Зберігає поетеса і сталий епітет щодо віли, яка в творчій уяві сербів, хорватів, словенців та інших народів Балкан мала постійний епітет «біла», «бијела вила», чим підкреслюється її врода.

Із сербохорватськими піснями «Вілу-посестру» ріднить і її віршова форма - десятерець. Про те, як письменниця намагається зберегти метричну структуру сербохорватських епічних пісень, знову ж яскраво свідчить автограф поеми. Як видно з рукопису, думка письменниці стелилась на папері безперервно і в рамках десятерця. Але ця, так би мовити, формально-технічна сторона іноді сковувала хід мислі поетеси, тому вона в окремих місцях опочатку відійшла від строгої форми сербохорватського десятерця, залишивши це на другому плані. Але це було тільки в первісному варіанті, коли головна увага зосереджувалась на передачі змісту. Потім, як видно з тексту, Леся Українка уважно перечитувала написане (рядок чи фразу), стежила за тим, чи зберегла не лише зміст, а й форму сербохорватських епічних пісень. Наприклад, у восьмому рядку третьої сторінки рукопису спочатку було «заячали, наче круки». Письменниця побачила, що в рядку тільки вісім складів, тому нагорі олівцем дописала слово «люті» і рядок став метрично викінченим. У дванадцятому рядку спочатку було: «Хочуть їм в'язати руки». Опісля дописано слово «назад», виправлено «їм» на «нам», внаслідок чого маємо: «Хочуть нам назад в'язати руки» і т. д.

В такий же спосіб Леся Українка і вкорочувала рядки.

Тут слід звернути увагу ще й на те, що на «Вілі-посестрі» позначився вплив не тільки сербохорватських народних пісень (особливо в перекладі Михайла Старицького), але що в ній помітні і сліди болгарської народної пісні, яка має багато спільного з сербохорватською.

Глибоко розуміючи природу героїчного епосу рідного народу, Леся Українка відчула його близькість до епосу південнослов'янських народів, а тому вміло вплітала в канву свого твору і поетичні елементи українських народних дум:

Не юнак лежав там молоденький,
тільки дід старий, як голуб сивий,
весь потертий сировим ремінням,
а крізь рани жовті кості світять.

Поетичні образи «молоденький», «голуб сивий» поширені в українській народній творчості, а такі художні звороти, як «сировим ремінням», «жовті кості», взяті безпосередньо з українських дум невільницького циклу, які записувала й сама Леся і любов до яких вона пронесла через все своє життя:

Заридала, затужила віла,
закувала, як зозуля сива.

Поетеса згруповує синонімічні слова-присудки, йдучи від конкретного визначення до узагальнено символічного для глибокого розкриття тяжкого стану віли. Кінцівка поеми, що має оптимістичне звучання, теж написана під значним впливом української народної баладної пісні:

Ходять в горах світляні веселки,
по долинах оживають ріки,
в полонинах трави ярі сходять,
і велика понадхмарна туга
нам на землю радістю спадає.

Якраз в закінченні поеми поетеса втілила глибокий філософський смисл життя: віла скроплює ниви своїми сльозами для багатого врожаю - вселюдського добра. Символічний образ дощу поетеса взяла із фольклору, переробивши його на свій лад, домисливши своєю фантазією. «Леся Українка... мала нахил по-своєму освітлювати і по-своєму повертати світові теми, роблячи це з дивовижною і мало зрозумілою для більшості її сучасників сміливістю... підкреслювала символічне значення прометеївського міфа, прометеївського духу, «прометеїзму», - писав Максим Рильський[22].

Дощ - це символ любові в народній поезії. М. Костомаров наводить досить цікаві приклади з символічним значенням дощу, що характеризує інтимні відносини. Особливо близькою до кінцівки поеми є символіка одної української колядки, наведеної Костомаровим:

Коня не томи, людей не труди,
Бо ж я до тебе сама прилину
Понад селенько чорнов хмароньков,
На подвіренько дрібним дощиком[23].

Дощ у прямому розумінні цього слова приносить добро людям. Без нього не було б і життя на землі. З таким значенням він і перейшов у поезію. Дівчина звертається до дощу, щоб полив її символічні квіти: барвінок, васильок, м'яту і її красу - русую косу та рум'яне личко. В одній з весільних сирітських пісень покійна мати молодої просить бога пустити її у вигляді дощу, туману чи роси на землю до дочки.

Леся Українка вдало поєднала елементи з українських дум і сербохорватських та болгарських пісень. Коли «жовті кості», «сире реміння» знаходимо в українській думі, то порівняння швидкості руху з блискавицею і тією гіперболізованою силою, яка ломить на своєму шляху всякі перешкоди, іде від пісенної творчості сербів, хорватів та болгар.

Поема «Віла-посестра» - оригінальне явище в українській літературі щодо творчого засвоєння пісенних джерел народів Югославії. До Лесі Українки були тільки точні художні переклади, переспіви (з їх різновидністю - подражаніем), а з поемою «Віла-посестра» з'явився зовсім оригінальний твір, написаний в романтично-героїчному плані на основі опрацювання сербохорватських мотивів, а не якоїсь окремої пісні, двох чи навіть групи пісень, як це ми бачимо, наприклад, в Осипа Барвінського, О. Навроцького, навіть до деякої міри у Шевченка, де все-таки можна віднайти ближчі чи дальші варіанти пісень-першоджерел. Сербохорватський епос для Лесі Українки був тільки канвою, «на якій вишивала вона узори власної «філософської думки»[24]. У «Вілі-посестрі» творчо переплавлені фольклорні образи, мотиви, створено єдине цільне полотно, в центрі якого в основному два герої - земний юнак і міфічна істота віла. Подібне бачимо і в її «Лісовій піані», де теж виведені двоє - земний герой Лукаш і володарка лісів красуня мавка.

У світовій літературі щодо наслідування сербохорватського епосу Леся Українка займає своєрідне високе становище і ні в якому разі не поступається популярному на свій час хорватському письменникові А. Качичу-Міошичу і відомому французькому письменникові П. Меріме.

Письменниця відштовхнулась від живої дійсності та ідей часу і створила поему, де за допомогою міфічного елементу надала їй сильного романтичного звучання, краще передала задуману ідею і окрилила її так, що картини поетеси не суперечать самій природі народної пісні.

«Віла-посестра» Лесі Українки - це одне з найбільших поетичних досягнень в українській літературі кін.дя XIX - початку XX ст., найкращий твір на запозичені теми.

1 Поема «Віла-посестра» вперше була надрукована в «Літературно-науковому віснику» (1911, № 12, стор. 405-412).

2 Див. А. А. Афанасьев, Поэтические воззрения славян на природу, т. III, М„ 1869, стор. 155.

3 Цит. за кн. «Міжслов'янські літературні взаємини», К., 1958, стор. 308.

4 Див. Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, т. І, Београд, 1953, стор. 755.

5 А. Афанасьев, Позтические воззрения славян на природу. т. III, стор. 186.

6 «Спогади про Лесю Українку», К., 1963, стор. 64.

7  Михайло Драй-Хмара, Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу, К., 1929, стор. 8.

8 Про кайдани, які вже перегризла іржа, але які можна сканути тільки шляхом боротьби, "говорить вірш Лесі Українки, що починається словами «Скрізь плач, і стогін, і ридання» (1890).

9 Леся Українка, Твори, т. 5, К., 1952, стор. 435.

10 Перебуваючи в Єгипті на лікуванні, Леся Українка 5.II 1913 р. опрацювала цю легенду у формі поезії-казки «Про велета» і присвятила її Франкові. Ця казка вміщена у спеціальному ювілейному збірникові «Привіт І. Франкові в сорокаліттє його письменницької праці», який видала редакція «Літературно-наукового вісника» у Львові - 1916 р.

11 Див. «Міжслов'янські літературні взаємини», вип. І, К., 1968, стор. 313.

12 Максим Рильський, Лірика Лесі Українки, Твори в десяти томах, т. 10, К., 1962, стор. 299.

13 Тепер книжка ця зберігається у Київському музеї Лесі Українки. Книжка М. Старицького «Сербські народні думи і пісні» користувалась великою популярністю на Україні. До неї звернувся і маловідомий український письменник XIX ст. Іван Зозуля (псевдонім Іван Спілка). В його оповіданні «Сербська війна»,. забороненому до друку царською цензурою, знаходимо рядки з пісні «Косове поле», яку переклав М. Старицький.

14 «Спогади про Лесю Українку», К., 1963, стор. 85.

15 Михайло Драй-Хмара, Поема Лесі Українки «Віла-посестра»..., стор. 10.

16 Михайло Драй-Хмара, цит. праця, стор. 10.

17 Тут автор неточний, бо початок перекладам із сербохорватського епосу поклав Я. Головацький.

18 Михайло Драй-Хмара, цит. праця, стор. 11.

19 Леся Українка, Твори в п'яти томах, т. 1, К., 1951, стор. 387.

20 М. Халанский, Южнославянские песни о смерти Марка Кралевича, СПб., вып. І, 1904, стор. 139.

21 А. Терещенко, Быт русского народа, Соч., II, СПб., 1848, стор. 573.

22 Максим Рильський, Твори, т. 10, стор. 291.

23 Собрание сочинений Н. И. Костомарова, Исторические монографии и исследования, книга восьмая, томы XIX, XX и XXI, СПб., 1906, стор. 467.

24 Михайло Драй-Хмара, цит. праця, стор. 52.

Сербохорватська народна поезія в перекладах українських радянських поетів

Книжки Караджича з собою я привіз -
Вони Старицького колись духотворили,
В них стільки мужності і благородних сліз,
В них стільки ніжності, і глибини, і сили!

Максим Рильський

Переклади сербохорватської народнопоетичної творчості в українській радянській літературі - це не тільки продовження традицій української дожовтневої літератури, не тільки дальше зміцнення духовних зв'язків українського народу з народами Югославії, але й новий етап єднання їх культур. Першим серед українських радянських перекладачів сербохорватської народної пісні був Валеріан Поліщук. В архіві[1] поета зберігаються неопубліковані його переклади дванадцяти сербохорватських ліричних пісень, під якими позначено: «22. XI 1918 р., село Лаврів». Пісні для свого перекладу Поліщук взяв із першої книжки Караджича «Српске народне пјесме; скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, књига прва, у којој су различне женске пјесме, у Бечу, 1841».

Щодо тематики сербохорватських пісень, до яких звернувся Поліщук, то вона, в основному, збігається з тематикою творів, перекладених М. Шашкевичем і Я. Головацьким; є навіть переклади тих самих пісень, до яких зверталися Шашкевич, Головацький і Старицький. Деякі пісні («Пісня про чуму в Сараєві», «Боже ти мій благий»), з'явились вперше в українській літературі в перекладах Поліщука.

Переклади Валеріана Поліщука зроблені тільки у чорновику, мають численні закреслення, паралельні варіанти і деякі мовні огріхи, отже, потребують ще мовно-стильового довершення. Як зразок Поліщукового перекладу візьмемо пісню «Несрећна дјевојка» («Нещаслива дівчина»).

Оригінал:

Девојка јунаку прстен повраћала:
«Нај ти прстен, момче, мој те род не љуби,
Ни отац, ни мајка, ни брат, ни сестрица;
ал' ме немој, момче, на глас износити,
Јер сам ја сирота несрећна дјевојка:
Ја босилак сејем, мени пелен ниче.
Ој пелен, пеленче, моје горко цвеће!
Тобом ће се моји свати накитити -
кад ме стану тужно до гроба носити».

(К., I, 460-461).

Переклад:

Дівча юнакові персня повертало.
«Ой візьми назад, мій милий, свого персня,
Бо моя родина тебе не злюбила.
Ні батько й рідненька, ні сестриця з братом.
Так мене даремно лаяти не будеш.
Наче сирота я тут на білім світі:
Василики сію - полинами сходять.
Ой полин-полине, цвітику мій гіркий!
Бути тобі вбранням для моїх сватів же,
Як мене, сирітку, понесуть в могилу».

Як бачимо, тут перекладач намагався бути точним в передачі оригіналу: він повністю зберіг мотиви і образи, художні засоби і ритміку. У перекладі пісні «Брат и сестра туђинка» поет зробив деякі відхилення від оригіналу, опустив перші два рядки.

Переклади Поліщука цікаві як свідчення того, що ще на зорі радянської літератури українські поети звертались до сербохорватських народних пісень. Однак після спроб Поліщука, зроблених ще в 1918 р., довго ніхто з українських радянських письменників не звертався до пісенної творчості сербів і хорватів. Правда, є відомості, що сербохорватські пісні десь у 20-30-х роках перекладав український поет М. Йогансен, але з'ясувати долю цих перекладів ще не вдалося. В газеті «Літературна Україна» (1964) була опублікована замітка І. Дузя про невідомий переклад М. Рильського (здійснений 1934 р.), в якому автор замітки вбачає сербохорватську народну пісню. Але це явна помилка. Це переклад не сербохорватської ліричної пісні, а російської на слова О. Островського (Третя пісня Леля з опери Римського-Корсакова «Снігуронька»), на що слушно звернув увагу Борис Тен.

Боротьба проти німецьких окупантів під час другої світової війни, крах гітлерівської Німеччини і утворення вільних демократичних республік у Центральній Європі, підготовка зразу ж після війни до слов'янського конгресу в Белграді - ось ті передумови, які підготували грунт для відродження українсько-сербохорватських культурних взаємин на полі перекладів у післявоєнний час. Особливо велика заслуга у відновленні і розвитку цієї більш як сторічної дружби належить одному з найвидатніших радянських майстрів художнього слова Максиму Рильському. Саме Рильський збіркою перекладів «Сербські епічні пісні» (1946) вписав після знаменитої книжки «Сербські народні думи і пісні» М. Старицького найяскравішу сторінку у літопис вікової дружби культур українського, сербського та хорватського народів. Як і Старицький, М. Рильський захопився перш за все епічними піснями. І це не випадково: адже героїчний епос - найбільша гордість сербів і хорватів, це їх історія, їх світова велич. «Коли спитати серба, чим він найбільше пишається в культурі свого народу, - писав Максим Рильський, - то він напевне назове саме в першу чергу епічні піоні»[2].

Про свою любов до сербохорватського епосу, про закоханість в країну, що породила безсмертних героїв Милоша Обилича, Марка Королевича, сміливих гайдуків і ускоків, оспіваних в народних піснях, яскраво сказав М. Рильський 1962 р., повернувшись з чергової своєї подорожі по Югославії: «Ми бачили покриті лісом гори - «планини», на яких, здається, і до сьогодні живуть крилаті міфічні істоти - «віли» і скачуть на казкових конях чи п'ють в тіні густих ялин «цирно» вино («чорне», тобто червоне вино) могутні герої сербських епічних пісень... В усякім разі так уявлялось мені, здавна закоханому в сербську народну поезію, одну з найкращих у світі»[3].

Пізніше він знову й знову розвивав цю думку: «Щодо самої цієї творчості, до сербської народної ліричної і особливо епічної поезії, якою захоплювались іще Гете, Вальтер Скотт, Меріме, Пушкін, Міцкевич, то я просто-таки закоханий у неї. Під час першого чи другого перебування мого в Югославії довелось мені чути носіїв, а почасти й творців цієї поезії, народних співців-гуслярів, яких можна назвати братами наших кобзарів»[4].

Своє захоплення народною сербохорватською поезією та свою працю над перекладом її Максим Рильський передав у вірші «Сербські пісні»:

Не пам'ятаю вже - чи влітку це було, 
Чи взимку, восени, чи, може, і весною:
П'ятнадцять років лиш відтоді перейшло, 
А от забулося, мов понялось водою.

П'ятнадцять років лиш! Який короткий час! 
Який безмежний час! Як мало, як багато! 
Ох, вечір не один на обрії погас! 
Ох, пісню не одну на корені підтято!

Та вдячний я за всі відспівані літа, 
Розумні місяці, омріяні години - 
І постать дорога у серці вироста, 
І голос чується товариша дружини.

Із нею ми жили в будиночку малім
У скромнім Ірпені, близенько залізниці,
І не гнівило нас, коли здригався дім
Від поїздів нічних (воно ще й досі сниться).

Із Югославії вернувся я тоді -
Це по війні було, і духом героїчним
В повітрі віяло. По муках та біді
Народ одужував, живий диханням вічним.

Книжки Караджича з собою я привіз -
Вони Старицького колись духотворили,
В них стільки мужності і благородних сліз,
В них стільки ніжності, і глибини, і сили!

Поринув я у світ могутніх юнаків,
Крилатих коней їх, мечів їх огнецвітних,
Вино я з ними пив і на планинах жив
Під сосон довгий шум, посеред скель блакитних.

Неначе ліс живий, хиталися списи,
Під сонцем маяли сліпучі короговки,
І дух підносився від гордої краси,
Від плачу дівчини - скорботної косовки.

Як радісно - ввійти в далекий давній світ
І в відблисках його - ловити світ новітній,
Щоб передзвін мечів і стук гучних копит
Виразно чулись так, як на зорі у квітні,

Щоб око бачило крізь темряву століть,
Щоб серце билося з колишніми серцями,
Щоб у будиночок ірпінський умістить
Триглав, піднесений над синіми лісами!

Скопле-Київ. Січень-лютий 1962 р.[5]

ІІерша поїздка Максима Рильського до Югославії 1945 р. надихнула його на переклади сербохорватського епосу. Оригінали для перекладу він взяв із збірника пісень Караджича, збірника, що, як зазначає сам поет, «уперше явив світові чудесні скарби сербської народної творчості», що «і досі переважає всі інші видання такого типу багатством матеріалу»[6]. Ці слова Рильського якнайкраще свідчать про те, чому, власне, майже всі українські перекладачі сербохорватських народних пісень користувалися збірками Караджича, діяльність якого є подвигом світового визнання. «Я низько схиляю чоло перед життєвим подвигом Вука Караджича - основоположника сербської літературної мови, невтомного збирача скарбів народної творчості»[7], - писав поет.

На відборі пісень Максимом Рильським у значній мірі позначився вплив книги «Сербські народні думи і пісні» Михайла Старицького. Цю збірку поет читав і, як він сам згадує, користувався нею при перекладах. Разом з тим він зважив і на російські джерела з цього ж поля.

Збірка Рильського «Сербські епічні пісні» - вагомий внесок в українську літературу. Вступну розвідку до неї та словничок-пояснення написав Леонід Булаховський. Це була перша за радянського часу збірка сербохорватських епічних пісень українською мовою. На той час (аж до виходу в світ 1955 р. книжки «Сербська народна поезія») вона стала майже єдиним джерелом для знайомства українського читача з багатством сербохорватського епосу, оскільки збірки Старицького давно стали бібліографічною рідкістю. Цінність збірки М. Рильського ще й у тому, що тут вперше на Україні з'явилась більш-менш широка розвідка про сербохорватський епос, де охарактеризовано його зміст, форму і світову велич. Коротко говориться і про переклади сербохорватських народних пісень іншими мовами світу.

Вихід збірки був приурочений до відкриття слов'янського конгресу в Белграді. В ній надруковано сімнадцять перекладів сербохорватських епічних пісень, які охоплюють різні часи: косівської битви, діяння Марка Королевича, гайдуків та ускоків. Дев'ять вміщених тут пісень-«Банович-Страхиня», «Цар Лазар і цариця Милиця», «Дівчина-Косовка», «Смерть матері Юговичів», «Марко Королевич і віла», «Марко Королевич скидає шлюбну подать», «Марко п'є в рамазан вино», «Оранка Марка Королевича», «Одруження Павла Плетикоси» - були вже перекладені Михайлом Старицьким. Але є й нові переклади: «Милан-бег і Драгутин-бег», «Муйо і Алія», «Старий Новак і князь Богосав», «Груїца і Арапин», «Одруження Іва Голопузого», «Марко Королевич пізнає батькову шаблю». Щодо пісні «Янкович Стоян у неволі», то вона хоч перекладена ще в кінці XIX ст. Іваном Франком, однак тоді не була відома широким колам науковців (опублікована лише 1964 р. в журналі «Дніпро»).

Переклади Максима Рильського - велике досягнення в мистецтві перекладів сербохорватської народної пісні на Україні. Вже самий заголовок збірки «Сербські епічні пісні» («Српске јуначке песме») свідчить про точність передачі оригіналу (у Старицького ж заголовок збірки дещо українізований терміном «думи»).

Для прикладу візьмем одну з найтрагічніших сербохорватських народних пісень «Смерть матері Юговичів» («Смрт мајке Југовића»). Максим Рильський у своєму перекладі зумів точно відтворити всі компоненти цієї пісні. Подію викладено з широким епічним розмахом. Мати, в якої дев'ять синів, чоловік і зять пішли на війну боронити рідний край, просить у бога дати їй «крила лебедині» і «очі соколині»: вона хоче полетіти на Косове поле, щоб зустріти своїх рідних, що й збувається.

Зазначимо, що художній прийом сербохорватських народних пісень, де людина бажає стати птицею, щоб полетіти до своїх найдорожчих людей, властивий і для українського пісенного фольклору.

Якби мала я орлині крила,
Якби я вміла літати,
Полетіла б я у степ широкий
Свого милого шукати.

Подібні поетичні образи ми зустрічаємо ще й в «Слові о полку Ігоревім». Ярославна прагне зозулею полетіти до свого мужа і обмити його кривавії рани. В сербохорватських народних піснях цей народний символ набув дуже широкого узагальнення. Мати Юговичів тут є символом знедоленої Сербії, яка ридає над вбитими своїми дітьми.

Розмаїтими барвами українського слова М. Рильський зумів якнайкраще передати цю зворушливо-трагічну картину, відтворити глибоко психологічний зоровий образ. Поет зберігає повністю образність сербохорватської пісні - епітети: очі «соколове»-«соколові»; крила «лабудова»-«лебедині»; Косово «равно»-«рівне»; «Лзути»-«прелюті» та і'нті. Це допомогло перекладачеві точно відтворити цілі поетичні картини оригіналу.

Максим Рильський точно передає специфічні сербохорватські ідіоматичні звороти, вислови, пряму мову. Досить послатись на пісню «Груїца і Арапин» («Грујица и Арапин»), щоб переконатися в цьому. Правда, поет іноді окремі слова перекладає своєрідно, наприклад, епітет «зелений» («јелом зеленом») передає словом «густий» («під ялиною густою»). Від цього текст не програє, оскільки зелена ялина і густа ялина в тому значенні, в якому вони вжиті, - дуже близькі. Безумовно, точніше було б перекласти епітет «зелений» тим же епітетом і в українській мові. Але тут були деякі труднощі в збереженні ритмомелодики: у слові зелена - три склади, у слові густа - два. Щоб зберегти десятерець у рядку і одночасно вірно перекласти кожне слово, а головне передати смисл пісні, перекладач був змушений вжити замість трьохскладового слова (зелений) - двоскладове (густий).

Дуже вдало передає Рильський і інші деталі оригіналу, які в тексті відіграють чималу роль.

Звертаємо увагу на смисловий і емоційний відтінок слова «пити» у перекладі і на рідко вживане, але яскраве і точне - «зорила». В арсеналі української мови нелегко знайти кращий відповідник в даному випадку для передачі сербохорватського слова «нагледаше», ніж «зорила».

Підкреслюючи благання Бановича Страхині у свого тестя допомоги, щоб помститися ворогові за дружину і повернути її назад, Рильський свідомо вводить у текст пестливі слова: «любий», «синочки» і будує речення так, що словесні анафори в окремих рядках якнайкраще відбивають розпач скривдженої людини.

В перекладі Максима Рильського відчутно легку Руку майстра художнього слова. Він уміло підбирає мовні засоби, дбаючи, щоб кожне слово було на місці і грало всіма стильовими барвами української мови. Так, рядок з оригіналу «у турчина, у турського царя» перекладається: «У турчина, у царя-султана». Поет уникає вживання в одному рядку однокорінних слів - іменника та прикметника, і це ніскільки не суперечить точності перекладу.

На перекладах Рильського, як і на перекладах інших поетів, позначився вплив української народної пісні та думи. З них поет черпав багату синоніміку. Наприклад, рядок сербохорватської пісні «Ходи, брате, да се иженимо» він перекладає: «Оженімось, брате, поберімось»; рядок «Нека трње у висину расте» - «Щоб той терен ріс та розростався»; рядок «Прохесапи и умом премисли» - «Так собі подумав, так помислив»... Іноді синоніміка перекладів Рильського є просто передачею багатої синоніміки оригіналів. Наприклад, рядок «Зове слуге и к себе призивље» поет передає так: «Слуг ззиває, вірних прикликає», а рядок «Кажу сине, и причају људи» - «Кажуть люди, повідають, синку» тощо.

До стилю українського фольклору Рильський вдається і в інших випадках, особливо при передачі динаміки й драматизму подій:

«А звернув ліворуч Влах-алія
Та й на нашу Банську він ударив,
Горем наше місто засіває.
Полум'ям-пожаром заливає,
Мури валить, камінь розкидає,
Вірні твої слуги розганяє,
Сиву твою матір зневажає,
Білі кості їй конем ламає,
Вірну твою жінку полоняе
Та й одводить жінку на Косове,
Там її в шатрі своїм милує.
Я ж сама кую на пожарині,
Мов зозуля сива, мій синочку,-
А ти п'єш-гуляєш у Крушевці!».

Дієслівні форми минулого часу доконаного виду оригіналу «ударио», «ојадио», «попалио» і т. д. поет замінює на слова теперішнього часу: «засіває», «заливає», «розкидає» і т. п., що характерне для українських дум. Поетичний образ «горем... засіває» створений поетом на зразок української пісні, де маємо:

Чорна рілля ізорана
Та й кулями засіяна.

Метафори горем та кулями засівати поле дуже часто зустрічаються у старовинній пісенній творчості українського народу. В оригіналі цього поетичного образу нема, є тільки слово «ојадио», що означає «засмутив». Перекладач вдається до тавтології, що теж характерно для творчості українського народу. Так, вислови «полум'ям-пожаром» заливає та «п'єш-гуляєш», безумовно, створені під впливом української пісні. В оригіналі це місце звучить інакше:

И живијем огњем попалио,
а ти вино пијеш у Крушевцу!

Архаїчний образ «білі кості» теж взятий із старовинних українських історичних пісень або дум. Немає в оригіналі і слова «зозуля», там мати Бановича Страхині «кує на пожарищі», «а ја, сине, кукам на гаришту». Максим Рильський як прекрасний знавець українського фольклору додає ще слово «зозуля» з епітетом «сива». Пестливе слово «синочку» теж створене за зразком української пісні. Щоб глибше розкрити психологічну картину, яку змальовує сербохорватська народна поезія, поет вдається до здрібнілих суфіксів і цим наближає переклад до українського читача. Рильський вдало відшукує в скарбниці української мови відповідники словам сербохорватської народної пісні. Так, для зображення душевної драми Бановича Страхині, його мук і страждань після прочитаного листа від матері із сумною звісткою співець вдається до такого опису:

 «Ја кад бане књигу проучио, 
мука му је и жао је било, 
у образ је сујетно невесело, 
мрке брке ниско објесио, 
мрки брци пали на рамена, 
у образ се љуто намрдио,
готове му сузе ударити.
К., II, 260-261)

Не відступаючи від оригіналу, Рильський змальовує душевний стан героя українськими засобами:

Прочитав листа того Страхиня,
Жаль гіркий узяв його за серце,
Посмутніло юнацьке обличчя,
Чорні вуса повисли додолу,
Чорні вуса впали на рамена,
Гнів тяжкий йому чоло охмарив,
Сльози навернулися на очі.

Перекладач згущує темні фарби для підкреслення драматизму картини і поглиблення характеристики героя. У Бановича Страхині не просто жаль, в нього жаль гіркий, а гнів тяжкий. Саме ці емоційні епітети розкривають його тяжкий душевний стан.

Очевидно, з врахуванням специфіки українських пісень і вимоги українського читача деякі епітети сербохорватських пісень, не властиві українській пісні, Рильський замінює словами з дещо іншим значенням. Так, рядок оригіналу «Што Једрене држе кућу билу» поет перекладає «Стережуть султана дім в Єдрені». Епітет «білий» відносно будинку особливо притаманний сербохорватському епосу, в українському ж фольклорі він рідше зустрічається. Рильський, як правило, цей епітет зберігає, але щоб не зловживати ним, іноді, як і в даному випадку, замінює його іншими словами, які за формальними ознаками різні, але смисл оригіналу відтворюють вірно. Від цього переклад тільки виграє.

Уміло й точно передає він і застиглі формули-стереотипи сербохорватської пісні та інші художні особливості сербохорватського епосу.

Серед перекладів Рильського зустрічаємо й пісню «Одруження Павла Плетикоси», яку, до речі, переклав і Михайло Старицький. Переклади близькі між собою. Наведемо кілька рядків пісні з традиційними заперечними паралелізмами в заспівах до тих подій, які змальовуються в піснях.

Простеживши за всіма рядками й словами оригіналу і перекладу, можна помітити, що Рильський для вірної передачі смислу оригіналу щедро користувався образами українських пісень та дум. Це найбільше помітно в тавтологіях «диво дивне», «луна лунає» і посиленні тексту третім рядком на відміну від оригіналу першої (питальної) частини заперечного паралелізму «Чи луна лунає по планинах?» В оригіналі тільки двічі повторюються анафоричні вислови, що є першою частиною заперечного паралелізму. У перекладі Старнцького, який теж звернувся до цієї пісні, вплив української думи відчувається, наприклад, в рядках:

Чи гудуть-то буйні вітри з моря (питання).
Не гудуть-то буйні вітри з моря (відповіді).

Це пояснюється перш за все тим, що навіть зачини як українського, так і сербохорватського епосу, де розгорнутий заперечний паралелізм підготовляє слухача до сприйняття чогось надзвичайно емоційного, схвильованого, величного, - дуже подібні. Тому й не дивно, що перекладачі щедро черпали із скарбниці рідного фольклору художні засоби, щоб оживити переклад і надати йому життя на українському грунті. Як і Михайло Старицький, Максим Рильський, будучи добре обізнаним з життям і звичаями сербів та хорватів, зумів вникнути в суть оригіналу, побачити кожний візерунок і вірно відтворити його на своєму поетичному полотні.

Радянська критика вже відзначала чудові переклади Рильського, в тому числі й переклади сербохорватських народних пісень. Разом з тим було вказано і на деякі не зовсім нібито вдалі місця. Проте сам Рильський, видатний практик і теоретик перекладу, підкреслював, що окремі недоліки, здебільшого мовні, які подеколи зустрічаються в перекладах, допущені не з вини перекладачів. Адже процес перекладання нелегкий, коли взяти до уваги спорідненість мов: виникають специфічні труднощі - деякі слова звучать однаково, а значення мають різне. А буває й таке, коли слово в одній мові має один специфічний відтінок, а в другій - інший, хоч за змістом ці слова близькі. Тому часто важко перекладати слова, які в різних мовах (мові оригіналу і мові перекладу) мають різний рід, входять в певні словосполучення і т. п. Все це і враховував Рильський. Наприклад, сербохорватське слово «јабука» жіночого роду, в українській мові - середнього, а тому неможливо було точно перекласти вислів «Моја руко, зелена јабуко» рівнозначним українським з тим же узгодженням. Адже в оригіналі цілком закономірно узгоджуються слова в роді й числі, оскільки і «рука» і «јабука» жіночого роду. В українській же мові слово «рука» жіночого роду, а «яблуко» - середнього. Тут виникла трудність в перекладі. Про максимально дослівну точність перекладу в цьому місці не могло бути й мови. Максим Рильський змушений був шукати близькі до оригіналу образи й поняття, щоб відтворити рядки:

«Моја руко, зелена јабуко,
где си расла, ґде л'си устргнута?
А расла си на криоцу моме,
устргнута на Косову равном!»
(К., II, 299)

І поет їх знайшов, підпорядкувавши слову - рука. При цьому він навіть зберіг внутрішнє римування оригіналу:

«Ручко мила, грушко недоспіла!
Де зросла ти, де тебе зірвали?
А зросла ти у мене на лоні,
А зірвали на Косові рівнім!».

Вірно відтворено Рильським не лише трагізм, а й гумор, що часто проглядає в сербохорватських піснях. В його перекладах прекрасно збережено урочистий тон, метрика і ритмомелодика оригіналу.

Рильському-поету, теоретику і практику перекладу, допомагав Рильський-учений, який не лише вивчав сербохорватські пісні за монографіями, але й сам досліджував їх в порівняльному плані з українським фольклором. А тільки тоді, коли дар поета поєднується з ерудицією вченого, він пожинає щедрі плоди своєї перемоги, як пожав їх і Рильський.

1958 р. на IV Міжнародному з'їзді славістів у Москві М. Рильський виступив з доповіддю «Художній переклад з однієї слов'янської мови на іншу», де висловив ряд ґрунтовних міркувань, корисних для практичної діяльності перекладачів. Тоді ж ця доповідь була опублікована українською та російською мовами. З теоретичними міркуваннями про переклад Рильський виступав неодноразово[8].

12 лютого 1947 р. в залі Музею В. І. Леніна у Києві Максим Рильський виступив з публічною лекцією «Сербські епічні пісні», де розповів про свою поїздку до Югославії 1945 р., про зустріч із сербським вченим і громадським діячем Радованом Лаличем, зупинився на характеристиці сербохорватських народних пісень та вказав на їх ідейно-художню спорідненість з українськими піснями, читав свої переклади з сербохорватського епосу, зокрема пісні про Марка Королевича, Івана Голопузого та інших народних героїв. Пісні у виконанні сербських гуслярів поет порівнював з піснями українських кобзарів, описав інструмент «гусле». Чимало уваги Рильський у цьому виступі приділив характеристиці Вука Караджича як ученого. А 1954 р. в журналі «Славяне» (№ 1) вія надрукував статтю про Вука Караджича в зв'язку з 90-річчям з дня його смерті.

Отже, як бачимо, роль Максима Рильського в популяризації сербохорватської пісні на Україні дуже велика. Його творчість є новим етапом у справі художнього перекладу скарбів поезії братніх слов'янських народів.

Видатним явищем було видання 1955 р. в Києві збірки «Сербська народна поезія», упорядкованої Максимом Рильським та Леонідом Первомайським з передмовою та пояснювальним словником академіка Л. Булаховського. У книзі сімдесят один твір, з них сімнадцять перекладених Рильським, двадцять три - Первомайським, три - Франком, а решта - Старицьким. Переклади розташовані за циклами: три пісні докосівського циклу, дванадцять пісень косівського, вісімнадцять про Марка Королевича, чотири про Якшичів, п'ять - про гайдуків та три з ускоцького циклу. Решта - балади та ліричні пісні.

Визначна роль у виданні цієї збірки належить Леоніду Первомайському. Його привабили ліричні та ліроепічні пісні, які охоплюють різні сторони життя народу: народження і смерть, бідність і багатство, радість і сум, кохання і розлука, вірність, честь і зрада, праця і ледарство, війна і мир, мужність і страх тощо. Балади захоплюють драматичним розвитком дії, глибоким психологізмом, суворою стриманістю внутрішнього ритму, багатством різноманітних відтінків у настроях та пишнотою народної мови.

І хоч сумна історична доля слов'янських народів, зокрема народів Балканського півострова, наклала на ці балади похмурий колорит, проте вони не втратили свого оптимізму й життєвого гумору. В них, як і в інших видах фольклору, вбачаємо спорідненість духовного життя і способу його вираження у всіх слов'ян, що зумовлено їх генетичною, типологічною спорідненістю і традиційними культурними зв'язками. Перекладати і переспівувати сербохорватські народні пісні Леонід Первомайський розпочав з тих же мотивів, що й Рильський.

Про те, чому Леонід Первомайський взявся за переклади і переспіви сербохорватських народних пісень, він розповів у передмові до своєї книжки «З глибин. Балади народів світу», «Я став добирати пісні, позначені найбільшим драматизмом, і пошуки привели... до балади, ліро-епічної народної пісні, в якій драматизм події з надзвичайною силою поєднується з епічною об'єктивністю викладу і глибоким ліризмом»[9]. Тут же Первомайський виклав і свої принципи, якими він керувався при відтворенні оригіналу українською мовою, підкреслюючи, що перш за все його цікавлять ідеї, дух пісень, творча передача їх.

1946 р. вийшла збірка перекладів і переспівів Первомайського під заголовком «Слов'янські балади». До неї ввійшло шістдесят сім творів слов'янських народів, з яких сімнадцять російських, п'ять білоруських, шість болгарських, три польських, сім чеських, одинадцять словацьких, два лужицьких, один старовендський і п'ятнадцять сербохорватських, а саме: «Чура у темниці», «Браття та сестра», «Свекруха», «Малий Радойца», «Брати», «Наречена», «Стоян та Лиляна», «Ображений юнак», «Вівчар», «Мисливець», «На спомин», «Кара», «Сонце», «Олень та віла», «Три турботи».

Тематика відібраних для перекладу та переспіву пісень різноманітна і досить цікава. Але не всі пісні є баладами, як орієнтує назва книжки - «Слов'янські балади». Адже для балад, за визначенням Л. Булаховського, властиве щось «страшне, страшне найбільш -надлюдське, грізне, містичне, здатне як жахливе чудо нависнути над людиною та довести її в муках до фатального кінця»[10].

У збірці ж Первомайського представлені переважно чисто ліричні пісні, позбавлені драматизму і трагізму.

Так, у пісні «Ображений юнак» розповідається, як по річці Мораві в човні пливуть брат і сестра. Брат задрімав, а сестра веслує. Нараз сестра будить брата, бо «Бєлгород палає». Та брат не встав, тільки через сон сестрі відповідає, що хай і згорить місто, за ним він не пожаліє, адже в Белграді він прослужив цілих три роки. Плата за службу була дуже мізерною і кривдною для юнака: йому дали заржавілу шаблю і підтоптану шкапу, а замість вродливої дівчини - «якусь стару хвойду». Від пісні віє сивою давниною, глибокою архаїкою, але баладного тут нічого немає. Розповідь спокійна, а кінцівка не позбавлена гумористичних нот.

Не можна назвати баладою і гумористичну ліричну пісню «Вівчар», яку, до речі, як і першу, переклав ще Яків Головацький. На баштані, повному динь і кавунів, розцвіла пишна троянда. Її пильно оберігають дівчата від чужих рук. Та одного разу закрався на баштан юнак і став ламати троянду. Почули дівчата-сторожі, схопили «злодія» і стали радитись, яку кару придумати для юнака:

Одна каже вівчаря повісить,
Друга каже хлопця заколоти,
Третя каже на суд засудити.

Цей суд закінчується на користь юнака, який заявив дівчатам:

«Я не вбивця, щоб мене судити,
Не ягня я, щоб мене колоти,
Краще мене - парубка - женити...»

Хоч справжньої розв'язки в даному разі й не подано, але явно, як каже Булаховський, симпатія автора на стороні вівчаря з його простодушною пропозицією - оженити його.

Це є баладою й пісня «Мисливець». Юнак-мисливець натрапив на дівчину, що спала. В неї

Конюшини сніп під головою,
А на грудях два голуба білих,
Сивий олень на дівочім лоні.

Юнак прив'язав коня до ялини, а сокола - до її гілки. Тоді взяв він з-під голови дівчини сніп конюшини і віддав коневі, соколу - голубів тих білих, своїм гончим віддав він оленя, а для себе залишив дівчину.

Не має нічого баладного і коротенька шестирядкова пісня про нещасливе кохання - «На спомин». Цю пісню перекладали ще Яків Головацький та Валеріан Поліщук. Переклади у всіх трьох письменників близькі між собою і вірно відбивають оригінал.

Зарахована до балад і надзвичайно поетична пісня «Кара», де описується, як сонце карає горду дівчину за те, що та похвалялась своєю красою і заявляла, що краща за сонце:

«Ясне сонце, я краща за тебе,
І за твою сестрицю-зірницю,
І за твого брата-місяченька,
Що проходить проміж зір у небі,
Мов чабан проміж овечок ярих».

Сонце поскаржилось богові. Бог обіцяв допомогти сонцю покарати горду дівчину. Він нашле на бідну дівчину злих швагрів і свекрів, а сонце повинно обпалити її біле ніжне личко, тоді їй буде не-до сперечання. Цю ж саму думку, але на користь дівчини, розвиває пісня «Сонце», яку теж немає найменших підстав віднести до балад. Пісня ця - перлина лірики. В сербохорватських народних піснях дуже часто зустрічаємо описи дівочої краси. На відміну, наприклад, від українського фольклору, де теж поетично, але дуже стисло і лаконічно описується дівоча краса, в піснях сербів та хорватів даються широкі портретні полотна. Пісня «Сонце» - це гімн дівочій вроді і красі, яка ніколи і ні перед чим не в'яне, навіть перед сонцем, з яким посперечалась дівчина. Перед сонцем зів'яв зелений ліс, пересохла криниця...

А краса дівоча не зів'яла, -
Тільки юнакові молодому
Серце молоде зів'яло в грудях,
Наче запахуща рожа-квітка...

Одначе, головне в тому, що Леонід Первомайський познайомив українського читача з перлинами народної лірики й балад сербів та хорватів, переспівавши чи переклавши їх. Це робить велику честь письменникові.

Коли в переспівах Первомайський тільки в загальних рисах намагається зберегти дух сербохорватських пісень, то в перекладах він більше дотримується оригіналу, прагне точно, гармонійно відтворити його зміст і форму. Про те, наскільки точно він дотримується тексту оригіналу і зберігає всі його ідейні та художні особливості, свідчить хоч би його переклад пісні «Олень та віла» (Јелен и вила»):

З такою точністю переданий весь текст пісні. Правда, в оригіналі маємо 26, а в перекладі - 25 рядків. Але твір від цього не втратив, бо перекладач хоч і опустив рядок, але думки не обминув, а передав її стисліше, економніше.

Леонід Первомайський зберігає в перекладі розмір оригіналу, вірно передає стереотипні формули чи окремі словосполучення, розкриваючи глибокий зміст. Робить він це, звичайно, по-своєму, творчо («јаде јадикујеш» - «гірко нарікаєш»).

Дуже вдало передано рядки, надзвичайно цікаві з психологічного боку:

Вираз «велика невоља» влучно передано «горе прикре сталося», а - «ја сам им'а моју кошутицу» - милозвучним рядком із внутрішньою римою «мав я втіху - щиру олениху».

Деякі ліричні пісні, до яких звернувся Леонід Первомайський, вже перекладені українськими письменниками, починаючи від «Руської трійці» і кінчаючи нашими сучасниками.

В книгу «З глибини. Балади народів світу», що вийшла 1956 р., Леонід Первомайський вмістив і переклади двадцяти чотирьох сербохорватських народних пісень, переважно із зібрання Караджича. Серед них балада «Хасанагиниця», яка в перекладі абата Фортіса 1774 р. вперше заявила перед усім світом про чудові пісенні скарби сербського і хорватського народів. На українську мову першим її переклав Яків Головацький.

Нові переклади Первомайського доповнили уявлення українських читачів про пісенне багатство сербів та хорватів. Майже всі ці переклади ввійшли до збірки «Сербська народна поезія» (1955).

До сербохорватських народних пісень звернувся і український радянський поет Ярослав Шпорта. В розділі «Із сербського епосу» останньої своєї збірки «Дубове листя», що вийшла в Києві 1956 року, він опублікував п'ять перекладів: «Марко і віла», «Марко і Лютиця Богдан», «Марко Королевич і орел», «Смерть воєводи Приєзда», «Джорджева Ірина» - всі з другого тома зібрання Караджича. Це, як бачимо, переклади тих самих пісень, які зустрічаються у спадщині Михайла Старицького. А пісня «Марко і віла» відома ще й в перекладі Максима Рильського.

Переклади Ярослава Шпорти точні і творчо осмислені.

Вірно відтворивши всі компоненти пісні, в тому числі й такі вагомі слова, як «воєвода», «побратими», епітет «прекрасна» тощо, Ярослав Шпорта додає деякі слова, яких немає в оригіналі. Епітети «мужній», «сміливий» поет вводить, по-перше, щоб зберегти десятерець оригіналу, адже в буквальному перекладі ці рядки передати українською мовою не можна, а по-друге, він підбирає ці епітети як такі, що найбільш характерні для сербохорватського епосу. Адже в сербохорватських піснях часто зустрічається епітет «јунак» поряд з іменами Марка Королевича, Милоша Обилича та інших героїв. Звернувшись до цих епітетів, поет не лише зберіг десятерець оригіналу, а й вірно відтворив героїчний дух сербохорватської пісні. Слід згадати, що саме в цьому місці Старицький додав слово «юнак». Рильський же дещо в іншому плані подає цю картину. Щоб зберегти десятерець і одночасно вірно передати думку оригіналу, він вводить інші слова. В перекладі Рильського не обійшлось без слова із героїчним змістом - юнацькі:

Що один з них Королевич Марко,
А що другий воєвода Милош.
Коні добрі поряд виступають,
Поряд блискають списи юнацькі.

Отже, і Рильський, і Старицький, і Шпорта - кожен по-своєму перекладають одні й ті ж твори, вводять нові слова у свій текст, бо цього вимагають закони мови. Але все це не суперечить оригіналам.

Ярослав Шпорта добре володіє рідним словом і вдається до різних конструкцій речень. Він вживає інверсію - «Заспівав би з радістю тобі я», «Мовить йому Королевич Марко», «Пробудився від дрімоти Марко», «Заростала і на серці рана», «Вгледів там мене Богдан Лютиця», «Піднялись три сербських воєводи».

Іноді рядок обрамляється словами-синонімами, переважно дієслівного характеру: «Розігрався Релин кінь, понісся», «Пам'ятаєш, а, можливо, й знаєш».

Щоб вірно відтворити стару пісенну стихію Сербії та Хорватії, Шпорта подекуди зберігає архаїзми «град», «червлений» тощо. А щоб не здмухнути поетичного аромату старовинної сербохорватської пісні, поет зберігає слова оригіналу «шестоперець», «буздован».

Як бачимо, за винятком другого рядка, все передано точно. Але й другий рядок вірно відтворює смисл оригіналу, адже словосполучення «преврће је с десне на лијеву» відповідає глибоко народному фразеологічному виразу: «З боку на бік». Одначе, цей рядок (як і всю пісню) найкраще переклав Рильський, де маємо:

Почав бити тяжким буздованом,
Повернув ісправа та й наліво,
Перначем б'є золотим без жалю.

Щоб зробити свій переклад динамічним і милозвучним, поет іноді вдається до анафори, урізноманітнює твір вдало підібраними з арсеналу української мови словами-синонімами, що робить стиль сербохорватської пісні на українському грунті легким і музикальним.

Переклади пісень «Марко і віла», «Марко і Лютиця Богдан», «Марко Королевич і орел» уже після смерті поета в дуже зміненому вигляді були опубліковані в журналі «Вітчизна» (1957, № 4) під рубрикою «Нові переклади. Із сербського епосу». Той, хто подавав до друку ці переклади, очевидно, не знав, що вони вже друкувалися.

В перекладацькому доробку Шпорти є не лише епічні пісні сербського та хорватського народів. В «Літературній газеті» від 16 грудня 1955 р. під заголовком «Із сербських народних пісень» вміщено сім його перекладів сербохорватської лірики[12]. Це невеличкі, переважно дев'яти - тринадцятирядкові пісні, а саме: «Дівчина-ружа», «Друзі і недруги», «Чого ти дивишся», «Сербська дівчина», «Розлука», «З далини», «Згадка».

Пісні для перекладу, як вказано в замітці, взяті з книжки «Венец народних пјесама о жене» («Вінок народних пісень про жінку»), виданої у Новому Саді (рік видання не зазначений). Пісні ці переважно соціально-побутового характеру. Деякі їх варіанти вже відомі. Переклади Шпорти із сербохорватської лірики зберігають білий вірш оригіналу, читаються легко, про що переконливо свідчать хоч би рядки з пісні «Друзі і недруги»:

Кінь пасеться на траві зеленій,
Він пасеться та розмову слуха,
Як дівчина матір умоляє:
«Не віддай за недруга ти, мати;
Краще з милим по горі ходити,
Глід збирати, з листя воду пити,
В голови холодний камінь класти,
Ніж з нелюбим по двору ходити,
Шербет їсти і в світлиці спати».

Найновіші, як і дожовтневі, переклади та переспіви сербохорватських народних пісень українською мовою - це вияв культурного взаємообміну протягом сотні років і все міцніючої дружби між східними та південними слов'янськими народами.

1 Від. рук. ІЛ АН УРСР, ф. 136, од. зб. 15.

2 Максим Рильський, Сербські епічні пісні, К., 1947, стор. 3.

3 «Известия» від 7 квітня 1962 р. Див. ще його замітку «Подорож до Югославії», «Вечірній Київ» від 17 лютого 1962 р.

4 Максим Рильський, Вечірні розмови, К., 1964 стор. 142-143.

5 Максим Рильський, Зимові записи, К., 1964, стор. 35-37.

6 Максим Рильський. Сербські епічні пісні, К., 1947, стор 3.

7 Максим Рильський, Вечірні розмови, стор. 142.

8 Див. Максим Рильський, Проблеми художнього перекладу, Твори в десяти томах, том 9, К., 1962, стор. 19-112.

9 Леонід Первомайський, 3 глибин. Балади народів світу. Переклади та переспіви, К., 1956, стор. 8.

10 36. «Сербська народна поезія», К., 1955, стор. 11-12.

11 Ярослав Шпорта. Дубове листя, К., 1956, стор. 143.

12 Замітку до публікацій написав П. Лисюк.

Висновки

Зародження інтересу до сербохорватської пісні на Україні пов'язане з розвитком романтизму в українській літературі в період піднесення національної свідомості і національного та соціального визвольного руху на слов'янських землях. Особливо посилився цей інтерес під час балканських подій, коли південні слов'яни рішуче виступили за своє остаточне звільнення з-під турецького ярма. Нарешті, сербохорватська народна творчість приваблює діячів української культури своєю ідейною силою та художньою красою, високим патріотизмом і глибоким ліризмом.

Увагу українських поетів і перекладачів привернули передусім збірки видатного сербського вченого Вука Караджича, в яких найповніше представлено, науково скласифіковано та прокоментовано найкращі фольклорні здобутки сербського і хорватського народів.

Інтерес українських діячів культури до епіки та лірики південнослов'янських народів на різних етапах проявлявся не однаково. Так, у першій половині XIX ст. на Україні в основному перекладалась лірична пісня (переклади М. Шашкевича, Я. Головацького, А. Метлинського). Починаючи з другої половини XIX ст., українські письменники більше цікавляться епікою. В перекладах та переспівах М. Старицького, О. Барвінського, М. Бучинського, О. Навроцького, І. Франка, М. Рильського, Я. Шпорти та Л. Первомайського українською мовою зазвучали героїчні пісні про трагічні події на Косовому полі, в результаті яких впала незалежність сербської держави, пісні про легендарні подвиги Марка Королевича, про безстрашних народних месників-гайдуків та ускоків і, нарешті, пісні з найновіших часів, в яких відбита національно-визвольна боротьба проти турецького поневолення в XIX ст. Разом з тим не припиняється перенесення на український грунт і ліричних творів з яскраво вираженою родинно-побутовою та суспільно-побутовою тематикою (І. Рудченко, М. Кононенко, М. Бучинський, О. Навроцький, М. Старицький, І. Франко, В. Поліщук, Я. Шпорта, Л. Первомайський).

Своєрідним явищем в українській літературі було використання мотивів народнопісенної творчості сербів та хорватів: «Подражаніє сербському» Т. Шевченка, «Віла-посестра» Лесі Українки. Ці твори, що ввібрали в себе ідейне багатство та художні барви сербохорватської пісні, стали кращим надбанням в українській літературі на запозичені теми. Мотивами сербохорватської пісні навіяні й окремі твори І. Франка, С. Воробкевича, Ю. Федьковича.

До сербохорватської пісні звернулись і відомі фольклористи М. Халанський, М. Костомаров, М. Сумцов, О. Потебня та інші. Їх діяльність сприяла ознайомленню українського народу з пісенними скарбами балканських слов'ян, стала значним внеском у вивченні сербохорватсько-українських фольклорних і фольклористичних зв'язків. Над дослідженням мелодій сербохорватських пісень у зіставленні їх з українськими піснями та піснями інших слов'янських народів чимало працювали П. Сокальський, М. Лисенко, К. Квітка, Ф. Колесса та інші.

Звертаючись до пісенного фольклору сербів і хорватів, українські поети зуміли відібрати найкращі перлини їх епосу та лірики, глибоко проникли своїм талантом в їх зміст і форму. Своїми перекладами вони сприяли зближенню цих братніх народів.

Звичайно, не всі українські переклади сербохорватських пісень виконані на одному мистецькому рівні, не всі відповідають сучасним вимогам, однак свого часу вони зіграли неабияку роль в культурному житті України, а деякі з них і нині служать зразком передачі фольклорних багатств інших народів засобами рідної мови.

Українські переклади і переробки сербохорватських народних пісень збагатили українську літературу, поповнили арсенал української мови, були своєрідною школою для письменників-перекладачів в пошуках поетичних образів для передачі ідейної та художньої краси сербохорватської народної пісні, ввівши її в культурний обіг на українських землях.

ДОДАТОК - Зведена таблиця українських перекладів та переспівів