Деян Айдачич

Online бібліотека «Проект Растко» та етноміфи (2008)

Online biblioteka www.rastko.org.rs i etnomitovi (Suzana Marjanić) // Zarez, Zagreb, 7.02.2008, s. 30-31. Переклад Марта Собковська

Для початку, розкажіть як було ініційовано «Проект Растко»,он-лайн бібліотека сербської культури, з погляду на те, що Ви ,наскільки мені відомо з цього проекту, перш за все відомі у наших (хорватських) етнологічних, фольклористичних та культурно антропологічних колах?

Перші вірші сербських поетів та малу вибірку улюблених прислів’їв та афоризмів в Інтернет було викладено математиками та фізиками, тобто, тими людьми, які знали дещо про програмування та мали доступ до університетських серверів перш за все в Америці. Зі збільшенням доступності Інтернету, у мережі з’явились спеціалісти із різних областей, разом з ними і творці та дослідники гуманістичних(гуманітарних) та суспільних наук. Оволодівши потрібними технічними знаннями, або за допомогою веб-майстера, вони почали самі створювати різні статті, що стосувались кола їх зацікавлень. «Проект Растко» створили творчі особистості, що були зосередженні навколо драматурга Зорана Стефановича. Це були часи, коли в Сербії створювались перші особисті презентації письменників та художників. «Проект Растко» почав свою роботу більше ніж десять років тому, у 1997-му році, вибірками з сучасної сербської драми у задуманій бібліотеці сербської культури. Я знав коло людей, що створили проект, сам я приєднався дещо пізніше. З наступного, 1998 року, я прийняв пропозицію Зорана стати керівником. Проходячи через чисельні спокуси, зіштовхуючись з різними, перш за все фінансовими перешкодами, ми змогли зробити розгалужену мережу, яка пов’язує різні культури, мережу, яка відома в Інтернеті та якою користуються як любителі так і професіонали. «Проект Растко» має і недоліки, які ми добре знаємо. Наприклад, є достатня кількість сторінок з переліком авторів та сторінок по тематичним областям, які не оновлені, тобто не можуть дати реальної, повної картини текстів, які існують. Бібліотеки не рівномірно збагачуються, а ми не мали сил, щоб дигіталізувати багато статей, які ми хотіли б опублікувати. Повага великої кількості користувачів до «Проекту Растко» та схвалення з боку співробітників не дають нам права зупинятися на досягнутому.

Найбільша за обсягом є основна бібліотека з розгалуженим поділом на різні види мистецтва та наук. Регіональні бібліотеки та бібліотеки культурних зв’язків з іншими народами, представляють вже відомий профіль «Проекту Растко». Нещодавно, ми ввели ще один тип бібліотеки - колекцію присвячену тематичним областям, що згруповані незалежно від мови. Думаю, що поряд з новими регіональними та двосторонніми бібліотеками, які ми плануємо відкрити, цей новий вид запропонує цікаві статті в рамках більш стислих областей зацікавлення користувача. Наприклад, ми плануємо відкриття бібліотек про буддизм, іслам, авангард, неоаванград та ін. Сьогодні «Проект Растко» - це мережа, яка має в планах подальше розширення, пов’язання віртуального та невіртуального розуміння культури та духовних благ різних народів.

Сьогодні згадана он-лайн бібліотека, зазвичай оцінюється як міжнародна непрофільна видавнича система, котра налічує з десяток держав та з сотню співробітників, а також найбільш відвідуваний сайт про культуру Балкан, в той час як, як Ви вже декілька разів підкреслили, деякі світові університети пристосовують свої програми до ваших, особливо з історії та славістики. Мене цікавить, чи існує співпраця з хорватськими університетами, а особливо в галузях фольклористики, етнології та культурної антропології?

«Проект Растко» й до сьогодні відкривав би проекти, якби була можливість забезпечити наявність хоча б двох-трьох співробітників, які можуть дигіталізувати тексти для своєї бібліотеки та готувати їх для Інтернету, які б крім цього мали зв’язки у своїй сфері та могли б розширити коло співробітників. Ми відкривали нові проекти, які налічували, щонайменше п’ятдесят статей, так, наприклад, деякі проекти ми почали, але вони не були доведенні до відкриття. З Хорватії ми отримували та отримуємо листи з питанням про те, коли ж ми плануємо відкрити «Проект Растко Хорватія». За принципом розширення нашої мережі культурних проектів та бібліотек, «Проект Растко Хорватія» був би очікуваним, але ми до сьогодні не маємо можливості згуртувати зацікавлених людей, які займаються культурою в Хорватії, яким є близькою концепція «Проекту Растко» та які володіють основними Інтернет та комп’ютерними технологіями. Ситуація не була достатньо зрілою для відкриття «Проекту Растко Хорватія», але ми завжди відкритті для нових заходів.

З погляду на те, що Ви берете участь у розвитку кількох кириличних проектів, зазвичай Вас наводять як вченого, котрий працює над популяризацією кирилиці в Інтернеті. Про які кириличні проекти йде мова?

Кирилиця сьогодні в Сербії – це письмо, яке знаходиться під загрозою. Хоча вона є основою багатовікової писемної традиції від початку писемності до сучасної доби, вона сьогодні менш використовується ніж латиниця. Це питання особливо було відчутним у сфері комп’ютерних технологій.

Відношення кирилиці та латиниці у культурах східних писемних традицій мають ширший контекст. Існує міжнародна стандартизована латинична транслітерація всіх кириличних абеток, та ми віримо, що не було б великою проблемою зробити універсальний латинизатор для різних національних латиниць. Таким чином, зацікавлені читачі та спеціалісти могли б легше та фонетично правильніше читати тексти, які публікуються на сході. Між тим, справа має інший обсяг, який стосується зовнішнього або внутрішнього тиску, що може замінити кириличні писемні традиції, як це наприклад, зробила Румунія, та перейти на латиницю. Тут вже з’являються інші складнощі та методи боротьби за писемність. Латинський десант одного австрійського славіста в Болгарії зазнав краху, а сам професор був осоромлений позбавленням всіх раніше отриманих звань. В Болгарії укладена дуже цікава книга з статтями, текстами, реакціями на цю його ініціативу. У західній Україні існує більше творців української латиниці, які називають свою версію латиниці за своєю назвою. «Ї» - один з найвизначніших львівських журналів пропонує тексти і латиницею, а на їхньому та на декількох інших сайтах може використовуватись латинизатор.

Коли мова йде про кириличні проекти, «Проект Растко» є найактивнішим з захисту кирилиці у колах вчених та користувачів Інтернету. Наш проект був одним із перших кириличних сайтів у Сербії, але він ніколи не утискав латиницю. Усупереч часу і великім обмеженням пам'яті на сайтах, всі тексти були опубліковані латиницею та кирилицею. «Проект Растко» з партнерами з сайту cirilica.org видав диск з усіма комп’ютерними інструментами і конвенторами та досить таки гарним вибором кириличних фондів. Ми очікуємо збори, які стосуватимуться кирилиці та публікуємо тексти про неї.

Ви особливо підкреслили і роботу «Проекту Растко Київ-Львів», який присвячено зв’язкам української та сербської культури. Що Ви вже встигли здійснити у рамках окресленого проекту?

«Проект Растко Київ-Львів» - бібліотека сербсько-українських культурних зв’язків. Завдячуючи колегам-співробітникам, на проекті представлено двадцяток повних книг та велика кількість студій, перекладів та інформації, з яких деякі видання були ексклюзивні, як от наприклад, двомовна Антологія української поезії XVI – XX ст. (Антологија украјинске поезије XVI-XX век) Людмили Попович та Міодрага Сибиновича, яка з'явилася на сторінках нашої Інтернет бібліотеки ще до появи самої книги, як фрагменти перекладу літературних творів, якісь внески, як наприклад роботи з першої конференції українських сербістів та інші внески опубліковані на сторінках «Проекту Растко Київ-Львів». Важливою рисою подібних проектів є двонаправленність - на сербсько-українському проекті може йти мова про українську культуру та історію, а на українському про сербів та сербську культуру. Життєві обставини дали мені змогу, і у Белграді і в Києві сприяти зв'язку Інтернету та культурних подій. «Проект Растко Київ-Львів» за сприяння партнерів організував більше поїздок та презентацій і в Сербії і в Україні. Інколи, стикаючись з невиразною реакцією на ті події, я сумніваюсь, чи й справді Бодріяр був правий, коли думав, що у нашому перевантаженому світі значне місце займає культура. Час від часу ці сумніви у доцільності заняття серйозними речами в такий час, на щастя, коротко тривають та швидко проходять.

Іван Чолович у своїй книзі «Етно: Розповіді про світову музику в Інтернеті»(2006) стверджує що етнолог-антрополог може і в Інтернет просторі практикувати те, що багато хто вважає специфічністю його науки: «перегляд з участю». А саме: він може долучитися до життя окремих віртуальних особистостей, з яких певні себе називають «віртуальні села», а що тоді етнологи додатково мотивують, маючи у своєму розпорядженнні і групи, які інтерактивно формуються задля дискутування про речі, які їм цікаві. Які ви провели дослідження, в рамках, охарактеризованих Іваном Чоловичем як інтернетологія?

Мене дуже цікавлять подібні дослідження. Я не вівчаю цю область, але з зацікавленням читаю тексти та книги про групи в Інтернеті та вплив Інтернету на наше сьогодення. За часи недовготривалого керівництва університетською бібліотекою в Белграді (2002-2003роки), я заснував цикл розмов про Інтернет і культуру. На ній знавці мистецтва, освіти, веб-бібліотек та творчості в Інтернеті через зображення відповідних веб-сторінок та сайтів, де обговорювали речі, які інколи виходили за рамки сьогодення та входили в проекцію можливого майбутнього. Ще до недавнього часу, якісь з явищ котрі були темою «кібер-панк фантастики», як наприклад, створення «тримірних» («3D») віртуальних міст, держав, віртуальних кладовищ, котрі сьогодні вже реально існують в Інтернеті. Я впевнений, що Інтернет залучає все більшу увагу дослідників, так як він – це місце живої комунікації, формування та утвердження стереотипів і моделі відчуттів, та й навіть певних форм поведінки. До сьогодні не існувало швидшого та міцнішого засобу згуртування людей і це явище є особливо помітним на схожих сайтах, форумах та блогах. Парадоксальне співіснування централізації та децентрації, як проявлено в Інтернеті, як і всі властивості уявлення, які походять із різних аспектів віртуальності. Мені дуже цікаві стратегії формування віртуальних особистостей, не дивлячись на те, що я сам не створив і не планував навіть створити якусь віртуальну особистість.

Що стосується частини запитання про мої дослідження, їх не мало. Деякі з тих текстів представляють собою прості огляди станів у певному періоді в близьких для мене галузях – філології, фольклористиці, славістиці. Перший такий огляд я написав про появу перших Інтернет сторінок присвячених сербській літературі і ще не вирішеним проблемам правильного уявлення своїх слів в Інтернеті, а потім про мовні новини з появою Інтернету. Декілька невеликих статей про славістику, про слов’янську фольклористику в Інтернеті, на тому самому «Проету Растко» представляли миттєву фіксацію тих Інтернет ресурсів. Усвідомлення величезної мінливості Інтернету у національному домені та ще ширше – Інтернет національною мовою, спрямовує дослідників культури на те, що національний (інтер)нет заслуговує на своїх істориків. Невідкладну важливість досліджень підтверджують вже існуючі історії національних нетів. Можливо така ідея для когось виглядає дещо зменшеною. Я не сумніваюсь, що ще існують люди, для яких Інтернет не є гідним предметом дослідження і які з усмішкою відносяться до нього, але я більше ніж впевнений, що Інтернет охоплює увагу істориків, і що існують люди, які б з розумінням могли виконати таку роботу в певному сегменті його існування. Та ширше, вивчення Інтернету зростатиме у вивченні. На цьому полі, я написав коротку роботу про способи метафоричної концептуалізації Інтернету, потім про уявлення «смерті з косою» на слов’янському Інтернеті у якому окреслена зміна відношень до цього, у колись жахаючому образі.

Ви відомі і як редактор щорічника «Коди слов’янських культур», який укладаєте тематично, а в цей момент Ви готуєте номер з темою «Вогонь у слов’янських культурах». Як би Ви оцінили співпрацю з фольклористами, етнологами та культурними антропологами з колишньої Югославії (екс-Югославії)?

Вже у назві журналу, у якому підкреслено, саме слов’янські культури в множині, тобто усупереч їх схожості вони різні, південнослов’янське тло займає важливе місце. Так як всі книги цього щорічника розробляються за тематичним принципом ( рослини, їжа та напої, весілля, частини тіла, сільське господарство, кольори, діти, птахи, смерть, вогонь), від імені редакції, я запрошую спеціалістів з теми актуального номеру. У попередніх девятьох номерах «Кодів слов’янських культур» з балканських держав найбільше було праць з Сербії та Болгарії. Ми опублікували і статті деяких авторів з колишньої Югославії: Моніки Кропей та Міріам Менцей з Словенії, хорватів – Люка Шешо, Івана Полоніо та Сузани Мар’янич, македонців – Нікоса Чаусідіса та Люпча Рістеског. Мені приємно, що до них у вже згаданій книзі про вогонь приєднались Весна Петреска та Бранко Джакович. Етнографічний та фольклорний матеріал балканських слов’ян представлено, звичайно, і у роботах славістів з інших держав, які південнослов’янський матеріал у літературі добре знають та використовують. «Коди слов’янських культур» допомагає як розширенню вивчення народної культури на Балканах, так і розширенню роботи авторів з Балкан у колі славістів етнологів, фольклористів, етимологів та етнолінгвістів.

З погляду на те, що Ви вже багато років працюєте в Києві (Інститут філології при КНУ ім. Т.Г.Шевченка), чи можете Ви, звичайно, коротко з аспекту політичної антропології прокоментувати політичну ситуацію в Україні сьогодні, наприклад так, як зробила це в своїй книзі «Прощавайте динозаври! Ласкаво просимо, крокодили!» болгарська етнолог Радост Іванова, яку Ви переклали та опублікували у рамках Бібілотеки ХХ ст.,у 2000 році?

Українська етнологія ще не має книги схожої на збірку Радост Іванової. Мені принесла велике задоволення робота над цією книгою, адже протягом перекладу у приємному та зрозумілому науковому стилі Р.Іванової я відкривав глибокі пізнання та роздуми про фольклористичне та етнологічне спостереження за політичною дійсністю. Останні роки в Україні було багато масових мітингів заснованих на політичному підґрунті, з яких за кількістю учасників та за результатом, найвідомішою стала – «Помаранчева революція». В цій зустрічі представників, двох протилежних таборів, багато чого підпадало під аналіз за методом Радост Іванової – символіка кольорів, символічний поділ території у топографії міст, як сцени політичного театру, спосіб переосмислення текстів з культурної спадщини, використання пародій та інше. У публічному житті України політика вимагає багато часу та уваги, от і українські політичні антропологи мають багато матеріалу для дослідження. Кожен із провідних акторів політичної сцени оповитий густою мережею символів та легенд, які постійно додаються. Інколи і самі політики дають привід для появи нових розповідей, наприклад, всім відома любов Ющенка до бджільництва, згадування Януковичем кота Леопольда, з відомого радянського мультфільму, або шлюб англійського рок-музиканта з дочкою Тимошенко.

Чи існує якесь етноміфологічне значення золотої коси, увінчаній на голові, у образі та справах Юлії Тимошенко, однієї з центральних особистостей «Помаранчевої революції»?

Чи може золото, коло, вінок, що знаходиться на вертикальній осі світла викликати якусь іншу асоціацію крім стародавнього та сильного божества сонячної світлості? Дійсно звучить перебільшено, та й «принцесу газу» політичні міфотворці не називають богинею Сонця. Юлія Тимошенко яскрава особистість, з вираженою харизмою, все що з нею пов’язано набуває свого значення, включаючи і таку зачіску, яка відразу кидається в очі, та є помітною частиною її образу. Навіть і у серйозних виданнях, журналісти тлумачать причини її рідких появ без коси, та передбачають можливі значення такої зміни. У менш серйозних виданнях або в Інтернет коментарях справа йде і далі – виводять далекосяжні проекції зміни курсу її політичної сили та майбутнього України.

Коса, що повита довкола голови, має старий фольклорний компонент у народних уявленнях та віруваннях, які додатково підкреслюються рамками європейського стилю одягу цього політика, якого називають – «Леді Ю». Жінки раніше запобігали до магічних дій, щоб їх коса була довгою та товстою. Те, що відомо українцям, і може бути невідомим іноземцям – це те, що заплетену таким чином косу, носили найвизначніші українські письменниці кінця 19ст., жінка, яка свої реалістичні твори підписувала чоловічим іменем – Марко Вовчок та вже модерністська поетеса та драматург Леся Українка.

Крім того, які міфічні фігури про Матінку Росію присутні у політичних бесідах, проросійсько-орієнтованих українських політиків, які опонують Віктору Ющенко, який наполягає на введені України у Європейський союз та НАТО, усупереч традиційним дуже міцним відносинам з Матінкою Росією?

Останні декілька століть, значна частина України знаходилась під владою Російської царської імперії. Українці були у залежності від Росії, а українська національна самобутність була грубо утиснута. У радянський період всупереч прокламованого визнання національних прав, українці багато в чому мали поступитися російській мові та культурі. Спільне життя двох слов’янських народів, в офіційному радянському дискурсі окреслено м’яко у рамках родинної термінології, як відносини старшого та молодшого братів. З набуттям самостійності України у відносинах двох народів багато чого змінилось. Різниця між двома народами існує, але, ймовірно вона не спірна, і не реальна близькість українців та росіян. З цього стереотип братського ставлення росіян і українців став ще важливішим і для тих, хто його душить і тих, хто прагне залишити його у незмінному стані. Я вважаю, що у полоні міфічної свідомості і одні і інші, бо без створення великих труднощів не можуть росіяни, а особливо росіяни, які живуть в Україні образливо пов’язувати з насиллям комуністів, прихильників авторитарного режиму та азіатів, ні з іншого, українофобського боку, українські патріоти не можуть називати націоналістами або фашистами. Такі звинувачення можна почути у розмовах публічних осіб, а ймовірно ще гірше коли таке відношення про себе мають на увазі. При змінених обставинах і відносинах ймовірно потрібні нові вирази. На щастя, в Україні є гідні представники помірної, патріотичної позиції, яка не переходить у ненависть до не однодумців. Не треба забувати і про існування реальної політики та економіки. Головна представниця міцної співдружності трьох східно-словя’нських народів – Наталія Вітренко, на сьогоднішній момент вона не увійшла до парламенту. У відносинах Росії та України, Україна сьогодні не виступає у ролі жертви, вона має і свої інтереси у підтримуванні гарних відносин зі своїм сусідом. Які будуть подальші відносини двох народів, чи провідну роль у них відіграють угоди або зіткнення з маніпуляційним використанням міфів та стереотипів з минулого, покаже майбутнє.

За допомогою яких міфів про Косово, серби захищають свою присутність на Косово з погляду на те, що голова Косова – Фатмір Сейдиу декілька днів тому заявив, що незалежність Косово – це питання кількох днів, та додав що США та Європейський союз підтримають це рішення?

Сильний тиск наймогутніших західних сил на Сербію, що вона мала добровільно відмовитись від частини своєї території, представляє політичний фінал тримісячного бомбардування НАТО Сербії у 1999 році та покарання Сербії через катастрофічну політику Мілошевича та вже покійного Мілошевича. Я, як мало обізнаний спостерігач дипломатичних зустрічей, знаю, що у грі майбутній статус міжнародного права, яке забороняє розділяти землі без її згоди. Це факти які, в кінці кінців, всі знають. Ваше запитання було присвячено сербським етноміфам про Косово, у світлі політичної ситуації, яка настала. Видовданських міфів (Міфи приурочені до Дня святого Віда, Відовдан – національне свято у Сербії, що відзначається 28 червня) є багато і вони відомі і іншим південним слов’янам, від міфу про вибір Лазарем царства небесного, через міф про зустріч уявного праведника та праведника на княжій вечері, міф про Бранковича проклятого зрадника, героїчний міф про Обілича або дев’ять Юговичів, міф про косівську дівчину, міф про страшну поразку у вирішальному бою. Всі ці міфи отримали багатократне та різнобарвне перетворення в історії сербів та сербської культури. У сьогоднішній ситуації у якій косівські діячі повідомляють проголошення незалежності, а США та сильні європейські держави показують готовність визнати Косово – самостійною державою, міфологічна матриця може легко оновитись у символічних бесідах сербів, але я не вірю, що міфи у реальній політичній ситуації відіграють значну роль. Проблема – відсутність нормальних умов життя для неалбанської меншини – взагалі не знаходиться у площині міфу.

Як політично архетипічно визначено,Косово і його незалежність підтримує США, а Сербію постійно активно підтримує Росія, яка цим показує, що зараз усупереч всьому жодне рішення не може прийматися без неї. На яких автохтонних міфах заснована пов’язаність Сербії і Росії?

Слов’янська спорідненість наглядно не представляє основу архітипічних політичних уявлень про близькість Росії і Сербії, тому на тих основах мала існувати схожа близькість сербів і з іншими слов’янами. Очевидно, близькість росіян та сербів не веде свій початок зі слов’янських коренів. Велику роль у відносинах росіян та сербів давно відіграє православне віросповідання. Але історичні зв’язки також дуже сильні – особливо, починаючи від 18ст., коли завдячуючи Російському царству дійшло до оновлення духовної культури сербів у момент загрози германізації та уніачення, у квапленні Австрії зломити національну самобутність слов’янського народу, який як компактна співдружність не були більше необхідні. У середині того ж століття сербські офіцери почали селитися у Росії, сьогоднішній Україні, і там досягли, поки це було потрібно, під управління дві території, які мали і навіть у своїх назвах сербські складники – Славеносербія та Нова Сербія. Їхні потомки загубили свою національну самобутність. Росія, маючи зацікавлення у вторгнення на Балкани, мали ті ж самі інтереси й серби, підтримувала Сербію протягом 19 і 20 ст.. У відповіді на запитання, я б не переоцінював архітипічні та міфічні зв’язки. У ситуації стосовно Косово політичну підтримку Росією Сербії, перш за все спостерігаю на терені інтересів та схожих ставлень у відношенню до міжнародного права у спробах завершення політичного поділу колишньої Югославії. Врешті решт, засновники сьогоднішньої Європи думали про інші народи, як про постійних ворогів або приятелів , ймовірно навряд би дійшло до створення Європейського союзу.

Як один з прикладів пародії політичного фольклору у згаданій статті, Ви наводите лозунг «Є щось сербське у державі Данській» як парафразу з «Гамлета» Шекспіра. Коли точно з’явилась наведена політична пародизація?

У 1990-х роках. Цей вираз не був пов’язаний конкретно з Данією, навіть головний імпульс був пародійне перекручення вірша з «Гамлета» Шекспіра через завуальовану проти європейську ідею.

Яким є стан у етнології, фольклористиці і соціальній і культурній антропології у Сербії. що стосується доступності книг з наведених сфер діяльності, які видані у Хорватії? Я запитую з причини, що у Хорватії знавцям зі згаданих сфер доступна лише Бібліотека ХХ ст., а будь-які інші видання ми знаходимо лише через зв’язки та знайомих з Вашої країни. При тому є цікавим, маю додати, що інколи книги по напряму Белград – Загреб, та і у зворотному напрямі, йдуть й двадцять днів.

У одному книжному магазині у центрі Белграда, ще декількома роками раніше, я бачив хорватські книги, але я чув, що їх можна замовити. Поступово збільшується кількість книг хорватських видань у великих публічних бібліотеках у Сербії. Людина, котрій потрібна якась книга з Хорватії, знайде спосіб дістати її. Всі ми якось знаходимо. Але й є упущення, яке важко наздогнати з 1990-х – це зупинка поставок хорватських журналів у Сербію та назад, сербських журналів у найбільших слов’янських бібліотеках. Я спостерігав декілька хорватських журналів які у Сербії вже не можу читати. Я знаю лише про один виняток. З погляду на загальну заборону винесення журналів з бібліотек, ті, кому потрібні статті з періодики мають шукати рішення у дуже повільній міжбібліотечній співпраці або через особисті контакти.

Відповідно до вищезгаданого, з погляду на те, що мені не доступна Ваша найновіша книга «Славістичні дослідження»(2007), яким є її науковий внесок, і які драми Ви включили у збірку нової сербської драми «Новітня сербська драматургія»(2006)?

Бажання зробити збірку з новітньої сербської драми походить з впевненості, що у цій області мистецтва Сербія дала значних авторів та твори, але це бажання без вдалого збігу обставин та підтримки залишилось би лише задумкою. Сербське міністерство культури підтримало переклад та публікацію цієї книги, а національний Центр Театрального Мистецтва ім. Леся Курбаса яскраво реалізував її видання. Ця книга складається з шести частин – твори трьох класиків «Мандрівний театр Шопаловича» Любомира Сімоновича, «Кар’єра Бори Шнайдера» Александра Поповича та «Професіонал» Душана Ковачевича, та п’єси трьох молодих, але вже за талантом, вмінням та творам відомих авторів «Провина» Небойші Ромчевича, «Америка, друга частина» Біляни Срблянович та «Бог на нас зглянувся. Колія» Мілени Маркович. Завдячуючи факту, що книгу видав національний «Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса» колекція «Сучасна драматургія» потрапила у руки людям з театральних кіл та викликала задоволення нами, тими хто над нею з зацікавленням працював. Нещодавно, у Центрі Курбаса мене запитали які є шанси, що ми зробимо друге видання. Підготовка цієї книги, поряд з задоволенням від читання сербських драм, принесла мені й один неочікуваний та дещо відмінний погляд авторки епілогу. Надія Мірошниченко назвала свій текст «Острів болі та надії», тлумачачи відчуття сербських драматургів про біль в житті, але й спостерігаючи, що і у важких ситуаціях людина може та має зберігати відчуття гідності та життєрадісності. Я сам спостерігав у них життєву мудрість, комізм, психологічну довершеність героя та багато інших рис, але й той, настільки очевидний біль, я побачив чіткіше, коли прочитав передмову авторки, яка є театралом, драматургом та режисером.

Можливо, читачам «Зареза» (з хорв.«Кома») буде цікавою і інформація про збірник «Слов’янська наукова фантастика», який як раз з’явився, та який я уклав зі своїм колегою Бояном Йовичем. Усупереч думці, що цей жанр нижчого ґатунку, який не заслуговує на увагу дослідників, ми отримали дуже цікавий історичний, тематичний та авторський розріз слов’янської фантастики. Цінність цієї збірки не лише у красномовній присутності автора першого ряду, а й у схрещенні вмілих філологічних методів з широкими культурно-історичними поглядами авторів студій.