Марія Мазур

Символ і “абсурд” у романі Зорана Живковича “Вагон”

Для тих, хто вперше стикається з творчістю сучасного сербського письменника Зорана Живковича, багато чого може видатись дивним. Насамперед, його твори часто читаються “під знаком питання” – стільки у них символічного, загадкового, незрозумілого, фантастичного й незвичайного.

Одним з таких романів-питань є “Вагон”. Для того, аби зрозуміти, ЩО хоче сказати своїми творами З.Живкович, рухатимемось за тією ж схемою, як і розгортаються події у “Вагоні”.

Роман починається з буденної на перший погляд картини: чоловік запізнюється на потяг, тому намагається заскочити в останній вагон. Перші кілька речень – і відразу з’являється підтекст, символізм, що так характерні для творчого методу З.Живковича. Що для нас означає вислів “встигнути сісти в останній вагон потяга, що відходить”? Що це: остання можливість для героя використати знову ж таки останній шанс? Однак про необхідність щось виправити, вхопити щастя в останню мить у тексті немає жодного слова, адже роман щойно розпочався. Ще один знак питання ставить наступна картина: опинившись, нарешті, в поїзді, герой (він же – оповідач) заявляє, що квитка на потяг у нього немає. Тоді чому ж він так спішив ускочити в останній вагон?

Дивним і химерним постає й образ провідника. Зважаючи на містичність і, певним чином, абсурдність подій, можемо провести паралелі з подорожжю Данте в пекло. Відмінними, однак, є подальші дії провідника. Він пропонує пасажирові перевзутись у м’які пантофлі з рожевими помпонами. Це виходить за рамки звичних уявлень про подорож потягом, адже пантофлі деякою мірою асоціюються з домашнім затишком, спокоєм, дружньою довірливою атмосферою. Знову постає питання: провідник намагається налаштувати пасажира, але на що? Він кількома словами згадує про якусь загадкову жінку, і очевидно, що ВОНА має дуже важливе значення для провідника.

Отже, наратор у супроводі провідника підходить до “першого кола пекла” - першого купе. Він бачить там чоловіка із в’язанням у руках, жінку в чорному і трьох дівчаток. Жінка повідомляє героєві, що вона в жалобі за померлим чоловіком, хоча ось він, сидить тут поруч. Цей момент абсурду ми зрозуміємо трохи згодом, але поки що автор не дає жодних пояснень. Уся розмова з жінкою відбувається у формі натяків: вони говорять лише про ЇЇ запах, ЇЇ розмови з чоловіком начебто про погоду (де легко вгадується еротичний підтекст). На тлі зізнання про чоловікову зраду мати змушує доньок їсти зелені яблука. Знову символ, який легко відчитати: яблуко відсилає нас до райського саду і спокусниці Єви. ВОНА – це, без сумніву, втілення Єви, а яблука – символ покарання, яке нестимуть на собі наступні покоління (у нашому випадку – діти зрадливого чоловіка). Не менш абсурдною і дивовижною видається й розповідь жінки про вощаний ґудзик. Це ціла родинна таємниця, проте яка саме нам не відомо. Автор і тут залишає нам простір для уяви. На тлі жінчиної оповіді бачимо, що вощаний ґудзик – символ надійності й міцності шлюбу.

Вийшовши з першого купе, герой має розмову з провідником, і той повідомляє йому, що ґудзик зроблено не зі справжнього воску. Яка тонка алюзія і на несправжність шлюбу пасажирів першого купе! А провідник займається своєю (однак не прописаною в обов’язках) справою – стриже нігті герою. Цей епізод викликає подив і нерозуміння, проте такий, здавалось би, абсурдний вчинок – всього лиш натяк на інший твір З.Живковича, “Дванадцять збірок і чайна”, один з героїв якого колекціонував зстрижені нігті.

Опинившись у другому купе, наратор бачить там шістьох монахів, п’ятеро з яких щось пишуть у нотатниках, а шостий сидить у капюшоні. Усі вони мовчать, а мовчання й тиша – це завжди загадка. Символічною є й запропонована гра в шахи. Перед початком партії один з монахів ховає за спиною два білі пішаки. Такий вибір без вибору розпочинає не менш парадоксальну гру: партія почалась з кінця, з мату, і повинна тривати до початку. Ми дізнаємось, що тоді ВОНА переграла братчиків у шахи, тому вони були змушені поголитись. Коли потяг опиняється в тунелі, у купе чути красивий жіночий спів. Тут з’являється наступний знак питання: це співає ВОНА? Далі автор дає нам відповідь, що співав монах, але трохи згодом провідник заперечить цей факт. Історія про рогате яйце виступає об’єднувальним елементом: так само, як і в першому купе, розповідь повита таємницею й загадкою, і не дає читачеві жодних додаткових відомостей.

Опинившись у коридорі, герой вислуховує версію провідника, доки той його голить.

У третьому купе герой бачить художника, на якому одягнені окуляри, що за описом дуже нагадують окуляри для сліпих. Та й для написання портрету митець просить гостя роздягнутись. Оголення – це скидання маски, процес відкривання душі, побачити яку має змогу навіть сліпий художник. До того ж, ми дізнаємось, що тоді й ВОНА також роздягалась перед художником. І знову питання: що ж такого було в її душі, що карлик утратив дар мови?! Розповідає історію, яка для читача нічого не означає, і карлик. Ми довідуємось про дерев’яну соску і м’яч, однак не можемо логічно пов’язати минулі події з теперішніми. Не менш дивними є й шість запитань, що їх задає художник оповідачеві. Що вони означають? Про що довідався митець, почувши відповіді на них?

Вийшовши з купе, герой потрапляє на стоматологічний огляд до провідника. Сенс цього дійства – ще одна загадка, для якої поки що немає розгадки.

У четвертому купе зустрічаємо чотирьох дівчат-військових, які тримають ноги в тазах з водою. Героя шокує їхня дивна поведінка, особливо декламація японських хоку в тунелі.

Після цього візиту провідник знімає мірки з оповідача, щоб пошити йому костюм. У костюмі навіть деталі мають своє приховане значення: ширина лацканів символізує, за словами провідника, широту поглядів “клієнта”. А що ж тоді означає білий колір вбрання?

У п’ятому купе герой потрапляє на 176-й день народження літнього пана. З розповіді медсестри дізнаємось, що колись давно він з’їв свою першу дружину. Пояснень щодо причини такого вчинку автор нам не подає. Натомість ми знаємо, що скляний штопор, символ довголіття, старий подарував ЇЙ, аби вмерти разом зі своєю другою дружиною. При в’їзді в тунель медсестра натякає на особливі обставини (з явним еротичним підтекстом), через які гість має залишити купе.

У коридорі герой отримує нове вбрання, як пояснив провідник – “Для останнього купе”.

В останньому, шостому купе оповідач бачить предмети з попередніх п’яти, а на шостому вільному місці – “лише згусток суцільної темряви”, хоча там напевне повинна була бути ВОНА. Наступні події нагадують нам марення, галюцинації: предмети збільшуються в розмірі, починають кружляти, світитися загадковим світлом… Герой силою думки повертає яблуко назад на дерево – чи це не виправлення скоєних помилок, викуплення гріха? А фігура чорної королеви, якій слід розчесати волосся, – стовідсоткова алюзія на пригоди керролової Аліси в Задзеркаллі. Однак, на відміну від Аліси, оповідач не прокидається, а, розсунувши уявні ґрати, знаходить вихід і від Дами, і з вагону – той самий, через якій він увійшов, наче в коло.

Отже, пройшовши з оповідачем шлях від першого до останнього купе, маємо можливість по-іншому поглянути на абсурд, загадку й символ у романі З.Живковича. Передусім, розгадаємо, хто і що ВОНА. Ця таємнича Дама – втілення вічного образу Єви-спокусниці (а може, і Змня?): вона зваблює главу сімейства, змушує монахів зректись обітниці, а митця – знищити свій шедевр, їй підкоряються і програють військові, заради неї відмовляються від довголіття.

Усі дивні події, які неможливо було пояснити, відбувались у тунелі. Таким чином, тунель як символ темряви дає змогу пасажирам химерного вагону робити те, чого б за денного світла вони не наважились зробити (співати, декламувати вірші тощо).

З іншого боку, вся пригода героя у вагоні може розглядатись як клінічна смерть або кома. Звідси і постійний образ тунелю, крізь який, за повір’ями, до світла летить душа людини, яка помирає. Зрозумілою стає гра в шахи від мату до початку партії. Набувають логічного пояснення й дії провідника: такі приготування – частина ритуалу перед похованням (хіба що стоматологія трохи “випадає” з цього ряду). Тут повернімось до вже поставленого запитання: що ж тоді означає сліпуче білий колір костюма, в якому герой і оповідач “Вагона” закінчує свою подорож? Очищення і переродження? Чи він просто позначає героя як ще одного з тих, хто зустрічається з таємничою Дамою? І, насамкінець, ґрати, які героєві вдається розсунути, – повернення до життя, вихід з коми чи просто символ звільнення від тенет сну?

Отже, Зоран Живкович грає з читачем: ставить питання, але дає не відповіді, а лише тонкі натяки-підказки, створює код, однак, як на перший погляд здається, сам не знає, як його розшифрувати. У цій грі немає чітких правил, їх встановлює кожен читач сам для себе, при чому кожне нове прочитання несе нову можливість трактування символів і натяків. Усе, що бачать і читач, і оповідач, – не фікція і не абсурд, це страшне і водночас піднесене відображення таємничої Дами в очах і життях тих, хто її зустрів.

З огляду на вищесказане, можемо зробити висновок, що перетворення традиційних символів на абсурдні, а також створення нових алогічних асоціативних образів є відображенням візії світу письменника. Прочитання творів З.Живковича поза абсурдом можливе лише для посвяченого, “утаємниченого” читача, котрий знайомий із творами світових класиків, надбаннями культури, мистецтва різних часів і народів. І, звичайно, справжній читач Зорана Живковича – Читач із великої літери, освічена людина, для якої книга відчиняє двері в інші, метафізичні виміри, відкриває нові, небуденні світи.

Марія Мазур, Львівський національний університет імені Івана Франка